Репресії як перманентне явище в радянській та українській дійсності

До дня пам’яті жертв політичних репресій.

Ця стаття була написана 10 років тому, але висловлене в ній побоювання, що не демонтований репресивний механізм радянської доби все ще становить неабияку загрозу для суспільства, на жаль, було не марним. Протягом останніх років ми знову побачили звіриний оскал реанімованої системи, яка схопила нас в обійми нової диктатури привілейованої меншості.

 

Незважаючи на те, що тема репресій у колишньому Радянському Союзі за часи перебудови, демократизації і гласності, а потім і суверенного буття України набула неабиякого поширення в періодиці та літературі, явивши громадянству і всьому світові значний масив інформації про небувалі масштаби тиранії, свавілля та беззаконня, що чинилися протягом майже восьми десятиліть існування імперії зла, вона залишається не вичерпаною й до сьогодні. Так само, як і до сьогодні на теренах колишнього СРСР, у тім числі й в Україні, так до кінця й не демонтовано основні механізми тієї злочинної системи, яка породжувала насильство, ним керувала і на ньому трималася. Дарма, що число жертв сягало рівня глобальної трагедії, система весь час потребувала все нових і нових.


Фото з сайту CAUSES. Акція Сергія Шеховцова 
«Вимагаємо заборонити комуністичну ідеологію»

Такою є природа кожного злочинного режиму, який шляхом тотального насильства захоплює владу, а, отже, й утримувати її може тільки завдяки тотальному насильству. Що стосується більшовизму, який замахнувся не лише на повалення державного ладу, який існував у колишній Російській імперії, а й взагалі на зміну основ тодішнього цивілізаційного устрою – ліквідацію приватної власності та «експлуататорських класів» з подальшим впровадженням суспільної моделі соціалістичного будівництва, то він взагалі відкрито проголосив насильство основним методом здійснення цих революційних перетворень. Однак сформульована Марксом і Енгельсом теорія щодо класової боротьби і необхідності зміни буржуазного устрою революційним шляхом зі встановленням «диктатури пролетаріату» як передумови переходу до соціалізму, на практиці була зведена більшовиками до встановлення диктатури партійної верхівки і побудови казарменного соціалізму.

І такий глобальний соціальний експеримент коштував десятків мільйонів загублених життів і незчисленних понівечених доль. Причому, в країні робітників і селян, якою більшовики проголосили щойно утворений СРСР, саме робітники і селяни стали основними жертвами більшовицького режиму. Скажімо, в Дніпропетровській області, за підрахунками науково-редакційного центру обласної редколегії з підготовки серії книг «Реабілітовані історією», доля робітників і селян від загальної кількості репресованих мешканців Дніпропетровщини складає понад 65 відсотків. На думку дослідників, «у загальносоюзному масштабі вона була не меншою, якщо не більшою». [1].

Надзвичайно катастрофічні наслідки «будівництва світлого майбутнього» науковці пояснюють насамперед злочинною практикою насильницького здійснення глобальних перетворень, до якої вдалися більшовики, вже з перших кроків після приходу до влади підмінивши законність і правопорядок поняттями «ревзаконності» і «революційної необхідності». Замість ліквідованої системи правосуддя впроваджувалася система карних органів – ревтрибуналів і Всеросійської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією (ВЧК – рос., український аналог – ВУЧК – рос.), розгалужена мережа якої почала діяти по всій території, охопленій радянською владою, і стала в подальшому основним знаряддям у здійсненні каральної політики в утвореній Радянській державі.

Відразу ж після жовтневого перевороту фактично було введено заборону на свободу слова, свободу зібрань і вільного висловлення думок – декретом Раднаркому від 27 жовтня 1917 року заборонялося видання опозиційної преси, обмежувалася діяльність небільшовицьких партій і громадських об'єднань. Отже, почала діяти каральна система брутального примусу і суворих заборон та обмежень, чим ігнорувалися всілякі права громадянства і надавалися необмежені права представникам правлячого режиму.

