Коли народжуються Шекспіри?

Ахтем Сеітаблаєв про розвиток українського кіно і взаємопроникнення української та кримськотатарської культур

На літературному фестивалі «Кримський інжир», який нещодавно відбувся в Києві, на одній з дискусійних панелей своїми секретами, як перетворити літературний текст у кіношний, ділилися відомі кінематографісти. У дискусії брав участь і популярний нині актор і режисер Ахтем Сеітаблаєв, широко відомий за фільмами «Хайтарма», «Чужа молитва», «Кіборги», «Захар Беркут», «Додому». На прохання нашого кореспондента Ахтем Сеітаблаєв дав інтерв’ю для сайту «Український час».
 Ахтем Сеітаблаєв
 
– Останнім часом український кінематограф все активніше привертає увагу глядача своїми досить неординарними роботами. Чи справдились ваші очікування, зокрема комерційні, після жовтневого прем’єрного показу фільму «Захар Беркут»?

– Напевно вже можна сказати, що цілком. Як показує аналіз бокс-офісів, які збирають українські стрічки взагалі, станом на сьогодні, якщо я не помиляюсь, «Захар Беркут» знаходиться на третій сходинці після комедії діючого президента «Я, ти, він і вона» (режисери фільму Володимир Зеленський, Девід Додсон. – В.С.) і стрічки продюсера Юрія Горбунова «Скажене весілля» (частина перша). Якщо ж говорити не про розважальні жанри – комедії та різні комедійні піджанри, до яких я ставлюся з величезною повагою, то «Захар Беркут» зібрав найбільший бокс-офіс. Враховуючи кількість охоплених кінозалів по Україні, то, як на мене, завдання по кінопрокату стрічка виконала.

Тобто для вас це позитивний досвід? 

– Досвід не може бути цілком позитивним, тим більше – на території кіно. Але якщо тобі щось не вдалося або щось не влаштовує, це все рівно досвід, який необхідний для того, щоби уникнути помилок у подальшому. Як на мене, головне – зробити правильні висновки, не зламатися і рухатися далі, якщо у тебе є така можливість і таке бажання. Я не можу сказати, що мене як режисера у стрічці «Захар Беркут» усе на сто відсотків влаштовує. Власне, як і в будь-якій іншій моїй стрічці. Я завжди казав і кажу, що наша професія незвичайна, бо вона взагалі не має меж. Тому ти ніколи не можеш сказати, що я – «вау», що я все знаю, що мені все вдається і взагалі вже нічого не потрібно. Але ж якщо ти все ж таки це кажеш, ти є просто неадекватною, зухвалою, самозакоханою, але мало обізнаною і не зовсім професійною людиною.

На дискусійній панелі фестивалю «Кримський інжир» – Мирослав Лаюк, поет, письменник 
і драматург; Марися Никитюк, режисерка та сценаристка короткометражних і повнометражних 
фільмів; Ахтем Сеітаблаєв, актор і режисер; модератор Ілларіон Павлюк – журналіст, 
продюсер, документаліст, письменник.

– І все ж, як ви можете пояснити такий суто український феномен – маємо таку надзвичайно потужну базу, як народна пісня, а що отримуємо на виході, скажімо, у вигляді сучасного шоу-бізнесу? Маємо багатющу історію, а що отримуємо у вигляді сучасної історичної літератури або, скажімо, кінематографу? Звісно, є окремі яскраві спалахи, але ж в цілому навколо ще досить похмуро і якогось жвавого руху на цьому шляху наразі не спостерігається. В чому причина – у нестачі коштів, якісних сценаріїв, нерозвиненості вітчизняної кіноіндустрії чи відсутності загального суспільного запиту?

– Я не зовсім з вами згоден. Вся історія людства говорить нам про те, що довершеним фактом справжнього мистецтва з часом стають у кращому випадку не більше 10-15 відсотків творів будь-якого мистецького жанру, й кіномистецтва зокрема. Саме тому в історії залишаються такі класики, як Мікеланджело Буонарроті, Леонардо да Вінчі, Сальвадор Далі або Тарас Шевченко чи Леся Українка. І це тільки підтверджує їхню винятковість. Але навряд чи впродовж кожної епохи можуть з’являтися свої Шекспіри.

