На континенті вічної мерзлоти

ПОЕТИЧНА СВІТЛИЦЯ

(З «Кримської Свiтлиці» > #42 за 18.10.2019)


Володимир СТЕЦЮК


НА КОНТИНЕНТІ ВІЧНОЇ МЕРЗЛОТИ

 
Володимир Стецюк – криворізький журналіст, поет, видавець. Працював кореспондентом газети «Металлург», заступником редактора щотижневика «Криворожские ведомости», співзасновником якого був, займався видавничою діяльністю. Наразі відомий як журналіст-блогер, засновник сайту «Український час». Співпрацює з щоденною всеукраїнською газетою «День». Є одним із призерів конкурсу журналістів «Приз Ґарета Джоунза» (2016 р.) Поетичні твори та публіцистика друкувалися в багатьох часописах і колективних збірках. Співавтор низки колективних збірок, зокрема, «Він, вона і війна» (Кременчук, 2016), «Наснилися мені квітучі ружі» (Київ, 2017), «Українська вишиванка» (Лубни, 2019). Є автором поетичних збірок «Повстання» (Кривий Ріг, 2011, 2017), «Шлях» (Кривий Ріг, 2017) та низки видань з історії Криворіжжя.


З циклу «Сліди на снігу»

Сновидіння

                                   Поміж життями знаходиться покрив пітьми...
                                   Смерть є не більше ніж нянька, яка вкладає спати.
                                                                       
                                                                    Єгипетські папіруси Анани


Снився сон мені – в мороці вічнім  
Ніби спав безпробудно я тисячу літ.
І здавалась земля попелищем,
У якому спочив згаслим вогнищем світ.    
І не знав я, охоплений страхом,
що є світло на світі й тепло.    
І не відав, що з мороку й праху
Щось інакше з’явитись могло.
І росла в моїм серці тривога.
І вдивлялися очі в холодну пітьму.  
В невідомість манила дорога.  
Мені б встати й піти, засурмити в сурму.  
Мені б голос подати в безмов’я
і почути чийсь відгук в суцільній імлі!    
Тільки ніч до мого узголов’я      
Припадала й про спокій рекла на землі:
«Спи, мій друже, не руш свою пам’ять –
ти не знайдеш ніколи в ній проблиску дня.  
Марно стопи зіб’ються шляхами –
Ти від мене, повір, не втечеш навмання».  
І чийсь голос долинув із висі:
«Жив співець у тобі… Та не чути пісень…
Бо заснув він, безмов’ям упившись.
І з тих пір на землі не займається день».
Тільки що це дзвенить голосисто?!
Ах, будильник... І ранок сліпучий з вікна!
Як за ніч все засніжило місто!
Стільки снігу і світла! …А в серці пітьма.


На континенті вічної мерзлоти

На континенті вічної мерзлоти
Не буває весни… Хіба-що відлига
Після мороку, скутості і німоти
Відкриває вуста, вічну зрушивши кригу.
Можна подих відчути і дотик чиєїсь руки,
Що відтанули в променях світла…
І зринають у вічність непевні думки,
Що воскресли у головах світлих.
Тільки в тій мерзлоті наші душі й серця
Відтавати, на жаль, не встигають ніколи.
Бо коротка відлига, і холод одвічний мерця
знову входить в тіла наші кволі.
І нам тільки й сняться у тій мерзлоті без кінця
Жадане тепло та омріяна воля.


Березневі сніги

Березневі сліпучі сніги
з неймовірним відтінком блакиті…
Мов пунктир до п’янких берегів,    
слід веде до щасливої миті.
Я по сліду старому іду,  
і стає знов минуле минулим.  
Білий голуб на білім снігу
радий крихті, що снігом задуло.


З циклу «Твої сліди шукаю»

Твої сліди шукаю

(Наслідування Полю Елюару)
                       
                         На крові, камені й попелі
                        Ім'я твоє пишу.
                                            Поль Елюар

Там, де ночує роса
і вітер в суцвіттях гойдає
запахи стиглого літа,
твої сліди шукаю.
Там, де ховаються звуки
іще не почутої пісні,
у зорянім ночі мовчанні
твої сліди шукаю.
В своїх нерозважливих буднях,
як в поспіхом зроблених клітках,
у клітках порожніх пташиних
твої сліди шукаю.
На уламках повергнутих істин,
у відгуках щемної ніжності,
на зім'ятих постелях безрозсудності
твої сліди шукаю.
У заплутаних мітах новітніх
про майбутнє, позбавлене сенсу,
в надії грядущого завтра
твої сліди шукаю.
На вулицях піщаних дивних міст,
уявою дитячою народжених
на вологих долонях прибою,
твої сліди шукаю.
Та серед замків забутих,
що просять у моря пощади
на пляжі пустельнім,
зосталось одне тільки ймення,
накреслене на піску.