Встановлення необмеженої влади більшовики пояснювали революційною необхідністю введення диктатури пролетаріату. Полум'яний вождь революції Ульянов-Ленін навіть наукове поняття диктатури дав, визначивши її «як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв'язану владу, що безпосередньо на насильство спирається». [2].

Звісно, що така політика суцільного свавілля та беззаконня не могла не викликати спротиву широких мас населення і фактично спровокувала шалений антирадянський опір не лише з боку колишніх панівних верств, а й самих робітників і селянства. Щоб зберегти владу, більшовики відповіли масштабним кривавим терором і репресіями.

Петроградський ГУБСОВДЕП вимагає встановлення "червоного терору". Петроград, 1918 р.
https://www.ukrinform.ua/rubric-other_news/2193168-stolitta-peremog-i-porazok-vid-sela-do-derzavi.html

Обґрунтовуючи необхідність здійснення насильства проти трудящих, вождь революційного пролетаріату Володимир Ленін у лютому 1920 року зазначав: «Без революційного насильства, спрямованого на безпосередніх ворогів робітників і селян, неможливо зламати опір цих експлуататорів. А з іншого боку, революційне насильство не може не проявлятися і щодо хитких, невитриманих елементів самої трудящої маси». [3].

Заклавши фундамент тоталітарної репресивної системи, більшовики й гадки не мали про необхідність його демонтування, залишаючи недоторканим упродовж усього існування радянської імперії. Здійснювані в різні періоди зміни в окремих структурах цієї системи (ЧК-НКГБ-КГБ, а також ГПУ-НКВД-МВД) жодним чином не стосувалися основної суті і призначення цих репресивних органів, тому репресії, як «караючий меч революції», поставлений на сторожі «революційних завоювань», в країні Рад були фактично перманентним явищем.

Мітинг на Красній площі в Москві, присвячений вироку Верховного Суду над троцькістами
Фото: «Огонек» / «Коммерсантъ»

За всю історію існування більшовицького режиму без масштабних репресивних кампаній  не проходило жодне десятиліття. Так, 20-ті роки були позначені нещадним «червоним терором» проти «контрреволюційних сил», голодом 1921-1923 років і жорстокою боротьбою з «бандитизмом», спрямованою переважно проти непокірного українського селянства; 30-ті – запеклою боротьбою проти внутріпартійної опозиції, яка переросла у наймасштабніші репресії по всій країні, штучним голодомором 1932-1933 років, а також кривавими репресіями 1939-1940 рр. на приєднаних територіях Західної України, Західної Білорусії, Західної Буковини і Бесарабії; 40-ві – репресіями в ході війни і в післявоєнний період, які набули небувалого розмаху на теренах Західної України, депортацією цілих народів і народностей, а також штучним голодом 1946-1947 рр. в Україні; 50-ті – 80-ті рр. – жорстоким придушенням заворушень у таборах ГУЛАГу і стихійних робітничих заворушень у Новочеркаську і Кривому Розі*, боротьбою з «антисоветчиками и диссидентами».

За підрахунками дослідника радянської історії Р.Конквеста, жертвами голоду 1921-1923 років і селянської війни стали близько 6 млн. чоловік, а жертвами аграрних експериментів, здійснюваних у СРСР у 30-ті роки, – 14,5 млн. чоловік. Найбільшу частину серед цих безневинних жертв складає українське населення. [4].

За офіційними даними, лише у розпал «великого терору» (1937 – перше півріччя 1938 р.) в Україні було заарештовано 267 579 чоловік, з них майже половину розстріляли. Зокрема на Дніпропетровщині було репресовано в цей період 29 521 чоловік, або кожного 115-го мешканця області. Лише в 1939 році з території Західної України, яка зазнала надзвичайного репресивного удару від радянської влади, було депортовано 550 тис. осіб. [5].

