І знову українці «самі себе звоювали»…

«Головне, щоби українці ніколи не обирали справді українську владу…» У пострадянській Україні, яка впродовж 28 років після проголошення державної незалежності так і не позбулася колоніальної залежності від імперської Росії, а разом з тим потрапила в економічну залежність від Заходу, даний підхід, судячи з усього, буде й надалі ключовим при формуванні влади як проросійськими, так і прозахідними феодально-олігархічними кланами, що управляють країною.  

 З цим гаслом партія «Слуга народу» прийшла до влади в Україні, 2019 р.

«Від свободи Київ ми очистили», – урочисто заявив 22 липня в УНІАН на прес-конференції переможців по одномандатних округах міста Києва представник Київського штабу «Слуги народу», генеральний директор 1+1 Олександр Ткаченко. Про повний розгром українських націоналістів з неабияким піднесенням також поспішили повідомити після оголошення результатів екзит-полів Михайло Погребінський та інші проросійські політологи, трактуючи факт поразки націоналістичних сил як ледве не головний підсумок дострокових парламентських виборів в Україні.

Якщо пригадати минулі дочасні президентські і парламентські вибори постмайданного 2014 року, радість у вітчизняному політикумі саме у зв’язку з поразкою українських націоналістів, які всупереч шаленій популярності націоналістичних гасел на Майдані, політичну боротьбу за владу таки програли, була тоді аж ніяк не меншою. І з цього приводу раділи не лише відверто проросійські сили, а й соратники націоналістів по Майдану з Народного фронту, БПП і «Батьківщини», які робили все, щоби за жодних обставин не пропустити до Верховної Ради націоналістів і найперше – ВО «Свобода» як найбільшу націоналістичну політичну силу. І не пропустили.

Не подолавши 5-відсотковий бар’єр, одна з найактивніших політичних сил Майдану восени 2014-го таки залишилася за порогом парламенту. Щоправда, шістьом свободівцям при цьому все ж таки вдалося тоді пройти до Верховної Ради 8-го скликання по одномандатних київських округах. Також по одномандатному київському округу пройшов у парламент націоналіст, майбутній лідер політичної партії «Національний корпус» Андрій Білецький, а по одномандатному округу в Дніпропетровській області – лідер Правого Сектору Дмитро Ярош. Тепер у Верховній Раді ІХ скликання буде лише одна депутатка-націоналістка – свободівка Оксана Савчук, яка перемогла на мажоритарному окрузі в Івано-Франківській області.

Згідно з офіційними даними, оприлюдненими ЦВК після обробки 100% протоколів, приголомшливу перемогу на дочасних парламентських виборах 2019 року отримала абсолютно нова партія новообраного президента України Володимира Зеленського «Слуга народу» (43,16%). З урахуванням здобутих депутатських мандатів на мажоритарних округах, ця політична сила поки-що віртуального зразка та невизначеної орієнтації здобула 254 місця в парламенті й уперше в історії українського парламентаризму матиме парламентську моно-більшість.

Другою за кількістю отриманих голосів стала відверто проросійська партія «Опозиційна платформа – За життя» (13,05%). Також пройшли в парламент, подолавши 5-відстотковий бар’єр, ВО «Батьківщина» (8,18%), Європейська Солідарність (8,10%) та абсолютно нова партія «Голос» відомого співака Святослава Вакарчука (5,82%). Не подолали прохідного бар’єру – «Радикальна партія Олега Ляшка» (4,01%), «Сила і Честь» (3,82%), «Опозиційний блок» (3,03%), «Українська стратегія Гройсмана» (2,41%), «Партія Шарія» (2,23%) і ВО «Свобода» (2,15%).