Голос пристрасті

Вам траплялося вити колись
у самотності хащах по-вовчи?
Коли в тузі, хоч плач, хоч молись,
ниє пристрасть у темряву ночі.
Це, скажу, не дешева попса
гастролера музично-словесна.
Всю несправжність твою в словесах
рве з корінням цей крик піднебесний.
Ні до чого слова, коли плоть
повстає, як тайфун в океані.
Не спинити її, не збороть
недоречним словесним стенанням.
Не для цього потрібні слова…
Рев і рик – ось де відголос шалу!
Більш природа не зна звукова
в цьому жанрі такого вокалу.
Він летить і летить в пустоту
голос пристрасті, тишу шматує.
Що ж ти, ніч, вколисала вже ту,
що мене в піднебессі не чує?!


З циклу «Про справжнє»

Про справжнє

Живемо,
наче наприкінці часу…
Коли життя майже втратило будь-який сенс,
не маючи нічого справжнього…
Хліб, вода, повітря, думки, ідеї, почуття –
все позбавлене правдивого змісту,
ніби злодій всесвітній залишив підробку,
вкравши підступно геніальну картину буття…
А ми все вдаємо, що продовжуємо жити,
шукаючи в соцмережах якогось всесвітнього розуміння,
куштуємо підробні вина,
захоплюємось красою силіконових жінок,
удаваною глибиною неправдивого мистецтва
і несамовитим вереском, який чомусь вважаємо співом…
Жертви тотального фальсифікату,
ми вже давно забули, що таке справжнє,
де добро, а де зло, правда і брехня…
І що нам до того,
що злочинці вже називають себе правоохоронцями,
фашисти – антифашистами,
ліберали – радикалами,
оголені лесбіянки – феміністками,
а гей-паради – вважаються ознакою демократії
та боротьби за наші людські права…
Все одно занехаяний світ
вже не має жодного шансу
стати знову правдивим і справжнім,
бо людство втомилось
постійно народжувати істинне…
Суцільним безпліддям –
душі, інтелекту і плоті –
безнадійно хворіє життя.
В одностатевих стосунках
вже згасає розбещена хіть.
На смітниках неозорих
розбитих надій і родинних реліквій
безпритульні шукають щось діти,
в яких вже ніколи не буде дітей…
Та все ж…
Не маючи навіть уяви про справжнє,
ми все ще прагнемо бути справжніми,
коли в татуйованім тілі
почуттям, до сих пір ще не знаним,
раптом спалахує
не татуйоване серце.


Творцям постмодерну
від літературного терориста


Одноразовий посуд.
Одноразовий шприц.
Одноразовий презик.
Одноразовий секс…
І клоновані діти.
Одноразова казка.
Одноразовий фільм.
Одноразове чтиво.
Одноразовий хіт…
І вічні проблеми!
Постмодерна епохо,
постмодерний смітник
розгребти постмодерно
постмодерним бомжам
давно вже несила!
Вже досить метафор
і стилістичних фігур,
що тхнуть перегаром
і затраханим ліжком!
Не видно вже неба!
В свідомості тліє
Запалений шнур…
Ну хто там волає:
«Не треба! Не треба!»


Новітнім поетам
брудних мегаполісів


Ви можете писати
все з маленької букви,
не ставити ком і крапок…
Потоком свідомості,
катастрофою думки
єство заганяти в куток.
Ви можете шукати
неповторного змісту
в міазмах отруйних буття,
співці безпритульні
бетономонстрого міста,
що вгрузло в узбіччя життя.
Ви можете кидати
діаманти і перла
в багнюку, блювоту, лайно,
і тішитись тим лишень,
що когось-таки перло
від тих епатажних панно.
Ви можете стирати
всі кордони і межі –
що світло, що морок пітьми,
що зло, що добро,
буття, небуття – все належить
безмежжю, де блудимо ми.
Ви можете з усього
чудасію творити,
не знаючи низу й гори,
розпусти вселенської
нерозважливі діти
з безліття сумної пори.
Ви можете вважати,
ніби врівень з богами
постали на зламі епох…
Й гребтись у непотребі,
в світовому бедламі
шукаючи марно
свободи ковток.