Конвой 
Фото: public domai

На повну потужність працювала радянська репресивна машина і в повоєнний період. Справжню бійню було влаштовано на теренах Західної України, де діяло оунівське підпілля та Українська Повстанська Армія. Близько 500 тис. репресованих, 180 тис. розстріляних і більше 213 тис. осіб депортованих – такий сумний ужинок, влаштований режимом на цих стражденних західних землях. Також було депортовано з Криму понад 191 тис. кримських татар і близько 6 тис. ув'язнено. Дісталося й тим, хто під час війни був насильно вивезений на каторжні роботи до Німеччини. З 1 млн. 250 тис. українців після повернення з німецької неволі майже чверть було відправлено до ГУЛАГу, як «державних зрадників». [6].

Небувалий розгул репресій і найбільша кількість жертв були пов'язані, звісно, з іменем найкривавішого диктатора всіх часів і народів Йосипа Сталіна, який гідно продовжив справу Леніна і довів на практиці більшовицьке розуміння диктатури майже до абсолюту, зробивши репресії воістину глобальним явищем. Після смерті вождя партія більшовиків розвінчала культ особи Сталіна, засудила сталінізм і навіть розпочала процес реабілітації жертв незаконних репресій. Але при цьому не зазнала осуду сама тоталітарна репресивна система як основне знаряддя та засіб існування більшовизму. Отже, проголосивши про початок самоочищення партії, десталінізації і відносної лібералізації в окремих сферах суспільства, червоні керманичі, які намагалися видавати себе білими та пухнастими, дуже швидко цей процес і згорнули.

Загальмувався й процес реабілітації репресованих. За даними Дніпропетровського науково-редакційного центру обласної редколегії з підготовки серії книг «Реабілітовані історією», до листопада 1959 року органами КДБ і прокуратури УРСР було переглянуто 4 млн. 263 тис. справ «діючого та архівного оперативного обліку» на 5 млн. 481 тис. осіб. Фактично було реабілітовано 2 млн. 684 тис. осіб, або 58,2 відсотка від загальної кількості репресованих. Поза процесом реабілітації залишалися «жертви політичного терору 1920-х – початку 1930-х років, партійно-державні керівники та представники інтелігенції, репресовані під гаслами боротьби з «буржуазним націоналізмом», активні діячі Центральної Ради та Директорії, інші категорії політично «неблагонадійного», «злочинного» прошарку української спільноти". [7].

Очевидно такий підхід і сформував у суспільстві сприйняття політичних репресій у колишньому Радянському Союзі як явища, пов'язаного виключно зі сталінським режимом. Тому не випадково зі словом репресії і дотепер здебільшого вживається красномовне визначення «сталінські». А все тому, що, засуджуючи культ особи Сталіна, партійна верхівка прагнула перш за все списати всі злочини більшовизму на нього, а система, мовляв, не винна, що нею скористався диктатор. На жаль, таке сприйняття трагічного радянського минулого, сформоване в суспільстві в 50-х – 60-х, а пізніше – в 80-х – 90-х роках, домінує в масовій свідомості й до сьогодні. Навіть ухвалений 17 квітня 1991 року Верховною Радою УРСР вкрай необхідний Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», який дав початок широкому процесу реабілітації громадян, що зазнали безпідставного політичного переслідування з боку радянського режиму, фактично був обмежений часовими рамками 20-х – 50-х років.

А між іншим система діяла у властивому їй репресивному режимі (хоч і не так масштабно, як у сталінський період) майже до останнього дня свого існування. Наприкінці 50-х – початку 60-х років у Радянському Союзі виникає дисидентський рух шістдесятників і його представники знову почали поповнювати лави політв'язнів. Тільки протягом 1954 – 1959 років за «антирадянську діяльність» в Україні було притягнуто до судової відповідальності 1879 осіб, а 1300 осіб зазнали адміністративного тиску та переслідування. За цей період було ліквідовано в республіці 183 «націоналістичних та антирадянських угруповання», викрито 46 угруповань серед інтелігенції та молоді чисельністю 245 осіб. [8]. Як зазначив один з українських дисидентів Семен Глузман, і в часи Солженіцина, і в часи його особистого перебування в ГУЛАГу найбільшою етнічною групою політв'язнів завжди були саме українці. («Рисунки по памяти, или Воспоминания отсидента», К.: 2012).

