Відміняється зрада чи Україна?

«Зрада відміняється!» – бадьоро оголосив нещодавно в стилі «95-го кварталу» колишній його керівник, а нині президент України Володимир Зеленський у своєму черговому відеозверненні до народу. Чи дійсно це так і чому хвиля протестів, яка піднялася в Україні проти запропонованого їй варіанту «миру», не вщухає, а набуває дедалі більшого поширення?

Акція протесту «Ні капітуляції» в Кривому Розі

Проти так званої формули миру від Штайнмаєра вже офіційно виступили вісім обласних і міських рад, протестують мешканці прифронтових територій, відбулися акції протесту в Києві та багатьох інших великих містах України. А загальноукраїнська акція «Ні капітуляції!», яка проходила минулої неділі, взагалі охопила понад 300 українських міст. Тільки на Майдані в Києві зібралося понад 10 тисяч протестувальників. І ця протестна хвиля у розбурханому громадському середовищі не вщухає. То  чому ж тоді українцям не подобається мир за вищеназваною формулою і чому їм усе ж таки наполегливо намагаються впхнути «нєвпіхуємоє»?


Котел як засіб примусу до миру на умовах агресора

Почнемо з того, що «нєвпіхуємоє» українцям вже впхнули у вигляді так званих мінських угод, підписаних після російського вторгнення і влаштованої росіянами Іловайської трагедії (серпень 2014-го) та допхнули після оперативного оточення українських військ в районі Дебальцевого (лютий 2015-го).

Згідно з протоколом, підписаним у Мінську учасниками Тристоронньої контактної групи 5 вересня 2014 року (після Іловайської трагедії), мали бути забезпечені цілком прийнятні для України як суверенної держави і абсолютно зрозумілі в таких випадках заходи безпекового і гуманітарного характеру: негайне двостороннє припинення застосування зброї, моніторинг і верифікація з боку ОБСЄ режиму незастосування зброї, негайне звільнення всіх заручників і незаконно утримуваних осіб, виведення незаконних збройних формувань, військової техніки, а також бойовиків і найманців з території України. Однак ціною, яку мали заплатити українці за ймовірне встановлення миру на їхній землі, порушеного російським агресором, якраз і мав стати суверенітет України. Адже виконання московських забаганок щодо надання особливого статусу захопленим російськими військами районам Донбасу, оголошення амністії посібникам загарбників – кривавим бойовикам-терористам, проведення виборів фактично в умовах окупації ставить хрест на її суверенності й українській державності як такій.

Підписанти Мінського протоколу від 5 вересня 2014 року

Тож не дивно, що з огляду на такі загрози українській державності, що несуть у собі положення політико-правового блоку мінського протоколу, в українському патріотичному середовищі його вже тоді було названо зрадою українських інтересів. При тому, що Росія не демонструвала будь-якого бажання виконувати передбачені вищезгаданим мінським протоколом заходи зі встановлення миру та безпеки в регіоні, під тиском Заходу і за міжнародного посередництва перемовини щодо виконання кремлівських забаганок з десуверенізації України через визнання маріонеткових режимів, встановлених на окупованих територіях, продовжились. Примусом України до ганебного миру на умовах Росії стала подальша ескалація агресором військового конфлікту на Донбасі та оперативне оточення українських військ в районі Дебальцевого.

На мінському саміті, скликаному 11-12 лютого 2015 року в зв'язку з критичною ситуацією на Дебальцевському плацдармі, Угоду про тимчасове перемир'я у війні на сході України, як ще називають укладений у Мінську протокол, було узгодженого вже в форматі «нормандської четвірки». Комплекс заходів з виконання Мінських угод («Мінськ-2») про деескалацію конфлікту на Донбасі в так званому нормандському форматі узгодили: федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель, президент Франції Франсуа Олланд, президент України Петро Порошенко і президент Росії Владімір Путін. Згодом на підтримку Комплексу заходів щодо виконання Мінських угод, узгодженого нормандською четвіркою, було прийнято й Резолюцію Ради Безпеки ООН 2202 (2015) від 17 лютого 2015 року.