Такі дещо несподівані й нищівні для проукраїнського загалу результати всенародного волевиявлення на дочасних парламентських виборах 2019 року, спричинені палким бажанням розчарованого виборця отримати нові обличчя у владі. Відомі політики, журналісти та політичні експерти коментують їх по-різному. Здебільшого доводиться чути нарікання на адресу пересічного виборця з приводу його громадянської незрілості, легковажності, необачності та політичної нерозбірливості. А чи могло бути інакше в країні, де через олігархічні телеканали послідовно виховують не громадянина-патріота, а позбавленого будь-яких сантиментів щодо національних почуттів, цінностей та  ідентичності, необізнаного ні в політичних тонкощах, ні в питаннях української історії й культури примітивного споживача-пристосуванця, якому абсолютно байдуже, в якій країні йому жити, яка мова має бути в ній державною і які принципи варто в ній обстоювати.

Напередодні виборів довелося їхати в одному купе з українським заробітчанами, які виявилися палкими прибічниками Володимира Зеленського й дуже обурювалися тим, що в Україні нібито намагаються заборонити російську мову. На моє здивоване запитання, яким саме законом забороняється російська мова, доволі молоді хлопці, які розмовляли російською з явним українським акцентом, а простіше кажучи, суржиком, звісно, відповісти не змогли, але досить наполегливо намагалися довести, що державною мовою в Україні має бути російська як більш доступна і поширена. Запитую: «Ваші батьки українці?» «Українці». «Ви українці?» «Українці» А чому ж тоді говорите російською і так палко її захищаєте?» «Бо ми так звикли і нам зручніше користуватися російською», – відповідають.

Саме таке зденаціоналізоване населення радянського походження homosoveticus (хто сьогодні пам’ятаєте про твердження колишнього генсека Леоніда Брежнєва щодо появи в Радянському Союзі  нової спільноти «совєцкій народ»?) і є для нинішнього ментально неукраїнського правлячого класу в Україні найбільш зручним податливим матеріалом, з якого можна «ліпити» будь-які електоральні «композиції», необхідні для формування олігархічної влади. І цього разу головною опорою новітнього олігархічного проекту «Zе end Sluga narodu» стала найбільш широка за всю історію незалежної України електоральна база, сформована на основі дбайливо збереженого племені радянського зразка homosoveticus і протестного електорату інших категорій, включаючи й частину патріотично налаштованого українства.

Коментуючи результати шокуючого вибору українців на дочасних парламентських виборах, відомий тележурналіст Остап Дроздов зауважив, що внаслідок загравання з примітивними запитами суспільства, потурання хибній позиції «яка різниця» в український парламент прийшла «махрова українофобія». На думку експерта, це є свідченням того, що «телевізор переміг книжку, а громадянина переміг плебей, якого ростили 28 років».

Ефект нових облич без нової якості парламентаризму і якості нової влади загалом, який ми щойно отримали після президентських і парламентських виборів, свідчить і про таку нашу вроджену радянську ваду, як суспільний інфантилізм. На жаль, упродовж майже трьох десятиліть пострадянського буття українське населення так і не виросло до рівня громадянського суспільства, яке все-ще перебуває у стані зародку. Тому замість активної громадської роботи зі створення справжніх інституцій громадянського суспільства, найперше – дієвих незалежних профспілок, ефективних громадських контролюючих організацій і спостережних рад більшість українського населення продовжує існувати в напівзотлілому, але все-ще «зручному» і «затишному» коконі радянського патерналізму, коли всі очікування будь-яких змін на краще пов’язуються не з власними зусиллями, а з добрим царем, президентом, начальником. І якщо старі батьки-благодійники протягом тривалого часу не виправдовують сподівань, тоді їх можуть і переобрати або в крайньому випадку – дочасно змістити з п’єдесталу.

Вдало і головне вчасно створений Володимиром Зеленським і його командою кіношний образ такого собі сучасного правителя-благодійника з народу в особі простого вчителя Голобородька якраз і спричинив ефект суспільного запиту саме на такий об’єкт масового поклоніння. А далі все вже сталося майже само собою – нове обличчя президента, яким став Зеленський в образі Голобородька, і  веремія «нових-старих» облич у президентському оточенні, парламенті, уряді й на всіх владних щаблях згори донизу. Чи не про таке «повне перезавантаження» влади ми всі мріяли? Але ж куди поведуть нас оці майже миттєво обрані «нові обличчя» з зеленого мішка з позначкою Ze – до української України чи у зворотньому   напрямку, де ми вже колись були?