– Я мав на увазі не якісь вершинні досягнення, а загальний рівень поточного наповнення мистецького простору тим змістом, який формує націю, відповідає її щоденним духовним потребам і світоглядно-культурним запитам. Скажімо, часто доводиться чути, що маючи такий історичний феномен, як українське козацтво, можна було б ледве не щодня знімати вітчизняні бойовики типу голлівудських ковбойських вестернів, але ж на наших кіноекранах ми цього не бачимо, тож українські підлітки, молодь і юнацтво приклад бойової звитяги, мужності й відваги мусять брати з японських самураїв, американських ковбоїв чи то з російських бойовиків досить сумнівного ціннісного і відверто пропагандистського змісту. 

– Коли б, скажімо, на українському телебаченні щодня йшли серіали про козаків, навряд чи це було б так цікаво. Інша річ, і тут я з вами абсолютно згоден, що в нас або взагалі нічого немає, або якщо й з’являється щось вартісне на цю тему, то надзвичайно рідко. І це насторожує, адже людина, яка не цікавиться власною історією, з якої завжди можна зробити якісь висновки чи рефлексії, а головне – побачити себе сьогодні і, можливо, про щось подумати на завтра, не має стовідсоткової гарантії, що з такими випадками або подіями, які відбувалися з її народом в минулому, вона не зіткнеться в часі теперішньому, але вже в більш жорсткій формі. Тому, з одного боку, дуже важливо, щоби мистецтво існувало в різноманітті своїх жанрів, але, як на мене, воно в першу чергу має бути, скажемо так, з певним оптимістичним зарядом, щоби воно проговорювало те, що є ціннісним і фундаментальним для кожної людини – твоя земля, твоє небо, твої діти, твої переконання, твоє сумління, твої мрії, твій біль, твої сподівання. З іншого боку, мистецтво завжди повинно мати якусь ознаку – або етнічну, або якусь місцеву. І цього в жодному разі не треба цуратися.

Автограф для шанувальниці

Що ж стосується голлівудських вестернів, не треба забувати, що це є продукт найпотужнішої кіноіндустрії в світі. А український сучасний кінематограф робить лише перші кроки, і, як на мене, найголовніше, щоби той сталий розвиток, який ледве-ледве визначився, не припинявся, якщо ми говоримо про феномен українського кіно як такого. І такий розвиток українського кіно у його різноманітті жанрів і при чіткому усвідомленні того, що ми повинні розповідати і проговорювати, в тому числі й через історичні постаті, через власну історію, через те, що нас турбує, і те, чого ми очікуємо завтра, потребує, перш за все, сталої державної підтримки.

– Про специфіку мови кіно ви щойно говорили з колегами на дискусійному майданчику літературного українсько-кримськотатарського фестивалю «Кримський інжир». Як ви оцінюєте появу такого форуму в культурному житті кримських татар і українців? 

– Фестиваль «Кримський інжир» відбувається лише вдруге, але, як на мене, цей захід вже став досить помітним культурним явищем на теренах всієї України. Зусиллями Кримського Дому, який є організатором «Кримського інжиру», ми намагаємось зробити все для якомога потужнішого інтегрування української та кримськотатарської культур. Власне це і є головною стратегією і Кримського Дому, і самого фестивалю. Тому я би назвав це справжнім будівництвом творчих мостів між нашими культурами, між людьми, між традиціями, завдяки яким і відкривається шлях до взаємодії культур. Ми відкриваємо один одного через літературу, через слово, через знайомства, через переклади, тому що якісний переклад – це не просто переклад, це співавторство і взаємопрочитання. Разом з тим, фестиваль є й досить потужним інструментарієм, який допомагає прибрати багато страхів, бо коли ми нічого не знаємо один про одного, про літературу я взагалі мовчу, це й породжує певні страхи та упередження. І те, що така творча взаємодія відбувається вже не один рік, мене особисто дуже тішить.

– І наостанок традиційне запитання: над чим ви зараз працюєте?

– Наразі триває монтаж серіалу «Доброволець», знятого на замовлення каналу ICTV за підтримки Українського культурного фонду. Цей 8-серійний бойовик (режисер – Ахтем Сеітаблаєв, продюсери – Іванна Дядюра та Ігор Кондратюк. – В.С.), має вийти в ефір наступного року. Це детективний бойовик про бійця, який повернувся з війни й намагається адаптуватися до цивільного життя. Дізнавшись про те, що в Києві готується теракт, колишній доброволець збирає загін з ветеранів АТО, щоби усунути можливу катастрофу. Взагалі це фільм про досить не просте повернення учасника бойових дій до мирного життя, що є досить актуальним питанням для багатьох захисників України, які пройшли крізь горнило війни на Донбасі.

Розмовляв Володимир Стецюк 

Фото автора

Теги: Київ Сеітаблаєв режисер кіно КримськийІнжир культура історіяшаблоны для dle 11.2
Додати коментар