НРУ: розкол чи оновлення?

З архіву української революції

Двадцять п’ять років тому, 15 січня 1994 року, безслідно зник голова секретаріату Народного Руху України Михайло Бойчишин. Соратник і права рука В’ячеслава Чорновола, потужний організатор і керівник виборчого штабу в період активної підготовки до президентської та парламентської передвиборних кампаній Михайло Ілярович Бойчишин о 20-й годині вийшов з партійного офісу в Києві й пропав безвісти. За чверть сторіччя правоохоронні органи та СБУ так і не розслідували обставини зникнення опозиційного політичного діяча.

 Михайло Бойчишин (зліва) з лідером НРУ В'ячеславом Чорноволом та активістами. 
Фото з відкритих джерел

Це був перший дзвіночок про початок масштабної війни проти НРУ як найбільш масової опозиційної політичної сили національно-демократичного спрямування. Як покажуть подальші події, ця війна велася на повне знищення Руху.

Дане інтерв’ю з Михайлом Бойчишиним було записане трохи більше, ніж за півроку до його зникнення. У ньому йдеться про проблематику і політичну обстановку того часу, як її оцінював один із лідерів Народного Руху. Його бачення щодо шляхів демократичних перетворень і подальшого розвитку країни, очевидно, й не влаштовувало тодішню посткомуністичну реакційну владу України та її оточення. І те, що двадцять п’ять років потому ця обстановка майже нічим не відрізняється від нинішньої, багато про що говорить. 

НРУ: розкол чи оновлення? 

У політичній коловерті останніх років Народний Рух України завжди був тією масовою організацією, навколо якої і всередині якої безперервно точилася боротьба. Та це й не дивно, бо з самого початку свого існування Рух виступив як потужна консолідуюча сила демократичного спрямування, що на терені національного відродження, боротьби за демократичні перетворення і незалежність України об’єднала в своїх лавах і колишніх політв’язнів, і колишніх комуністів, і націонал-патріотів, і лівих, і правих, і центристів. На жаль, сьогодні, коли всім нам як ніколи не вистачає стабільності і злагоди, НРУ переживає такі ж складні часи, як і все наше суспільство. Про те, що зараз відбувається в Русі і навколо нього, і взагалі в суспільстві, і піде розмова нашого кореспондента з заступником голови республіканського Руху Михайлом Бойчишиним.

Михайло Бойчишин. Фото з відкритих джерел 

– Після четвертих Всеукраїнських зборів НРУ, а особливо після останніх подій, пов'язаних з реєстрацією ще одного Руху – Всенародного, дуже багато непорозумінь і суперечок виникає навколо того, що зараз відбувається в одній із найвпливовіших демократичних організацій України. Одні схильні тепер вважати Рух політичною партією,  інші  – громадсько-політичною організацією, а треті – взагалі тільки й говорять про розкол, який начебто стався в Русі. Як би ви прокоментували цю ситуацію?

– Ви знаєте, що був прийнятий Закон про об'єднання громадян України, де було конкретно визначено, які об'єднання можуть існувати, тобто громадські організації і політичні. Рух як громадсько-політична організація з самого початку свого становлення завжди займався політикою. В той же час його функції були значно ширшими, ніж у суто політичної організації, тобто він займався і громадськими, і культурологічними, і господарськими питаннями. Зараз же, посилаючись на закон, нас намагаються схилити або до того, або до того. Отже, ми вважаємо, що прийнятий Закон про об'єднання громадян є антирухівським. І це всі визнають. Визнав це на своїй прес-конфе­ренції й міністр юстиції пан Онопенко, який чітко сказав, що закон недосконалий, має масу проблем, від чого й виникають такі несуразиці, як з Рухом.

– Отже, зараз Рух є суто політичною організацією лише формально?

– Саме так. Була й інша проблема. Як відомо, у Русі існують течії різних напрямків. Деякі вважають, що Рух і далі повинен бути якоюсь загальнооб'єднуючою структурою. Це, звичайно, короткозора політика. Ми знаємо багато прикладів великих організацій, які об'єднували всіх. Це і польська Солідарність, і литовський Саюдіс, або естонський чи латвійський народні фронти. На сьогоднішній день цих організацій вже не існує.