Звідки і куди йдемо?

І все ж таки, чому проголошена Майданом ідея українізації України, її деолігархізації та зміни системи української влади, а не облич у владі, гаряче підтримана найбільш активною частиною суспільства, так швидко девальвувала? Принаймні головні носії даної ідеї, українські націоналісти, вже двічі після Майдану ставали аутсайдерами президентського і парламентського марафонів, тож треба думати, що для більшості українських виборців національні цінності є другорядними порівняно з соціальними та економічними. А відтак ми знову повертаємось у те зачароване коло, по якому нас водили тридцять останніх років поспіль після виходу з московського «Єгипту». Тож для остаточного усвідомлення, куди ми все ж таки йдемо, у нас, згідно з біблейською практикою Мойсея, залишилось іще 10 років. Тобто два виборчі цикли. І якщо маятник нашого вибору буде й надалі хитатися від українського до проросійського табору, то дійсно можемо назавжди повернутися туди, звідки вийшли.

А вийшли ми з московського мордору, де українці сторіччями перли чужого воза і навіть подумати не сміли про щось своє – хто вони і звідки, якого роду-племені й чому не є господарями у власному домі. А якщо хтось і згадував, хто він є, і про своє починав дбати, для того існували тюремні ґрати, кайдани, каторга, Соловки, Сибір і система ГУЛАГу…

Ніл Хасевич. «Людей у ярма запрягли», 1949 рік

І дотепер мордорці переконують українців, що їхні національні герої, які на всіх етапах української історії боролися за вільну Україну, – бандити. Що українські провідники, які намагалися вивести українську націю з імперських тенет московської облуди, – негідники. Що українські пророки, філософи, духовні і культурні діячі, які утримували на своїх плечах світ українського логосу, – нездари, неуки й хуторяни… Щоправда цю «хуторянщину» чомусь постійно забороняли, а українців переслідували тільки через те, що вони всупереч усьому плекали свою рідну «хуторянську» мову, культуру і звичаї. Важко знайти у світі ще одну таку націю, мова, література, театр і загалом культура якої впродовж сторіч заборонялися б на законодавчому рівні, як це робилося в Російській імперії по відношенню до культурних чинників українців. Саме тому затяті імперіалісти називають українців націоналістами тільки через те, що всупереч їхнім заборонам завжди прагнули розмовляти рідною мовою, вдягали українську вишиванку і шанували українські традиції. І це було за правило навіть у таборах радянського ГУЛАГу.

Але так не могло тривати вічно, бо репресії, голодомори, етнокультурний геноцид і невпинна русифікація робили свою чорну справу.

Плинув час. Протягом століть бездержавності і десятиліть не зовсім української державності українці ставали нацією героїв і холуїв, нацією патріотів і манкуртів, нацією звитяжців і бариг, нацією борців і їхніх катів. Одні час від часу ставали на жертовну боротьбу проти своїх поневолювачів, а інші, замість того, щоби підставити їм своє плече, вірно служили імперському режиму, допомагаючи розправлятися з заколотниками націоналістами. Саме тому в генах їхніх нащадків накопичувалося стільки ненависті до волелюбних одноплемінників, якої не мали навіть найзатятіші імперіалісти. Відтак у родоводі українців є і генеральний прокурор СССР Роман Руденко, який у часи Великого терору 1937-38 рр. був членом Трійки НКВС по Донецькій області, а з іншого боку – мільйони жертв політичних репресій, проти яких він висував обвинувачення. Є видатні провідники націоналістичного руху Євген Коновалець, Степан Бандера, Роман Шухевич та їхні вбивці – один з керівників диверсійних спецслужб НКВС українець Павло Судоплатов та агент КДБ українець Богдан Сташинський. Є геніальний український поет-громадянин Василь Стус і його «захисник» – радянський «адвокат», співробітник КДБ Віктор Медведчук, якого звинувачують у тому, що він фактично сприяв винесенню судом його підопічному максимального терміну покарання. Як відомо, видатний український поет-патріот загинув в ув’язненні.