Після хрущовської відлиги розпочалися арешти українських правозахисників, пізніше – членів Української Гельсінської Спілки. З 1965 і фактично до початку перебудови тривалі терміни ув'язнення отримали (дехто навіть був засуджений повторно) такі яскраві носії української національної ідеї, як І.Світличний, В.Мороз, С.Караванський, В.Чорновіл, Є.Сверстюк, І.Дзюба, В.Стус, М.Руденко, В.Марченко, О.Тихий, С.Хмара, О.Шевеченко, Л.Лук'яненко та ін. Чимало засуджених, зокрема Ю.Литвин, В.Марченко, В.Стус, О.Тихий, загинуло в таборах.

Серед учасників правозахисного руху були також і представники Дніпропетровщини І.Сокульський, В.Калиниченко, Г.Приходько, які потрапили в неволю і відбули тривалі терміни ув'язнення в радянських таборах. На Криворіжжі зазнали різних форм утисків за свої переконання В.Кравченко (після арешту в 1975 році опинився у відомстві каральної медицини – 7 років примусового лікування в психіатричній тюрмі на Ігрені), доцент Криворізького педінституту Анатолій Дольчук (звинувачений у буржуазному націоналізмі, був знятий з посади зав. кафедри і позбавлений можливості працювати за фахом), Єдуард Крицький (засуджений у 1980 році за «антирадянську діяльність», відбув загалом 10 років ув'язнення). За принципову боротьбу зі зловживаннями за місцем роботи і відстоювання своїх прав і прав громадян довелося «скористалися послугами» карної медицини і мікробіологу Широківського сирзаводу Валентині Оленик та лікарю-психіатру Гейківської психлікарні Валерію Романенку.

Ці імена, а також ім'я мужнього в'язня сталінських і фашистських таборів агронома Степана Повода, який побував у в камері смертників і в сталінській, і в нацистській тюрмах, пройшов чотири німецькі концтабори й знову потрапив до табору радянського, авторові цих рядків вперше довелося почути на початку 1990 року на Криворізькому «Меморіалі». Узявшись готувати свій перший матеріал на правозахисну тему про Володимира Кравченка, поділився враженнями про почуте від дисидента з одним своїм знайомим. Нас пов'язували спільні погляди та інтереси, зокрема, до філософії, політології, літератури та мистецтва, внаслідок чого ще в доперебудовчий період виникло таке собі напівтаємне товариство, на якому декілька молодих людей намагалися розібратися в тому, що відбувається в країні – чому насправді все не так, як нам намагається показати партійна верхівка «вірних ленінців». (Пізніше багато чого пояснила «Перебудова», а потім і роки політичних змагань за незалежну Україну. – Авт.).

Так от, знайомий, який мав, до речі, досить радикальні погляди, вислухавши мене, застеріг: «Я б тобі не радив братися за цю тему – вона ще не на часі. Хоча, якщо хочеш мати багато проблем, дерзай…». Я таки вирішив дерзнути. Щоправда, тих проблем, від яких застерігав знайомий, не виникло. Проте виникла інша – ланцюгова реакція після публікації в газеті «Металлург» підготовленого дисидентського матеріалу «Заметки на полях». На редакцію нашої багатотиражки, яка, звісно, мала свою переважно виробничу специфіку, звалився цілий шквал листів і звернень громадян, які постраждали від утисків влади і зокрема зазнали психіатричного терору з боку карної медицини.

Серед громадян, які здебільшого приходили до редакції за допомогою з товстенними папками різноманітних документів, було й чимало людей з, м'яко кажучи, вельми неадекватною поведінкою. Колеги навіть жартома радили мені відкрити при редакції філію ПНД. Насправді ж ця робота потребувала досить серйозного юридичного і медико-психіатричного фахового забезпечення, чого газета, звісно, не мала, отже, в усьому доводилося розбиратися самотужки.

Так з'явилася серія матеріалів з правозахисної проблематики, головними героями стали ті, кого ми сьогодні називаємо жертвами репресій радянського режиму. Варто лише додати, що жодної офіційної відповіді на ці кричущі публікації редакція так тоді й не отримала. Було лише холодне мовчання.