Завдяки Мінським домовленостям, зусиллями лідерів нормандської четвірки і міжнародних інституцій активні бойові дії на Донбасі усе ж таки вдалося зупинити. Однак підписані в Мінську  угоди так і залишились лише політичними, а не юридично обов'язковими документами, адже вони не були ратифіковані зокрема Верховною Радою України як міжнародно-правові договори. Але саме під їх виконання були підв’язані міжнародні санкції, введені проти Росії як країни-агресора, а тому, за твердженням лідерів нормандської четвірки та українських очільників, вони нібито не мають альтернативи й на етапі окопної війни, яка триває з моменту оголошення так званого перемир’я на лінії зіткнення протиборчих сторін.


Під військовим тиском Росії і політичним – з боку союзників

Однак введення міжнародних санкцій жодним чином не зупинило Росію від подальшої ескалації конфлікту по всій лінії зіткнення. І скільки б не оголошувалися перемир’я за перемир’ям у перемир’ї, кількість обстрілів з усіх видів озброєння, у тім числі й важкої крупнокаліберної артилерії та реактивних систем залпового вогню, невпинно зростала, майже щодня забираючи життя захисників України. Та не зважаючи на повне ігнорування Росією положень безпекового блоку Мінського протоколу, Захід посилював тиск на Україну, вимагаючи імплементації положень Мінського протоколу щодо проведення виборів, децентралізації влади, надання ОРДЛО особливого статусу і внесення відповідних змін до Конституції. Тож під обопільним тиском – військовим з боку Росії й політичним з боку західних союзників – українське керівництво, всупереч не надто прихильним настроям в суспільстві та певній частині політикуму, таки зважилось на внесення змін до Конституції щодо децентралізації та особливого статусу окремих районів Донбасу.
 
31 серпня 2015 року Верховна Рада у першому читанні зміни до Конституції щодо децентралізації влади таки ухвалила. За це проголосували 265 народних обранців. Перед голосуванням і в процесі ухвалення закону депутати від ВО «Свобода», РПЛ, ВО «Батьківщина» та «Самопомочі» намагалася блокували трибуну, стукаючи порожніми пластиковими пляшками, вигукуючи «Ганьба!» і вмикаючи звук сирени, але завадити ухваленню змін у першому читанні це не допомогло.

Відразу після голосування засідання Верховної Ради поспіхом закрили і основні події розгорнулися вже під стінами парламенту, де в цей самий час з метою недопущення ухвалення закону проводили акцію протесту активісти «Свободи», Радикальної партії Олега Ляшка, Громадської платформи та УКРОПу. Відтак після оголошення ганебних результатів голосування під стінами парламенту почалися сутички між захисниками Конституції та правоохоронцями. Протестувальники впритул підійшли до металевої огорожі, намагаючись прорватися до парламенту. В силовиків полетіли пляшки з водою, каміння та димові шашки. У відповідь правоохоронці застосували гумові кийки. Зрештою в загальній штовханині в лаву правоохоронців полетіла з натовпу граната.

Сутички між захисниками Конституції та правоохоронцями 31 серпня 2015 року 

Внаслідок вибуху гранати три військовослужбовця Національної гвардії загинуло і 157 осіб отримало поранення та тілесні ушкодження різного ступеню тяжкості. У скоєнні теракту міністр внутрішніх справ Арсен Аваков без будь-якого слідства і суду відразу звинуватив активістів «Свободи». За підозрою в організації масових заворушень і скоєнні теракту було заарештовано близько 20 свободівців. Підозру в скоєнні теракту висунули бійцю добровольчого батальйону «Січ» Ігорю Гуменюку та волонтеру і добровольцю Сергію Крайняку, які так і не визнали своєї провини, стверджуючи, що під час заворушень кинули димову шашку, а слідчі їм приписали гранату. До речі, звинувачені у скоєнні теракту захисники Конституції вже п’ятий рік очікують вироку суду в Лук’янівському СІЗО, але доказів, які б доводили їхню провину, українській Феміді, очевидно, бракує.

Трагічні події, які сталися біля Верховної Ради 31 серпня 2015 року, вносити в Українську Конституцію зміни, продиктовані з-за  меж України, у тодішнього українського керівництва на чолі з президентом Петром Порошенком бажання відбили. Тож далі голосування у першому читанні справа не пішла. Тим не менш упродовж наступних років риторика про те, що альтернативи Мінським домовленостям немає і що конфлікт треба вирішувати лише дипломатичним шляхом, залишалася незмінною.