Тепер Віктор Медведчук відомий як одіозний політик, українофоб і кум російського президента Владіміра Путіна, який розв’язав війну проти України. Незважаючи на російську військову агресію, яка триває вже п’ятий рік поспіль, Медведчук закликає до укладення миру з агресором фактично на умовах капітуляції. Він є головою політради проросійської політичної партії «Опозиційна платформа – За життя», яка виголошує такі ж «мирні» ініціативи. На дочасних парламентських виборах ця проросійська політична прокладка отримала понад 13 відсотків голосів українських виборців, що свідчить про те, що капітулянтську мирну угоду з агресором, яку пропонує укласти дана політична сила, підтримує майже 2 млн. українців.

Натомість націоналістичну партію Всеукраїнське об’єднання «Свобода», яка виступає за відновлення територіальної цілісності України або збройним шляхом, або шляхом досягнення консенсусу на мирних перемовинах у міжнародному форматі щодо беззаперечного виведення російських військ з анексованого Криму та окупованих районів Донбасу, підтримало на виборах лише 2,15 відсотка або 315 568 виборців. Навіть партія одіозного проросійського журналіста Анатолія Шарія отримала на 11 584 голоси більше, ніж націоналістична «Свобода»! І це вже той випадок, коли, за виразом гетьмана Івана Мазепи, ми «самі себе звоювали». До речі, дума українського гетьмана, що повстав проти Москви у далекому 1709 році, зазнавши поразки під Полтавою, звідки й наведено його вираз, починається такими словами: «Всі покою щиро прагнуть, А не в єден гуж всі тягнуть; Той направо, той наліво, А все, браття, тото диво!»

Чи не про сьогоднішній день сказане гетьманом понад 300 років тому? А все тому, що більшість українців за давньою рабською звичкою продовжують обирати неукраїнську владу. Бо самі собі не вірять і не вірять у власні сили. Проте дуже легко сприймають російську та проросійську безбожну телевізійну брехню за чисту монету… А тому українські націоналісти, які пропонують їм свою програму захисту українців, для них фашисти, а справжні російські фашисти, які мають на меті упокорення і довічне закабалення української нації, для них втілення «добра і справедливості»… І коли антиукраїнські сили піднімають сьогодні неймовірний ґвалт у зв’язку з ухваленням Верховною Радою закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної», їхня маячня про нібито мовний розкол нації і заборону «рускава язика», розповсюджувана олігархічними телеканалами, чомусь знаходить відгук і серед багатьох і багатьох українців. І я не здивуюся, якщо у новому реваншистському парламенті невдовзі з’являться законопроекти не лише про відміну мовного закону, а й про заборону українцям називатися українцями і взагалі про скасування української суверенної держави, а українська мовчазна більшість і це сприйме як акт «доброї волі».

Отже, висновок після президентських і парламентських виборів такий: запропонований Майданом проект «Українська Україна», передбачливо переобтяжений олігархатом надзвичайно високими цінами і тарифами при неймовірно низьких зарплатах і пенсіях пересічних українців, поки-що виявився для українського суспільства непідйомним. Новообрана влада, яка отримала небувалий вотум довіри українських виборців, очевидно, має тепер запропонувати дещо інший, альтернативний проект, а відтак новий курс і нові цінності, необхідні для його реалізації. Питання полягає лише в тому, яку політичну, економічну, соціальну та історичну ціну він матиме для українського суспільства.  