Не дочекалися від колишньої радянської і нової української влади реабілітації (відміни неправедних судових вироків, спростування безпідставних діагнозів, а, отже, й відшкодування нанесених моральних і матеріальних збитків, навіть вибачення за незаконне переслідування) ні жертви психіатрії, ні в'язні совісті. Бо ще благоденствували замовники і виконавці репресивних дій, спрямованих на неугодних системі людей, а значить – не пішла в небуття і сама репресивна система.

 
Акція протесту в сучасній Москві
Фото: http://www.kasparov.ru/material.php?id=551A49A4AC7E3

Українські патріоти, засуджені в Росії


Станіслав Клих та Микола Карпюк. За безпідставним звинуваченням 

нібито в участі у російсько-чеченській війні 1994-1995 рр. на боці 
чеченських сепаратистів засуджені до 22,5 років і 20 років ув'язнення. 

Українського режисера Олега Сенцова окружний військовий суд у Ростові-на-Дону 
визнав винним нібито в «організації терористичного угрупування». Вирок суду - 
20 років колонії суворого режиму.

Спостерігаючи за тим, як нині діє в Україні реформована «правоохоронна» система, за старою звичкою охороняючи здебільшого привілейовану касту можновладців і товстосумів, що складається в основному з колишніх партноменклатурників та їхніх нащадків, важко не помітити доволі знайомі особливості встановленого під вивіскою демократії «нового» ладу: свавілля й безкарність владної верхівки та фактично повне безправ'я і незахищеність широких верств населення. Вже дійшло до того, що за грати кидають лідерів опозиції, членів патріотичних організацій та учасників протестного руху. Як висловився один з дописувачів ФБ, до тюрми знову почали відправляти тих, хто любить Україну.

Українські патріоти, яких судять в Україні

Майданівці та учасники російсько-української війни Ігор Гуменюк та Сергій Крайняк. 
Як захисникам Конституції патріотам висунуто звинувачення нібито у вчиненні 
терористичного акту біля Верховної Ради

Патріоти-майданівці та учасники російсько-української війни Віта Заверуха, 
Євген Кошелюк і Андрій Романюк за безпідставним звинуваченням заарештовані 
по так званій справі “автозаправки” або розстрілу “беркутів” 
 
Як довго зберігатиметься у молодій українській державі така невідповідність задекларованим демократичним принципам? Це залежить, очевидно, від нашого спільного свідомого вибору найбільш прийнятного шляху подальшого розвитку: або вперед – до заснованої на верховенстві права розвинутої демократії, або назад – до диктатури меншості, яка звикла керуватися принципами «революційної доцільності», а в сучасному розумінні – вузькоклановими політичними, бізнесовими, майновими та іншими інтересами. Та чи варто повторювати шлях свавілля та беззаконня, на якому було принесено стільки жертв на ненаситний вівтар диктатури?

(с) Володимир Стецюк

______________
*Див. Дольчук А.В. Червневі події 1963 року в Кривому Розі // Нація і держава. – 2007. – №22 – 23. – 29 травня – 5 червня.

Література
1. Іваненко В., Прокопенко Л., Терещенко Р. Трагедія у людському вимірі /Реабілітовані історією. Дніпропетровська область. – Кн. 4. Повернені імена. Мартиролог. – Дніпропетровськ: Науково-редакційний центр обласної редколегії по підготовці й виданню тематичної серії книг "Реабілітовані історією", 2002. – С.3.
2. Ленін В.І. До історії поняття про диктатуру / Повне зібрання творів. Т. 41. С. 364.
3. Ленін В.І. Повне зібрання творів. – Т. 40. – С. 113.
4. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. – К., 1993. – С. 58, 62, 337.
5. Іваненко В.В. Про минуле з гірким присмаком / Відроджена пам'ять: Книга нарисів. – Дніпропетровськ: Науково-редакційний центр обласної редколегії по підготовці й виданню тематичної серії книг "Реабілітовані історією", 1999. – С.29.
6. Там же. – С. 32, 33.
7. Там же. – С.34.
8. Там же. – С. 35.