Ціна зупинки конвеєра смерті – суверенітет України

Отже політичні та військові баталії за українську Україну, українську Конституцію, суверенітет і територіальну цілісність України продовжуються й по цей день як на внутрішньому, так і на зовнішньому фронтах. У цій безперервній борні, яка точиться протягом п’яти років підступної гібридної війни, вже загинуло понад 13 тисяч українських громадян, а щоденний відлік смертей на лінії зіткнення все триває. І зупинити цей конвеєр смерті не допомагають ні заклики до миру, ні міжнародні санкції, ні безкінечні перемовини у тристоронній контактній групі в Мінську. Методично відстрілюючи українців на лінії зіткнення, чи не єдиним засобом припинення війни російська сторона продовжує називати проведення виборів на окупованих територіях.

На Рівненщині загиблого бійця земляки зустрічають на колінах, лютий 2019 р.

З цього приводу народний депутат 8-го скликання Ігор Луценко нещодавно зазначив, що з точки зору агресора вбивати українців доти, доки ті не погодяться на вибори на окупованих територіях (окупованих передовсім російськими телеканалами), якраз і є дієвим засобом «примусу до миру». «Кого виберуть російські телеканали? Вони виберуть солдатів та командирів нової армії, котра піде на нас війною. Вони виберуть армію, котра воюватиме з нами набагато потужнішими засобами, аніж гради чи танки – вони будуть легітимними представниками захоплених росіянами територій», – стверджує політик.

Чи можна змінити цей підступний сценарій повзучої капітуляції та демонтажу України, розроблений і покроково втілюваний кремлем? Очевидно, такі можливості в України все-ще є, хоча завдання з кожним днем для неї ускладнюється внаслідок зміни політичного клімату на міжнародній арені, послаблення підтримки з боку західних партнерів і невпинного погіршення внутріполітичного та соціально-економічного становища в самій Україні. Принаймні нова політична сила, яка нещодавно прийшла у владу з гаслом «Мир за будь-яку ціну!» на прапорах, заявляє про намір рішуче змінити ситуацію на краще. Однак обраний скороспілими політиками з донедавна віртуальної партії «Слуга народу» та їхніми закулісними покровителями шлях до миру все більше нагадує неухильне сповзання до капітуляції. З огляду на події, які відбулися під Верховною Радою 31 серпня 2015 року, навіть страшно уявити, що може статися біля «скаженого принтера», як тепер іменують новообраний парламент, у день розгляду анонсованого спікером Дмитром Разумковим нового закону про особливий статус Донбасу, який має запропонувати після нормандського саміту провладна монобільшість.
 
Складається таке враження, що ледве не весь олігархічний правлячий клас і певна частина спантеличеного ним українського суспільства вже давно готові махнути рукою на той «ефемерний суверенітет» і знов замутити з Росією якийсь новий союз. Але їх поки-що стримує та пасіонарна частина українців, які власне й продовжують боротися за незалежну Україну, самовіддано захищаючи її суверенітет і територіальну цілісність. Тому здача національних інтересів і державного суверенітету, а відтак і демонтаж самої України як держави, поки-що відбуваються по-тихому, цеглинка за цеглинкою, щабель за щаблем…


Формула Штайнмаєра – ключ до миру чи зради?

І все ж такі украй негативні процеси не можуть бути непоміченими суспільством. На це все дедалі більше звертають увагу численні опоненти влади з політичного, громадського і найперше ветеранського і волонтерського середовищ. І коли перед черговим самітом нормандської четвірки з притрушених пилом мінських папок знову дістали дещо призабуту так звану формулу миру, запропоновану колишнім міністром закордонних справ, а нині федеральним президентом Німеччини Франком-Вальтером Штайнмаєром, у неймовірно напруженій, просякнутій численними миротворчими ініціативами з до болю знайомим російським душком атмосфері в чергове зависло слово «Зрада».

Франк-Вальтер Штайнмаєр (з портфелем) серед групи осіб, наближених до Герхарда Шредера

Та воно й не дивно, адже зазирнувши до біографії Штайнмаєра, допитливі блогери відразу з’ясували, що той, виявляється, з 1993-го по 2005 рік сумлінно носив портфеля за колишнім федеральним канцлером Німеччини, а нині – членом правління Газпрому і персональним другом Путіна Герхардом Шредером. І за дивним збігом обставин подібна «формула миру від Штайнмаєра», виявляється, працювала й в інших гарячих точках, «прекрасно» себе зарекомендувавши в Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії і скрізь, де Росія була учасником «мирного» процесу і, звісно, надзвичайно сумлінно «виконувала» свої обіцянки. Тепер настав час застосувати цю формулу «миру» й в Україні.