«На всіх нас заготовлені долари і кулі»

Те, що націоналістів активно витіснятимуть з політичного поля України на задвірки, стало зрозуміло відразу після Майдану. Адже сили, які виступили за і проти втілення запропонованого ними доленосного для українців проекту «Українська Україна», виявилися надто нерівними. З одного боку – порівняно невелика національно свідома частина українського суспільства та його провідна політична верства, яка не має в своєму розпорядженні ні значних фінансових ресурсів, ні впливових засобів масової інформації, ні адміністративно-організаційних важелів впливу та розгалуженої системи суспільної комунікації. З іншого боку – феодально-олігархічна система влади крупного капіталу з потужними ЗМІ, колосальними економічними та управлінськими можливостями впливу на переважно аморфне в політичному та громадянському вимірі населення, а також шалений багатоаспектний і багаторівневий зовнішній тиск Росії, яка веде масштабну економічну, інформаційну та збройну війну проти України та провідних проукраїнських політичних і громадянських сил.  
 
Серед багатьох причин тотальної поразки українських націоналістів після Революції гідності найголовнішою є, безумовно, та, що в посиленні їхніх політичних позицій не були зацікавлені основні світові гравці та місцеві феодально-олігархічні клани, які управляють Україною під їхнім впливом. Відтак на брудну антинаціоналістичну і фактично антиукраїнську пропаганду й на будь-які жорсткі дії проти українських націоналістів, у тім числі й за межею закону, до яких постійно вдавалися їхні опоненти у владі, у центрах зовнішнього впливу – Москві, Брюселі та Вашингтоні – дивилися досить поблажливо, а в Кремлі їм взагалі аплодували. Тому після небувалого національного піднесення під час Революції гідності ми спостерігали показове приниження України та українських патріотів як всередині країни, так і за її межами.

Факельна хода націоналістів у Києві. Фото з відкритих джерел

Нажахане небувалим національним піднесенням на Майдані, російське керівництво і проросійське кримінально-олігархічне можновладне кодло в Україні намагалися за будь-яку ціну це піднесення погасити, зламати національну волю, заблокувати українську ініціативу, розвіяти всі прагнення і намагання українців стати повноправними господарями у своїй державі. Після Революції гідності, коли пасіонарні українці продемонстрували нечуваний масовий патріотизм і героїзм на Майдані і на полі бою проти російського агресора, що прийшов задушити українську національну революцію, тиск на українських націоналістів як найбільш послідовну, організовану і радикально налаштовану політичну силу українців став просто шаленим.

24 березня 2014 року в абсолютно мирному Рівному було вбито спецпризначенцями МВС координатора «Правого сектору» по Західному регіону Олександра Музичка (Сашка Білого). Незадовго до загибелі, визначний діяч українського націоналістичного руху, герой чеченської війни й активний учасник Майдану сказав такі знаменні слова: «На всіх нас заготовлені долари і кулі. Кого не куплять, того вб’ють».  

28 квітня 2015 року десантники ЗСУ оточили тренувальну базу Добровольчого Українського Корпусу «Правий Сектор» на мирній Дніпропетровщині. За словами лідера «Правого сектору» Дмитра Яроша, базу було заблоковано без жодних попереджень з боку військового командування 25-ї і 95-ї бригад, десантні підрозділи яких разом з бронетехнікою і важким озброєнням провели операцію з оточення табору, вимагаючи від бійців ДУК «Правий сектор» негайно здати зброю. Лише завдяки конструктивній взаємодії лідерів «Правого сектору» з військовим командуванням інцидент вдалося перевести у мирне русло, уникнувши украй небажаного кровопролиття.

Однак силові дії проти народженого Майданом надзвичайно популярного націоналістичного руху не припинилися. Справжні бойові дії проти бійців «Правого сектору» розгорнулися невдовзі в мирному Мукачевому, коли в липні 2015-го патріотів почали переслідувати озброєні бандити-контрабандисти, пов’язані з проросійським олігархом і політиком Віктором Медведчуком, і спецпризначенці МВС та СБУ. В ході бойових зіткнень двох бійців Правого Сектору було вбито і чотирьох поранено.

У грудні того ж 2015 року в мирному Києві було вбито спецпризначенцями Альфи ще одного діяча «Правого сектору», учасника російсько-української війни, розвідника Олега Мужчиля (Лісника), який був одним із ідеологів націоналістичного руху, брав активну участь у створенні структур ВО «Тризуб» ім. Степана Бандери на Донеччині.