Ми намагалися все ж таки зберегти Народний Рух України як широку громадсько-політичну організацію, яка б могла займатися перш за все політичною роботою, готувати свої політичні кадри і боротися на виборах за владу. Тим більше, що в нашому суспільстві після проголошення незалежності України політична система майже не змінилася. Тому у нас найближчим часом, я думаю, буде дуже й дуже багато проблем з тим, як стабілізувати суспільство. Сьогодні ми маємо кризу цілої системи влади. Отже, ми як політична організація маємо конкретні пропозиції щодо зміни цілої системи, але, на жаль, колишні секретарі райкомів і обкомів, прикриваючись народовладдям, звичайно, не хочуть випускати цю владу із своїх рук.

Лідери НРУ Михайло Бойчишин і В'ячеслав Чорновіл 
Фото з відкритих джерел

Щодо розколу в НРУ. Ви знаєте, що було зареєстровано, потім скасовано реєстрацію і знову зареєстровано (до речі, під великим тиском з боку деяких народних депутатів і президентської адміністрації, і це теж визнав міністр юстиції) так звану громадську організацію Всенародного Руху України. Але, я думаю, який Рух всенародний, а який – просто народний, сам народ і розбереться.

Але під однією назвою все ж таки не можуть існувати дві організації. Розумієте, є певні юридичні і, якщо хочете, етичні та моральні норми як для окремих людей, так і для політичних чи громадських структур. І якщо вони не виконуються певною організацією, то вона буде й надалі працювати на таких антиморальних засадах.

В наших організаціях більш-менш спокійно. Люди розуміють, що час мітингів, час пікетувань, маршів і демаршів вже пройшов. Певна річ, що у своїй діяльності ми будемо їх використовувати при вирішенні тих чи інших проблем. Але сьогодні головне для нас – це копітка щоденна робота з роз'яснення людям сьогоднішньої ситуації, з укріплення та розбудови наших організаційних структур, виховання власних політичних кадрів. Деякі з наших опонентів закидають нам, наприклад, і таке, що ми, мовляв, вирощуємо нову номенклатуру. Але ж треба нарешті зрозуміти, що своєї національної номенклатури до цього часу в Україні ще не було. І якщо ми зможемо виховати хоча б якусь її частинку або вплинути на її формування, можна буде вважати, що наша організація виконала непосильну роботу. Це все не так просто. І особливо хотілося б зауважити, щоб це перш за все зрозуміла наша українська інтелігенція, що час відсиджування пройшов. Сьогодні це вкрай небезпечно – ми можемо втратити абсолютно все.

Ми вже маємо досить гіркий досвід, коли, наприклад, у 20-ті роки одного Шумського взяли, а всі інші сиділи і мовчали, поки слідом не пішли десятки, потім сотні, тисячі, мільйони...

Наш забитий, зтортуризований, знищений фізично, морально і духовно народ сьогодні потребує серйозних, вдумливих і самовідданих провідників.

– Що стосується провідників, то тут не можна обійти постать нинішнього голови Народного Руху В’ячеслава Чорновола, який, здається, завжди був об’єктом досить жорсткої критики, а останнім часом взагалі піддається шаленим нападкам як зліва, так і справа і з центру. Особливо багато звинувачень можна сьогодні почути на адресу лідера НРУ і відносно розколу, який начебто стався завдяки його намаганням зробити Рух політичною партією під Чорновола?

– Ось у мене під рукою результати опитування делегатів 4-х Всеукраїнських зборів Руху. Так от, 55 % делегатів висловловились виключно за те, щоб Рух перетворився на суто політичну організацію. Тобто це не є якась особиста позиція Чорновола. Я не думаю, щоб у Чорновола були якісь власні амбіції відносно цього. Я навіть можу сказати, що ця людина працює набагато більше, ніж йому дозволяє здоров’я. Так, Чорновіл – політик, великий, серйозний політик, і він хотів би, щоб Рух був теж серйозною політичною організацією. І я сподіваюсь, що він врешті-решт таким і буде.

Знаєте, тут ще є кілька проблем. Перше – це проблема Чорновола і інших лідерів. І пора б уже припинити це поборювання один одного. Друге – коли Рух створювався як саме громадсько-політична організація, якій на відміну від суто політичної дозволялось займатися господарською та комерційною діяльністю, за цей час багато керівників різних структур під прикриттям організації встигли постворювати свої комерційні підприємства. Тому зараз ці люди звичайно не хотіли б їх позбутися. У той же час, завдяки комерційним структурам, ми маємо змогу проводити якусь свою роботу, зокрема займатися видавничою діяльністю. За свій кошт ми видаємо історичну, наукову й політичну літературу, яку передаємо армії, флоту, національній гвардії, міліції, у навчальні заклади. Також проводимо різні заходи, присвячені національним святам та історичним подіям, хоч зараз фінансово це вже не так просто робити.

