«На п’єдесталі світлої людської пам’яті»

4 лютого 1936 року народився видатний український поет і археолог, відкривач славнозвісної скіфської пекторалі Борис Мозолевський.

Борис Мозолевський, кінець 80-х років

Чуття, неначе птиці, відлетіли,
Кигичуть вереснево із імли.
Душе моя, поспи сьогодні в тілі, –
Колись таки ж ви рідними були…
От я й прозрів, що світ – велике гетто,
В якім тебе заправлять за ясак.
Сьогодні я згадав, що був поетом, –
І дві зорі зійшли на небесах.
Кому вони? Зійшли вони навіщо?
Чия то незбагненна таїна?
Душе моя, жаго прозрінь найвищих! –
Невже і ти минеш, як все мина?
Невже і правда – вічності немає,
Є тільки мить, єдина тільки мить?
Але коли й поезія минає, –
Що душу з тілом може помирить?
Як зміні днів ніхто не скаже – годі,
Так нам повік не вийти із нестям,
Душе моя, побудь сьогодні в згоді
Із світом, із собою, із життям.
Ого, які запраглись пасторалі! –
Це вже – неначе груші на вербі.
А ти – вперед і вгору – по спіралі
І я туди ж, розп’ятий на тобі…
Жив равлик, і була у нього хатка.
Та день послав морози навісні.
Наснилося, що я – мале хлоп’ятко,
І мама пестить голову мені.

Борис Мозолевський

  Розворот поетичної збірки Бориса Мозолевського «Поезії», К.: Темпора, 2007
 
На жаль, в українському літературному пантеоні це славетне ім’я сьогодні майже не помітне. Чомусь ця дивовижна постать все-ще залишається поза широкою увагою літературної спільноти та українства загалом.

Серед відгуків на публікації про Бориса Мозолевського в інтернет-просторі випадково натрапив на ось цей, залишений невідомим автором, який скромно підписався лише ім’ям Сергій. Але написане невідомим Сергієм про поета варте того, щоби його прочитали інші.

«Мені дуже прикро, що мій коментар з приводу цієї статті буде першим. Я вважав, що першим його напишуть завзяті українські націоналісти, до яких себе не відношу, ті що в побуті користуються виключно українською мовою, носять вишиванки і надають перевагу всьому українському, починаючи з їжі і закінчуючи шкарпетками. Але, що я все про інших, краще за себе скажу.

Мозолевський – це душа України-степової, з її гірко-солодким трав’яним присмаком, широким степом, зорями, які розсіяні по небу, наче сіль, і від того воно стає світло білим, і ніколи не втрачає своєї магічної сили. Це поет рівня Шевченка, Франка, Л.Українки, але забутий, як його пектораль, що замайоріла лише через тисячоліття. Цей скарб на сьогодні несправедливо не тільки забутий, але й не виміряний, він справжній, він не штучний, не показово нарочитий. Вважаю, що саме на таких постатях має формуватись національний патріотизм громадян країни, від нього йде відлуння чистоти і болю, болю за знехтувані батьківські шляхи, за рідну землю, за традиції і пам’ять. Справжній Поет, яким є Борис Миколайович, завжди залишатиметься на п’єдесталі світлої людської пам’яті, який ніхто не зможе знести – ні політикани, ні нерозумні громадяни, ні роки.

Наприкінці в думках крутиться лише одне Ісусове висловлювання: пророків не має в своїй землі, своїй родині, в своєму оточенні. Спочивайте з миром, Борисе Миколайовичу, Царство Вам Небесне, знаю, що Ви працювали не для людської слави, бо вона тимчасова і легковажна, Ви працювали для більш високих цілей і цінностей. З великою до Вас повагою, Сергій».

А гуси знов гелгочуть на озерах,
І пахнуть медом плавні навесні!..
Я скіфський цар, похований у Геррах, –
Мій спис і меч, і кінь мій при мені. 

(Процитовані наостанок автором відгуку поетичні рядки з вірша Бориса Мозолевського «Герри»).

Володимир Стецюк

Теги: БорисМозолевський 1936 поет археолог пантеон п'єдестал пам'ятьшаблоны для dle 11.2
Додати коментар