Знову ж таки, за дивним збігом обставин з приходом в українську владу «миротворців» від «Слуги народу» до тристоронньої контактної групи в Мінську відразу ж повернувся й колишній український президент Леонід Кучма, який і був головним перемовником від України і підписантом так званого Мінського протоколу від 5 вересня 2014 року разом з тодішнім послом від ОБСЄ Гайді Тальявіні, послом Російської Федерації в Україні Михаілом Зурабовим, а також очільниками проросійських маріонеткових псевдореспублік «ДНР» і «ЛНР» Олександром Захарченком та Ігорем Плотницьким. Вже тоді «миротворча» місія батька української олігархії мала стати вирішальною, але дотиснути Україну й схилити її до «мирних» обіймів російського «брата», усе ж таки не вдалось.

За твердженням вже колишнього президента України Петра Порошенка, вимушене підписання далеко не ідеальних для країни Мінських угод дозволило виграти час для відновлення армії, збалансування української економіки і зміцнення української держави. На відміну від 2014 року наразі ситуація в Україні виглядає не на стільки критичною, але чому ж тоді нинішнє українське керівництво знову готове іти на виконання кабальних для українців Мінських угод? І це при тому, що своїх зобов’язань, зафіксованих у мінських документах, Росія жодним чином не виконує, продовжуючи вбивати українських бійців на лінії розмежування.

З моменту підписання Мінського протоколу 5 вересня 2014 року, коли оголошене перемир’я протрималося аж чотири години, вимог щодо дотримання встановленого режиму припинення вогню російський агресор та підконтрольні йому збройні формування проросійських найманців упродовж п’яти років, доки триває війна на Донбасі, жодного разу не виконували. То про що іще тут можна говорити з іншою стороною збройного конфлікту, яка жодного разу не продемонструвала своєї готовності не те що до миру, а навіть до тимчасового перемир’я? Як зазначив нещодавно колишній дисидент, а нині знаний український політик, Герой України Степан Ількович Хмара, «з Путіним можна домовлятися лише про капітуляцію, більше ні про що! Все решта від лукавого».


Краплена карта у новій нормандській грі

Відтак підстав для виходу з абсолютно безперспективних для України Мінських угод наразі більше, ніж достатньо. То що ж тоді змушує нинішніх українських керманичів знову заганяти Україну до мінського капкану – замість того, щоби запропонувати власний план, вимагаючи повернення всіх захоплених українських територій – Криму та Донбасу, а також незаконно утримуваних заручників, але без будь-яких умов з боку агресора, а виключно на основі міжнародного права? Чому вже ніхто не згадує про цілком слушну ініціативу колишнього президента Петра Порошенка щодо місії миротворців ООН на Донбасі? Або що заважає в рамках того ж Мінського протоколу, перш ніж здійснювати фактично в односторонньому порядку відведення військ, шокуючи таким небаченим «миролюбством» населення так званої сірої зони, скажімо, жорстко зажадати від агресора реального припинення вогню? Чи перед тим, як виконувати політичну частину домовленостей з імплементації так званої формули Штайнмаєра, цілком адекватно поставити питання про відновлення статус-кво по лінії розмежування, встановленій на момент підписання Мінська-2, коли Дебальцеве і низка інших населених пунктів знаходились на контрольованій Україною території? На жаль, відповідей на ці питання немає та й навряд чи будуть, хоча загострення саме на них уваги міжнародної спільноти, закрема й щодо звільнення Криму, який чомусь винесено за дужки перемовного процесу, можливо б дозволило послабити політичний тиск і шантаж України з боку Заходу щодо можливого зняття міжнародних санкцій проти Росії.