– На жаль, сьогодні доводиться все-таки констатувати, що досить серйозна демократична опозиція в Україні до цього часу ще не сформувалася. Демократичні сили ніяк не можуть об’єднатись, хоча були спроби зробити це спочатку під дахом Руху, потім цю роль мав виконати КНДС. Нарешті, останнім часом було утворено Антиімперський антикомуністичний фронт, на який, до речі, багато хто з політиків дивиться досить скептично, як на чергову масову акцію. Як ви розцінюєте утворення такого фронту?

– Ми з самого початку вважали, що це має бути неструктуризована організація, але проведенням такого широкого форуму ми хотіли показати, що при певній потребі ми все ж таки можемо згуртуватися навколо вирішення тієї чи іншої проблеми. Виникла, наприклад, проблема відновлення тієї ж комуністичної партії, і всі організації демократичного спрямування, відчувши цю небезпеку, просто засвідчили, що вони готові до такого об’єднання. І це все абсолютно логічно.

Щодо розбрату в стані демократичних сил. Ми всі стояли однією стіною. Як тільки ми досягли незалежності, кожен почав визначати свої пріоритети. Одні пішли у владні структури і почали підтримувати ту владу, яка зараз існує. Інші кажуть, що то не їхня влада, бо вона продовжує триматися на тих же колишніх секретарях обкомів і райкомів – отже треба одночасно і йти працювати в ту владу, і критикувати її, і змінювати. Треті кажуть, що взагалі не будуть з нею співпрацювати до тих пір, поки вона сама не впаде. І вже ми маємо три різні шляхи.

Наприклад, на третіх зборах деякі лідери Руху заявили про підтримку президента, і значна частина делегатів їх підтримала. Але ж обирав цей шлях не Чорновіл, а делегати з'їзду. В той же час люди на місцях розуміли, що є дуже багато проблем, які не вирішуються ні президентом, ні місцевою владою. Тому й не можна було ту владу підтримувати, бо це було б дискредитацією всього національного демократично-визвольного руху.

Після того, як тій частині лідерів Руху не вдалося схилити всю організацію до повної підтримки президента і владних структур, вони пішли іншим шляхом – вдалися до утворення такого об'єднання як КНДС. Але який це Конгрес національно-демократичних сил, якщо він має лише кілька невеличких структур.

І коли президент і Верховна Рада почали відверто захищати колишній уряд Фокіна, який ми вважали злочинним урядом, Рух тоді й розгорнув антипрезидентську кампанію. А з часом, коли ми остаточно впевнилися в тому, що основним осередком нестабільності в нашому суспільстві є все-таки Верховна Рада з її партноменклатурною більшістю, розгорнули кампанію зі збору підписів за дострокове припинення її повноважень.

– Але Верховна Рада сьогодні має значну підтримку як з боку Рад усіх рівнів, так і з боку прокомуністичних сил, які, згуртувавшись під прапорами соціалістичної партії, розгорнули шалену кампанію за відновлення структур КПСС, реставрацію Союзу і колишніх порядків. Ситуація досить-таки загрозлива, і зараз це видно на прикладі тієї ж Росії, де протистояння набуло особливо гострого характеру. Ми бачили спробу реваншистського демаршу і в нашому парламенті, який намагалися здійснити реакційні сили під проводом луганської депутації. Зараз при порушенні указу президента про припинення діяльності КПСС-КПУ іде відверте відновлення її структур. Якщо вже у Львові, який вважається традиційно антикомуністичним містом, комуністи відкрито проводять свої відновлюючі конференції, то це вже про щось говорить. Як до цих процесів ставиться Рух?

– Почну зі Львова, тому що я сам львів'янин. Так от, у Львові не було ніяких відновлюючих конференцій. Якщо вона десь і відбулася підпільно, то там зібралося не більше кількох десятків людей. Просто наші газети дуже падкі на різні сенсації. Прийшли два дідусі, принесли невеличку інформацію про те, що у Львові відбулася відновлююча конференція КПСС, і всі газети відразу ж це передрукували. Я не думаю, що при старій програмі і структурах у Львові, Івано-Франківську чи в Тернополі сьогодні дадуть комуністам відновити комуністичну партію.

Інша справа, що на сході та півдні України ці сили ще мають цілком реальну базу. Але наскільки вона реальна? Я не думаю, що сьогодні серйозний керівник чи підприємець піде в КПСС, бо в неї немає ніякого майбутнього. Що вона може запропонувати? Знову «равенство, братство і дружбу»? Але «равенство» яке – соціальне? Комуністи ж мали можливість за десятки років свого панування створити цю соціальну справедливість, але вони її добилися? Вони самі, вибачте, жирували, а сьогодні нас звинувачують у тому, що «Рух и руховское правительство привели нас к разрухе».