Ви можете…


З циклу «Внутрішні монологи»

Формула буття

коли світ раптом звужується до самого мене
приходить усвідомлення моєї самості
що можливо ніколи вже не мине
отримую дивне відчуття
повернення
до свого
Я
божий
прояв одвічний
незмінної суті буття
яка вже ніколи в мені не мине
завдяки усвідомленню моєї самості
відкривається світ у мені і світ відкриває мене


***

Хто повісив на шию розп’яття
безневинному темному люду?
Хто провидців повів на багаття
Крізь віки у тенетах облуди?
Хто сказав: «Не убий» …і вбиває?
Хто рече: «Не вкради» …і краде?
Хто покори від нас вимагає
Й не шкодує смиренних ніде?
Хто засуджує в нас все гріховне
І живе у гріхах, як в «раю»?..
Так, це той персонаж вікопомний,
Що впливає на долю твою.
Він завжди за лаштунками всього.
...І говорить від імені бога.


Спогад про сонце

Навіяне Василем Чумаченком

Ти засвоїв лише облудливий релігійний канон,
що власне й привів тебе до гріхопадіння.
…Щоби було за що карати
на безталанному життєвому шляху,
де все «марнота і ловлення вітру».
…Щоби смуток був «клопотом серця твого».
…Щоби ти завжди відчував себе рабом, а не людиною.
То навіщо тобі прокидатися,
якщо в душі твоїй
ніколи не сходить сонце?

…Бо в тисячолітніх сутінках
вона ще пам’ятає відблиск
його життєдайного світла.


З циклу «Повернення»

Старий наган

На стіні під пожовклим портретом
іменний отаманський наган.
Недоречним висить він предметом…
Вже порожній його барабан.
Воронований ствол заіржавів.
Павутинням повитий курок…
Вже на пам’ятний напис безжальний*
Посивілий не гляне стрілок.
Не згадає запеклі він спори.
Рукоять не затисне в руці…
Що ж, наган, ти тепер не в фаворі.
Вже не ті суперечки й взірці.
А колись аргументом залізним
Володів ти в запеклій борні.
Скільки нечисті й покидьків різних
Його чули у пеклі війни.
Та не ті вже часи і розмови
І не той у життя інтер’єр…
Кришталю передзвін гоноровий
І зневажливий шепіт портьєр.
Зверхня люстра. Насуплені вази.
Морщить килим багрове чоло:
- За яким таким вищим наказом
Цей непотріб до нас занесло?
Ти висиш, ніби цяцька, прибитий
До міщанської міцно стіни.
…Тільки ствол твій все зирить сердито
Чорним оком тієї війни.

________________
*Мається на увазі гасло повстанців Холодного Яру «Воля або смерть»


З циклу «Поміж двома світами»

Поміж двома світами

Поміж двома світами  
Стоїмо, як одвіку стояли.
Суне орда зі Сходу  
Й вороння вже летить на Каялу.
Захід пастки лаштує,
Боргову розгорта ворохобу.
Вправно вожді заклали
Наші душі, поля і худобу.
Тільки нам те до сраки,
Хто під брамою нашого Раю,
Схід або може Захід,
Хабарі та податки збирає.
Маємо давню звичку
Не вовтузитись із дріб’язками,
Адже боги нам вічність
Віддали стерегти між світами.


Гряде гібридне лихоліття

Нас вибивають по одному
в тилу і на переднім краї.
В содомі знову світовому
війни примара сновигає.
Вона ще вибірково ікла
то тут, то там вганяє в жертву,
щоби до крові людство звикло
й безкарно їй дало пожерти.
Щоб цю потвору ненаситну
у зародку не придушили,
вона приховує ще спритно
своє потворне хиже рило.
У ній ще бачать «миротворця»
й затяту права «захисницю»,
а по линялій гімнастьорці
тече вже слина звіра-вбивці.
Лихій ще підграють завзято
ділки всесвітнього масштабу,
а їй на все уже начхати,
і чий холуй начальник штабу.
Нам заборонено стріляти,
а в нас стріляють, як у тирі.
Їм все дозволено – вбивати
й «мочити» підло у сортирах.
Нас вибивають по одному
на передку і в підворіттях.
В криваво-«мирному» огромі
гряде гібридне лихоліття.