А що вже казати про принципи, закладені в основу мінських угод, які взагалі виглядають щонайменше дивно по відношенню до України як суверенної держави, територіальну цілісність якої віроломно порушив російський агресор та ще й висуває свої умови щодо визнання захоплених ним територій фактично як підконтрольних Росії і залежних від неї квазіутворень, але автономних по відношенню до України. І на цю кремлівську маячню ведуться українські політики, дипломати, лідери західних держав і міжнародні організації, які називають себе арбітрами, посередниками і союзниками України. То ми вже повернулися до середньовічних принципів права сильного, а не сили права? А як же тоді бути з міжнародним правом, нормами колективної безпеки і міжнародного співробітництва, коли на очах у всього світу Україну, яка стала жертвою російської військової агресії, колективно ґвалтують разом з агресором ті, що мали би її захищати?

Здавалося, всім абсолютно зрозуміло, що тільки одностайна позиція українського суспільства, його керівництва, світової спільноти і міжнародних організацій можуть змусити Росію піти з захоплених нею українських територій – Криму і Донбасу – без будь-яких умов і навіть виплатити репарації за збитки, нанесені українській державі та українському народу. Але одностайність у підтримці України, яку демонструвала донедавна світова спільнота, зі зміною влади в державі буквально на очах трансформується у фактично одностайний тиск на неї з приводу виконання політичних вимог російського агресора. Тому зі зміною українських гравців у мінській грі почалася нова партія, в якій кремлівські шулери налаштовані зіграти крапленою картою з формулою Штайнмаєра. Тож якщо у нормандській четвірці їм підіграють, слід очікувати, що виграш (вибори, особливий статус ОРДЛО, амністія бойовикам з усіма можливими наслідками, зокрема й зняттям санкцій) буде за ними.

1 жовтня в Мінську відбулося чергове засідання тристоронньої контактної групи, після якого з подачі російських, а не українських, засобів масової інформації українці дізналися, що так звану формулу Штайнмаєра Україна таки підписала. Цю шокуючу новину згодом підтвердив на брифінгу і президент України Володимир Зеленський. Як з’ясувалося пізніше, учасники тристоронньої контактної групи в Мінську узгодили лише текст формули Штайнмаєра (насправді ж, за висновком експертів, – формули Путіна), в якому пропонується відповідний алгоритм проведення виборів на території ОРДЛО і надання їм особливого статусу. Мовляв узгоджений текст потрібен для обговорення на майбутньому саміті лідерів нормандської четвірки.

Однак, ознайомившись з текстом, узгодженим представником від України в ТКГ Леонідом Кучмою, переконуєшся в тому, що нас таки готують до здачі. Таку думку з приводу узгодженого тексту висловив зокрема й колишній радник президента Петра Порошенка волонтер Юрій Бірюков. На своїй Фейсбук-сторінці він зазначив: «Вчера Кучма, по согласованию с Зеленским, решил нарушить единость и неделимость страны, закрепив своей подписью ПОСТОЯННЫЙ особый статус». Тобто колишній президент України Леонід Кучма, якому судилося  свого часу підписувати чимало доленосних для країни документів, зокрема й позбавлений будь-яких юридичних гарантій Будапештський меморандум від 5 грудня 1994 року, тепер фактично підписав план її федералізації.

Леонід Кучма як гарант капітуляції?

Слід зауважити, що в попередніх документах, зокрема в чинному Законі України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» (Закон про особливий статус), мова йде про його виключно тимчасовий характер. Тепер, згідно узгодженому тексту формули Штайнмаєра, замість тимчасового пропонується після виборів надати сепаратистським утворенням постійний особливий статус. На що той же Юрій Бірюков, як і вся притомна українська громадськість, зреагував цілком адекватно: «Вот это – капитуляция. Вот это – предательство».

Узгоджений Леонідом Кучмою текст формули Штайнмаєра

Однак це не єдиний «мирний прорив» до капітуляції, здійснений 1 жовтня в мінській ТКГ. Як повідомив цього ж дня на брифінгу президент України Володимир Зеленський, в Мінську також «було досягнуто домовленості про початок розведення військ у Петрівському та Золотому». За його словами, цим самим «усунуто останні перешкоди» до проведення «нормандського саміту». Всупереч оптимізму президента, який запевнив місцевих мешканців, що відвід українських військових ніяк не вплине на їхню безпеку, жителі вищеназваних населених пунктів були шоковані перспективою залишитися наодинці з терористичними угрупованнями кремлівських найманців. І ці побоювання та панічні настрої продиктовані не якимись чутками, а щоденними реаліями, в яких постійно перебуває населення сірої зони в період цієї підступної гібридної війни. Тож підтвердження цим страхам довго чекати не довелось.