Ну де це є? Кілька чоловік в уряді, які майже не мали ніякого відношення до Руху, – це і є рухівський уряд? Так, ми вважаємо, що треба підтримати дії віце-прем'єра Пинзеника і того ж прем'єра Кучми, бо це дійсно розумні люди, які роблять певні кроки в напрямку економічних і соціальних реформ.

– Але ж, посилаючись на занадто складну соціально-економічну ситуацію, яка сьогодні склалася в Україні, прокомуністичні сили намагаються скористатися загальним невдоволенням людей, які дійсно схильні вважати, що раніше все-таки було краще, отже треба тільки повернутися до того, що було раніше, мовляв, навіщо ця нужденна незалежність і голодна демократія?

– Я хотів би звернутися до людей, щоб вони все-таки уважніше придивилися до дій певних структур і їхніх керівників. Чи роблять вони все для того, щоб захистити їхні інтереси, інтереси України? Адже оця ситуація, яку ми сьогодні маємо, створюється штучно. Я думаю, що через деякий час ми назвемо всіх поіменно, хто сьогодні стоїть на антидержавних, антиукраїнських позиціях, хто з радістю затягнув би нас знову в імперський Союз.

 Михайло Бойчишин
Фото з відкритих джерел

Так, ми вийшли з посткомуністичної імперської системи і маємо відповідні проблеми. Всі нинішні структури, всі керівники підприємств, установ і урядовці, за виключенням лише кількох міністрів, були в свій час призначені або військово-промисловим комплексом, або ЦК КПСС Союзу. І так – зверху – донизу. Тому сьогодні старі імперські структури у нас працюють ще дуже добре, звичайно, не на користь України.

– Отже ми сьогодні маємо таку ситуацію, коли можна говорити про повну безвідповідальність і безкарність всіх керівних і владних структур. Законодавча, виконавча і судова системи не спрацьовують, а розпорошена опозиція ще не в змозі здійснювати відповідний контроль над ними. Тим часом на очах у людей іде відвертий грабунок України – продається і вивозиться все, що можна вивезти. Як довго це може тривати?

–  Що таке міцна держава? Коли державні структури працюють на її захист, на захист її громадян. Що ми маємо сьогодні? В прокуратурі всі колишні комуністи, які працюють проти держави, фактично прикриваючи мафіозні структури. Суд – така ж сама структура, яка захищає не інтереси держави і її громадян, а можновладців. Ми знаємо дуже багато прикладів, коли правоохоронні органи розкривають безліч злочинів і зловживань на усіх рівнях, а суд або відкладає, або відтягує розгляд справ, або виправдовує злочинців. Ми вважали, що представники президента, які прийдуть з певними повноваженнями, якимось чином наведуть хоч елементарний порядок. Але, на жаль, цього не сталося – їм не дала відповідних повноважень та ж сама Верховна Рада. Я думаю, що все робиться навмисно, щоб розхитати наше суспільство, а воно, я наголошую, ще неорганізоване – неструктуроване. Тобто це ще не громадянське суспільство. Після першого грудня 1991 року наше суспільство ще не встигло сформуватися, його ще треба будувати – крок за кроком. Повинен бути якийсь жорсткий державний стрижень, від якого б розвивалися різні структури в напрямку забезпечення основних прав і свобод громадян. Але, на жаль, ми звикли чекати, коли за нас хтось щось зробить. Так не буває – коли хтось щось робить, то він робить в першу чергу для себе.

– Як би ви прокоментували ситуацію, яка склалася сьогодні у Верховній Раді?

– Щодо Верховної Ради, то там криза дійсно вже занадто затягнулася, і я думаю, що пора б їй самій прийняти рішення про дострокові вибори і тим самим зберегти хоч якісь залишки свого авторитету. Від тієї нестабільності, яку зараз створює Верховна Рада в нашому суспільстві, по-перше, поглиблюється кризова ситуація в Україні, а по-друге, ми втрачаємо авторитет у міжнародної співдружності.

– Чи не є тактичною помилкою Руху те, що зайнявшись збором підписів за розпуск Верховної Ради, він відмовився від участі в довиборах, завдяки чому місця в парламенті отримали люди, які значно поповнили реакційну більшість – так звану групу 239?