Танок з диктатором

З приводу весільного танцю глави МЗС Австрії Карін Кнайсль
з російським кривавим диктатором Владіміром Путіним


Європа танцює з Путіним.
І вина ллються рікою…
Дарма, що Донбасу сутінки
Залиті вже кров’ю людською.
Європа танцює з диктатором…
Ну й що, що під небом Сирії,
Немов у пекельному кратері,
Алеппо горить і Пальміра…
Європа в танку з агресором…
А в танках – його танкісти.
На жаль, світові процесори
Не знають гріха убивства…
Тому зі слізьми невтішними
Вже світ не розчулиш виною…
Не знічена справами грішними,
Європа танцює з війною.


                  ***
Горілка, шашлик і російська попса…
Гуляє народ, аж гуде передмістя.
Зриває горлянки, трясе тілеса
Гулянка без приводу й змісту.
У п’янім угарі згасає вже день,
У берег притихлий упершись.
На пляжний пісок, перепившись упень,
Тіла полягли в алкогольному герці.
А десь на Донбасі гуляє війна.
Щоденно бенкети криваві справляє.
Бійців молодих полюбляє вона
Й навік їх в пітьму забирає.
Сьогодні також був у неї бенкет.
І щедро, по вінця, лиха наливала…
Лупашили «Гради», гатив міномет,
А їй було мало, все мало і мало…
Коли ж все скінчилось, і бійня, й пікнік,
І ніч покривалом округу накрила…
Одні після бою заснули навік,
А ті… після пою під небом хропіли.
Одних Мати Слава покличе з Небес,
А інших неслава покриє ганьбою.
Й триватиме далі одвічний процес
Очищення праведним боєм.


                 ***
                              Бійцям Карпатської Січі у складі 93-ї окремої
                              механізованої бригади «Холодний Яр»


Вже птахи перелітні
лаштують свої емігрантські ключі,
щоб у теплі краї
знову простір жаданий відкрити.
Ми ж за лавою лаву
шикуємо, в бій за Вкраїну йдучи,
бо з цієї землі
більше ніде нам в світі подітись.
Тут прадавні могили
для нас, наче віхи земного буття.
Тут гортають віки
наших предків священні скрижалі,
бо без їх заповіту
нам ніколи не мати свого майбуття,
ні своєї землі,
ані власної віри й держави.
В рідну землю зарившись,
рахуємо обстріли, смерті і дні.
Криє «градами» так,
що планета двигтить під ногами.
А над нами тремтять
десь у небі далекі вселенські вогні,
і єдиний зв’язок,
що лишився, – молитви з Богами.
Так у бійні пекельній оцій
на своїй ми землі й стоїмо,
під ворожим вогнем
посилаючи світу привіти.
Наш розгорнутий стяг.
І єдине, чого ми ще тут боїмось,
це в окопах сирих –
назавжди… назавжди постаріти.
Нам повік між світами
кордон цей священний в пітьмі стерегти.
Тож не маємо іншої долі,
як вічність тримати.
Хай птахи перелітні
відлітають від нас у далекі світи –
ми ж на смерть стоїмо,
щоб було їм куди повертати.


Новий рік зазирає в окопи

                             Тим, хто захищає світ від війни

Новий рік зазирає в окопи,
Де примерзли до зброї солдати…
Десь у ніч салютує Європа.
Феєрверково десь в Еміратах.
Карнавально святкується в Ріо.
Екзотично гуляють Сейшели.
…І Куала Лумпур, і Мальдіви.
Всюди сміх і вечірки веселі.
Всюди світ феєрично-ґламурно
Поринає в святковий гармидер.
…А в окопах похмуро і журно,
Завиває у темряві вітер.
Десь отут на краю перемир’я
Ходить смерть, і в оптичні приціли
Із пітьми в українське подвір’я
Зирить хижо війна знахабніла.
Світовий їй ввижається простір.
Їй великої хочеться крові.
Тиша сторожко жде перший постріл
В ніч оцю новорічно-святкову.
А в окопах щедрівку солдати
Шепчуть, наче молитву до Бога…
Що в цю мить ще у світі жадати?
…Світ гуляє – йому не до того.


                  ***
                                       І.Д.

Я кохаю тебе. А навколо – війна.
Проти нас цілий світ розгорта ворохобу.
І немає кутка, де б не зріла вона.
Тільки наші серця оминула хвороба.
Ми з тобою одні серед злості і змов.
Наче в перші хвилини творіння,
Тільки в наших серцях владарює любов.
І вона є для світу спасінням.


Джерело: «Кримська Світлиця» http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=21632&fbclid=IwAR1Wg5vtXOP3jc_PZ6G8P3f_rbGSt6YIu6TacAdKamU-WXVJbgW59NwaMEQ

Теги: Стецюк поезії КримськаСвітлиця


шаблоны для dle 11.2
Додати коментар