Не уникнули провокацій і втрат в інших націоналістичних організаціях.

У липні 2015 року в мирній Бучі було вбито одного із засновників батальйону «Азов», ідеолога та юриста підрозділу, а також заступника керівника штабу Цивільного Корпусу «Азов» Ярослава Бабича.

31 серпня 2015 року під час акції протесту захисників Конституції, влаштованої ВО «Свобода» біля Верховної Ради, було здійснено масштабну провокацію, коли внаслідок кинутої з натовпу гранати загинуло троє нацгвардійців і 157 людей отримали поранення. У скоєнні теракту очільник МВС Арсен Аваков без будь-якого слідства і суду відразу ж звинуватив свободівців. Десятки активістів «Свободи» було заарештовано, яким інкримінували участь в організації масових заворушень, а добровольцям-волонтерам Ігорю Гуменюку та Сергію Крайняку висунули підозру у скоєнні теракту. Однак вирок у справі «Захисників Конституції» до сьогодні так і не винесено, адже всі зібрані слідством «докази» – шиті білими нитками, відтак уся доказова база розвалюється в судах, а взяті під варту патріоти майже чотири роки перебувають у СІЗО.

А скільки патріотів-добровольців було зраджено в Іловайському і Дебальцевському котлах, загинуло під уламками Донецького аеропорту чи опинилося в підвалах і катівнях на окупованих територіях або за ґратами в українських СІЗО і тюрмах за сфабрикованими справами!

У той же час чимало затриманих українськими силовиками одіозних персон з так званих ЛНР-ДНР і проросійських терористів з незаконних збройних бандформувань, які вчинили тяжкі злочини проти української державності та українських громадян, було відпущено на волю або їх ніхто взагалі не переслідує навіть на підконтрольній Україні території Донбасу.  

Отже тепер, судячи з усього, настав час остаточної зачистки українського політичного класу. Слідом за головним юристом режиму Януковича Андрієм Портновим, який нещодавно повернувся в країну, новообраний президент Володимир Зеленський дослівно повторив тезу щодо необхідності проведення люстрації посадовців постмайданного періоду. Очільники новообраної влади, які вважають себе миротворцями, фактично вже оголосили непримиренну війну так званій «партії війни», а фактично українській державі, яка і є організатором військового опору російській агресії на сході країни. Далі слід очікувати, згідно з висловлюваннями того ж Портнова, переслідування колишніх майданівців,  патріотів-добровольців і волонтерів, масових арештів, конфіскації майна і, як висловився нещодавно з цього приводу відомий російський опозиційний політолог Андрій Піонтковський, кришталевої ночі і балу сатани.

Відтак процес реалізації проекту «Українська Україна», який було активовано Всеукраїнським Майданом під впливом його націоналістичного крила, судячи з усього,  заморожується. Принаймні на найближчу перспективу. Хоча чимало експертів оцінюють ситуацію більш песимістично – якщо не на завжди, то на досить віддалений період.

«Росія розуміє, що українське законодавство про декомунізацію, люстрацію, про захист державної мови створює таку Україну, яку Кремль ніколи не зможе проковтнути», – заявив нещодавно директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович під час телемарафону «Стоп реванш», який проходив на телеканалах «Еспресо», «Прямий» та «5 канал». За словами очільника інституту, те, що відбувається протягом останніх двох місяців, можна назвати люстрацією гідності та реставрацією ницості. Однак, на його думку, це не є лише внутрішнім реваншем, «тому що насправді це — російський реванш». І ці два сценарії – внутрішньоукраїнський і зовнішньополітичний, за словами відомого історика та політика, працюють в унісон. «В Україні знаходяться такі політичні сили, які є виконавцями російського сценарію. І протягом цих двох місяців справді триває системний наступ на здобутки того, що ми зробили за останні п’ять років»,  — зазначив Володимир В’ятрович.