– Я вже казав про певні моральні засади тієї чи іншої організації. Якщо ми вже почали збирати підписи за розпуск Верховної Ради, звісно, що брати участь у виборах для нас було б аморально. Звичайно, ми дуже багато втратили, але ми зробили все для того, щоб в багатьох округах вибори не відбулися. Хоча кілька одіозних фігур, таких як Борис Олійник, все ж таки пройшло.

Але, якби ми все-таки зібрали оті фантастичні 3 мільйони підписів, це було б найбільш вагомим внеском у справу стабілізації нашого суспільства. Але, на жаль, з боку деяких сил, в тому числі і владних структур, робилося все, щоб цього не відбулося.

– Щодо умов ініціювання референдуму в Україні, зарубіжні експерти, наприклад, вважають, що при існуючих вимогах чинного закону до технічної сторони збирання підписів взагалі неможливе проведення всенародного опитування за ініціативою громадськості. Такого драконівського закону немає в жодній країні світу. І як цинічно заявив голова Верховної Ради Іван Плющ в одному зі своїх виступів на телебаченні, взагалі це марна справа збирати якісь там підписи, коли все одно за Верховною Радою залишається останнє слово як при затвердженні результатів збору підписів і прийнятті рішення про проведення референдуму, так і при затвердженні результатів опитування і прийнятті рішення про її саморозпуск.

– Це дійсно цинічно, коли один із керівників держави розповідає людям про те, як можна виконувати або не виконувати свої закони чи постанови. Ви знаєте, що є постанова ще від 1990 року відносно студентського голодування про проведення референдуму щодо довіри до Верховної Ради. Але, на жаль, такі традиції у наших можновладців, коли законом вони можуть маніпулювати на власний розсуд і у власних інтересах. І все це красномовно свідчить про повне банкрутство всієї нашої пострадянської системи влади.

– Чимало оглядачів та експертів саме на весну передрікають загострення політичної та економічної ситуації в Україні. Як збирається діяти в цій ситуації Народний Рух України, чи планує він якісь заходи на цей період?

–  Як ви знаєте з преси, саме на весну Рух планує деякі свої широкомасштабні заходи – це і відновлення збору підписів за розпуск Верховної Ради (хоч це питання ще остаточно не вирішене), плануємо також розпочати кампанію з викриття злочинницької діяльності КПСС, а також акції, присвячені роковинам голодомору 33-го року в Україні і деякі інші. Взагалі, будемо проводити копітку організаційну і політичну роботу серед населення. І робити це все треба не на аматорському, а на професійному рівні. А для цього треба готувати свої професійні кадри. На початку березня ми провели семінар-навчання керівників рухівських структур, на якому з'ясували деякі важливі моменти відносно нашої подальшої роботи, стратегії і тактики. Отже, будемо працювати.

1993 р.

Розмову вів Володимир Стецюк

/ «Металлург». – 1993. – № 14. – Квітень /

P. S. У січні 1994 року було оприлюднено шокуюче повідомлення про зникнення голови секретаріату Народного руху України Михайла Бойчишина. З того часу слідчі органи безуспішно ведуть пошук безслідно зниклого політика. Як повідомило тоді агентство «Рух-прес», за два дні до викрадення (саме таку версію висунув провід НРУ. – Авт.) у телефонній розмові з американським юристом українського походження Михайло Бойчишин заявив про наявність у нього документів, які свідчать про великі фінансові зловживання деякими членами українського уряду.

Таємницю загадкового зникнення Михайла Бойчишина слідчими органами не розкрито й до сьогодні. Так само, як і не виявлено справжніх винуватців далеко не випадкової, на думку багатьох обізнаних активістів Руху та експертів, автокатастрофи, в якій загинув у 1999 році лідер НРУ В’ячеслав Чорновіл. Зрештою відбувся і давно очікуваний владою розкол у стані найпотужнішого опозиційного національно-демократичного утворення – Народного Руху України, внаслідок чого виникли дві політичні партії (НРУ і УНП).

Розпорошення патріотичних національно-демократичних сил і нівелювання їхнього впливу на громадсько-політичні та економічні процеси в Україні є характерною ознакою пострадянського періоду боротьби за встановлення демократичного ладу і української державності в колишній радянській колонії. На жаль, сьогодні можна вже констатувати факт остаточного поглинання роздрібнених партійних структур, що асоціювалися з національно-демократичним рухом, олігархічними партіями. (Авт. – 2007 р.).

Теги: Україна 1993 Рух Бойчишин ситуація соціально-політична коментаршаблоны для dle 11.2
Додати коментар