Додаток

Cписок новітніх політвʼязнів, що на цей час перебувають за ґратами 

Публікація sprotiv.org.

Справа розстрілу інспекторів ДАІ на посту Биківня в 2014 р.
1. Гульвіченко Григорій Олексійович
2. Черняк Олесь Юрійович
Протест під вінницькою ОДА в грудні 2014 (зокрема, розірваний портрет Порошенка)
3. Павленко (Хорт) Юрій Георгійович
Активісти організації «Патріот України»
4. Дериглазов Артем Ігорович
5. Каднічанський Віталій Анатолійович
По справі “автозаправки” або розстрілу “беркутів”
6. Заверуха Вікторія Ігорівна
7. Кошелюк Євгеній Євгенійович
8. Романюк Андрій Олександрович
Справа «Захисників Конституції»
9. Гуменюк Ігор Володимирович
10. Крайняк Сергій Васильович
Один з загону “айдарівців”, які перебувають в Харківському СІЗО за вбивство сепаратистів
11. Чепіль Микола Вікторович
Викрадений в Криму і засуджений за “злочини” проти “беркутів” під час Майдану
12. Костенко Олександр Федорович
Боєць батальйону ОУН, (був на війні, не відмічався в ІВС)
13. Іванов Андрій Миколайович
Маріупольські в’язні, арештовані разом з “Равликами”
14. Дасюк Владислав Ігорович
15. Жуковський Вадим Костянтинович
16. Попик Андрій Миколайович
17. Ридько Юрій Борисович
18. Шашера Олег Валерійович
Батальйон «Торнадо»
19. Глебов Максим Валерійович
20. Гульчук Борис Павлович
21. Демчук Андрій Несторович
22. Іваш Роман Юрійович
23. Куст Микита Володимирович
24. Оніщенко Руслан Ілліч
25. Свиридовський Микита Васильович
26. Шевченко Юрій Миколайович
Батальйон «Торнадо» («Моджахед»)
27. Ляшук Даниїл Олександрович
“Білий молот” за боротьбу з наркопритонами
28. Деренко Олександр Михайлович
29. Калугін Віталій Станіславович
30. Порожний Сергій Миколайович
(по цій же справі проходив Макар Колесников, що помер за загадкових обставин у Лукʼянівському СІЗО 1 січня 2016 року)
“Правий сектор” за захист родини від рейдерів
31. Демченко Андрій Віталійович
32. Лискович Дмитро Володимирович
33. Піпенко Дмитро Олександрович
34. Полугорбатов Олександр Сергійович
Справа замаху на банкіра Дядечка
35. Данилів Василь Миколайович
Опозиційні місцеві депутати Алушти
36. Ребіков Віктор Ілліч
37. Ребіков Ілля Вікторович
Професор і доцент, звинувачені в замаху на Луцького
38. Симоненко Юрій Григорович
39. Оніщенко Сергій Павлович
Правозахисник, засуджений за вбивство бізнесмена
40. Канцедайло Олександр Миколайович
Майданівець, викрадений “беркутом” і засуджений за наркотики
41. Тельнов Віталій Антонович
Батько і два сина, сидять у Маріуполі, на яких навісили вбивства та інші злочини за їхню боротьбу проти місцевої наркомафії
42. Харакоз Віталій Миколайович
43. Харакоз Ренат Віталійович
44. Харакоз Родіон Віталійович
«Справа байкерів». Байкери-протестувальники з Грушевського були арештовані 6 лютого 2014 року і звинувачені в екстремізмі, але після 20 лютого змінили обвинувачення на абсурдні, кримінальні, не пов’язані з Майданом
45. Гречухов Віталій Борисович
46. Фролов Олександр Володимирович
«Мукачівські партизани»
47. Мунчак Роман Іванович
48. Бурча Володимир Володимирович
49. Горбенко Родіон Ігорович

Під цілодобовим домашнім арештом лишаються Андрій Медведько і Денис Поліщук («вбивство Бузини») 
Під нічним домашнім арештом низка затриманих у справі захисників Конституції.

http://sprotiv.org/61986#.WSHlm-vyjIUшаблоны для dle 11.2