Міжвидова боротьба державотворчих і державо-загарбницьких антиукраїнських сил

Однак така ситуація для України не є абсолютно новою, адже сформований ще в радянський період проросійський правлячий клас, а пізніше – проросійський олігархат і відповідно проросійська влада нікуди не зникали. Тому тиск на українство, яке прагнуло проголошену українську державу зробити зрештою українською, був постійним. Інша справа, що не на всіх етапах він був максимально жорстким. Скажімо, в період 90-х, коли колишня компартійна верхівка, червоний директорат вкупі з силовиками і ділками кримінального світу були зайняті захопленням «загальнонародної соціалістичної власності», ідеологічні питання тимчасово відійшли на другий план і лише в разі необхідності використовувалися здебільшого в якості відволікаючого маневру. Роль репресивного опудала для населення взяла тоді на себе організована злочинність, яка фактично встановила контроль над всіма життєво важливими процесами на місцях. Коли ж переділ власності завершився і постало питання остаточного оформлення де-юре захопленого де-факто майна з метою надійного захисту загарбаної власності новітніми власниками, а відповідно й закріплення довічного права на владу, адже велика власність і влада не можуть існувати окремо, почалася надзвичайно жорстка міжвидова ідеологічна боротьба.

Акція Руху з вимогою виходу України зі складу СССР. Фото gazeta.ua

Боротьба між державотворчими і державо-загарбницькими силами, яка точилася з перших днів набуття Україною державної незалежності, набула неабиякого загострення з приходом до влади Леоніда Кучми, при якому процес зародження в Україні олігархату завершився створенням кримінально-олігархічної системи. Ця тіньова система охопила практично всі сфери життєдіяльності українського суспільства, перш за все економічну, узявши під контроль сферу державного управління, правоохоронні органи і, звісно, сферу політичну.

Саме на цей період припадає й фізичне усунення головних опонентів проросійських сил фінансово-господарського і політичного впливу.

В ніч з 15 на 16 січня 1994 року зник безвісти заступник голови Народного Руху України Михайло Бойчишин. Член оргкомітету з проведення Першого з'їзду НРУ, делегат п'яти Всеукраїнських зборів Руху, один з провідних рухівських ідеологів і політтехнологів виборчого процесу Михайло Бойчишин був правою рукою В’ячеслава Чорновола. Саме він керував підготовкою НРУ до дочасних парламентських і президентських виборів, які мали відбутися 27 березня і 26 червня 1994 року. Як відомо, за результатами дочасних парламентських виборів найбільшу фракцію отримала тоді відновлена проросійська Комуністична партія України (84 депутатських мандати), а всього ліві сили отримали 35% голосів. Їхнім опонентам з Народного Руху В’ячеслава Чорновола дісталося лише 20 депутатських місць у парламенті другого скликання. Переможцем президентських перегонів 1994 року став Леонід Кучма.
А перед наступними президентськими виборами 1999 року було усунуто й самого  В’ячеслава Чорновола – головного суперника Леоніда Кучми, який ішов на другий президентський термін. Повертаючись із передвиборчої поїздки в регіони, 25 березня 1999 року лідер НРУ загинув за нез'ясованих обставин в автокатастрофі поблизу Борисполя. Соратники й рідні В’ячеслава Чорновола, а також патріотично налаштована громадськість вважають його загибель політичним убивством напередодні майбутніх президентських виборів. Однак справу про загибель лідера НРУ, яка розглядалася в Бориспільському міськрайонному суді, 21 січня 2014 року було закрито, оскільки аварію визнали нещасним випадком.