7 жовтня, коли мало розпочатися розведення військ, російські терористи вкотре порушили режим припинення вогню, обстрілявши низку населених пунктів, серед яких і селище Золоте-4, від якого мали відводитися війська. Зокрема обстріл ділянки розведення в районі н.п. Золоте тривав упродовж 20 хвилин. У зв’язку з цим, як заявив міністр закордонних справ України Вадим Пристайко, розведення військ у Петрівському і Золотому було відкладено через порушення проросійськими бойовиками режиму припинення вогню у цих точках.

Однак якщо процес розведення військ і розпочнеться, всі прекрасно розуміють, що відводити війська Україні доведеться фактично в односторонньому порядку. У кремлі вже заявили, що гарантувати відведення військ з боку терористичних військових угруповань в рамках мирного процесу розведення сил вони «не можуть». Тож якщо Україна й відведе свої війська і саміт нормандської четвірки таки відбудеться, на ньому розглядатимуть не факт ігнорування Росією домовленостей щодо припинення вогню і розведення сил, а вже анонсований мирний план врегулювання військового конфлікту на Донбасі за формулою Штайнмаєра. І як підказує попередній досвід «мирного» врегулювання в мінському та нормандському форматах, якщо черговий міжнародний акт політичного тиску на Україну бажаного результату не дасть, з метою «примусу до миру» Москва готова буде влаштувати українцям і третій котел. Благо оперативний простір для такого маневру після відведення українських військ в районі Станиці Луганської, Петрівського і Золотого буде заздалегідь підготовлено.


Доки на міжсобойчику не відмінили Україну

Ось така кричуща ситуація, яку маємо напередодні важливої для України зустрічі в нормандському форматі. Кричуща тому, що свою подальшу долю, яким має бути устрій і порядок в українському домі, визначатимуть не самі українці, а ті, хто вже бачить себе у ньому господарем. І ця ситуація чимось нагадує сумну побутову історію, котра у нашій розхристаній дійсності, на жаль, є досить типовою. А історія така. Батьки все життя тяжко працювали і придбали нарешті окрему квартиру. Здавалося, чом не пожити щасливо, після брудного неспокійного гуртожитку насолоджуючись незалежним життям у затишку окремого охайного помешкання. Але за той час, поки батьки тяжко працювали, заробляючи на життя та на окреме житло, їхній син став наркоманом. Тож йому щодня потрібно  отримати чергову дозу наркозілля, і він весь час мусить десь діставати кошти. Зрештою до придбаної батьками новенької квартири син приводить свого товариша і каже батькам, що тому буцімто ніде жити, тому певний час він поживе в його кімнаті. Що поробиш, добрі батьки пішли назустріч.

Насправді приблуда був наркодилером і син заборгував йому чималеньку суму грошей – десь в межах вартості саме однієї кімнати придбаної батьками квартири. Отже новий мешканець став нахабно походжати по квартирі, віддаючи розпорядження синові необачних господарів, де і що має стояти, а що можна ще продати. Зрештою приблуда накидає оком на сестру підшефного наркомана і заводить з нею шури-мури. І та незабаром повідомляє батькам, що хоче вийти за нього заміж і що його треба буде приписати в квартирі. Зрештою, коли справа дійшла до виселення господарів з їхньої ж квартири, вони мусили звертатися за допомогою до сусідів, поліції, суду, але марно, бо спритний наркодилер з усіма вже встиг налагодити «контакти» і про все домовитись. Тож чим завершиться ця історія і кому зрештою дістанеться все помешкання, здогадатися не важко.

Те ж саме, тільки в масштабі країни, відбувається нині й з Україною. То чи варто українцям чекати, доки російський приблуда остаточно заволодіє нашим спільним українським домом? Питання, гадаю, риторичне. То може дійсно відмінимо зраду, поки на нормандському саміті чи якомусь іншому міжсобойчику лідерів інших держав зрештою не відмінять Україну!

Володимир Стецюк

Фото автора та з відкритих джерел

Теги: Україна Росія війна котел Мінськ нормандський Штайнмаєр розведення виборишаблоны для dle 11.2
Додати коментар