Після катастрофи: портрет В'ячеслава Чорновола у Верховній Раді 
Фото istpravda.com.ua/

Жорстка і почасти кривава боротьба досягла свого апогею з приходом до влади відверто проросійського донецького кримінального угруповання, яке стало на шлях встановлення в Україні надзвичайно жорсткого кримінально-олігархічного авторитарного антиукраїнського режиму. Що власне й призвело зрештою до другого Майдану, названого в подальшому Революцією гідності. Саме під час правління «двічі несудимого проффессора» Віктора Януковича представників правого політичного крила і найперше українських націоналістів у власній же країні стали називати нациками, нацистами, фашистами і бандерівцями. Націоналістичні політичні сили повсюди обливали брудом їхні опоненти з правлячої Партії регіонів, яка докладала неймовірних зусиль, щоби за жодних обставин не допустити «фашистів» до влади? А під час Майдану справа дійшла до розстрілу героїв Небесної Сотні. Слідство зі встановлення винуватців цього кривавого злочину, від якого вжахнувся весь світ, не завершено й до тепер.
 
Чи не ця ж «антифашистська» істерія повертається до нас сьогодні, коли в соцмережах знову розганяється брудна хвиля хули на адресу «нациків», «фашистів», «коричневих»? Питаю в одного з таких хулителів: «Чим же тобі не догодили і чим завинили українські націоналісти, адже окрім окремих владних посад у системі центральної влади вони її ніколи не мали? «Оні нацики, і етім всьо сказано», – була відповідь того, хто, скоріш за все, і є тим платним тролем з сумнозвісної ольгінської тролеферми, чиї стада постійно пасуться на полях українського контенту.

Отже інформаційна війна в усіх її найрізноманітніших проявах триває, згубно впливаючи на свідомість українців, яких переконують, що, мовляв, в усьому винна не Росія, яка анексувала Крим і розпочала військову агресію на Донбасі, а якась міфічна українська «партія війни», яка нібито зацікавлена в тому, щоби військовий конфлікт на сході країни тривав якомога довше, що й дозволить їй зберігати свою владу. Російська імперська машинерія брехні та її пропагандисти усіх мастей і рангів в самій Україні, які з усіх олігархічних телеканалів, масових видань, сайтів і соцмереж переконували українців у необхідності досягнення миру за будь-яку ціну, зрештою й сформували в суспільстві запит саме на такий ганебний мир. Й на президентських і дочасних парламентських виборах абсолютну перемогу отримали саме такі «миротворці». Однак «партію війни» все одно продовжують звинувачувати в тому, що вона нібито заважає досягненню миру. Так що країну, судячи з усього, готують до беззастережної капітуляції, і приголомшливі результати президентських і парламентських виборів, які нещодавно відбулися, суттєво наблизили той жаданий для Росії момент, коли вона може відновити нарешті повний контроль над Україною і позбутися досить обтяжливих для неї міжнародних економічних санкцій.

Сутичка українських патріотів з «Беркутом» за злочинного режиму Януковича, 2012 р.
Фото з відкритих джерел 

Отже, яким чином діятимуть слуги народу, отримавши президентську владу, абсолютну парламентську більшість і уряд, на шляху до обіцяного миру і докорінного реформування країни і чи будуть мирними їхні дії по відношенню до політичних опонентів, зокрема українських націоналістів, які мають принципово іншу позицію щодо вирішення цих доленосних питань, ми вже побачимо з початком нового політичного сезону. Поки-що можна лише констатувати, що в умовах так званої олігархічної демократії, коли під прикриттям влади народу (в даному разі слуг народу) ми знову матимемо владу проросійських олігархів – щоправда у дещо видозміненій конфігурації олігархічного впливу, суттєвих відмінностей від попередніх методів і засобів боротьби за «світле» олігархічне майбутнє не передбачається. Хіба-що вони стануть іще більш жорсткими і навіть жорстокими у боротьбі з опозицією і будь-якими проявами політичного інакодумства, протестних дій або спротиву з боку громадянського суспільства. Тобто політика в неукраїнській Україні залишатиметься незмінною – «головне, щоби українці в ній ніколи не обирали справді українську владу». Інша справа, як довго це ще продовжуватиметься, адже хід історії не змінити, а вона вже рухається українським шляхом.
 
Володимир Стецюк

Фото автора та з відкритих джерел

Теги: Україна Росія вибори результати націоналісти суспільство боротьба державністьшаблоны для dle 11.2
Додати коментар