Від диктатури пролетаріату – до диктатури олігархату?

Марно сподіватися, що в умовах передвиборчого масового психозу мене хтось може ще почути, але маю потребу висловити те, що наразі турбує найбільше. Сподіваюсь, що не лише мене одного. 

Масовий Зе-психоз у виборчій президентській кампанії в Україні, здається, вже досяг свого апогею. Атмосфера в суспільстві й інформаційному просторі наелектризована настільки, що варто десь у соцмережах, на вулиці або в громадському транспорті сказати щось проти кандидата Володимира Зеленського або на підтримку кандидата Петра Порошенка, як відразу ж виникає електричний розряд такої сили, що іскрити починає все навколо.

Один мій знайомий – скульптор Олександр Канібор, їдучи в таксі, насмілився обмінятися зі своїм сином Сашком по мобільному не надто позитивними думками щодо Зеленського. Тож далі вже ніхто не поїхав, бо довелося йому потім відбиватися від трьох попутників і водія.

Варто було мені викласти у мережі Facebook жартівливий пост про смішні аналізи, які все ніяк не може здати загадково-незрозумілий Володимир Зеленський, як відразу ж потрапив під шквал агресивних коментарів, приправлених нищівно-гострими слівцями і навіть добірним матюччям. А згодом взагалі cталося неочікуване – зламали мій фейсбучний акаунт (і це повторювалося потім тричі) й від мого імені пішла масова розсилка вірусного відео моїм фейсбучним френдам. І так само розповсюджується мережею вірусна лавина агресивності і хамства, породжена численними фанатами Зе. Та й сам «народний кандидат» незмінно подає приклад нарочито нахабного хамства, яке в його акторському виконанні відразу стає зразком для наслідування.

Чого варта телефонна розмова Володимира Зеленського з президентом, коли той несподівано завітав у студію плюсів «Право на владу ТСН». Відверто знущальницький тон, з яким звертався комедійний актор до президента, намагаючись перебивати його ледве не на кожному слові, а потім взагалі припинив розмову, перервавши зв’язок, судячи з усього, і є тією домашньою заготовкою, з якою він збирається все ж таки вийти на дебати. Але така неприкрита зневага, котру демонструє Зеленський по відношенню до свого візаві й до існституту президентства як такого, не може не шокувати притомних виборців, яких навряд чи задовольнить брутальне шоу в його виконанні замість серйозної розмови про проблеми країни.

Здається, ще день-два такого протистояння, й необхідності у проведенні другого туру голосування вже може й не бути. Просто надміру роздута мильна булька такого собі «народного президента» у розпіареному кіношному образі «слуги народу» може зрештою з тріском луснути або тихо здутися. Втім може статися й так, що дбайливо заряджений телегіпнозом і очманілий від прагнення реваншу Зе-електорат візьме та й сам занесе «всенародного улюбленця» до президентського кабінету на Банковій. А далі – вже відомий в історії сценарій з ключовим словом «диктатура». Щоправда, замість назви попередньої формації «диктатура пролетаріату» у ньому вже буде фігурувати інша –«диктатура олігархату», хоча її бенефіціарами будуть одні й ті ж тіньові сили.

Природа такого дивовижного явища, як феномен Зе, особисто мені абсолютно зрозуміла, про що я вже неодноразово повідомляв у своїх статтях і постах на цю тему. Її суть – шахрайство олігархату у грі в демократію. Причому, в цю гру грають лише олігархи, а суспільству, розділеному, як у футболі, на фанів тієї чи іншої олігархічної команди, дано тільки вболівати, сперечатися, засвистувати суперників і час від часу сходитися з ними стінка на стінку для з’ясування стосунків. Не даремно ж футбол є найулюбленішою грою олігархів, і разом з фабриками, заводами, банками, політичними партіями, засобами масової дезінформації, віллами і яхтами незмінним атрибутом традиційного олігархічного набору є й футбольна команда.

Отже, попереду фінальний матч. Прогнози і ставки вже зроблені. Залишається передматчева «прес-конференція» (дебати), яка може відбутися або на стадіоні НСК «Олімпійський», або на Суспільному телебаченні. Останній варіант, на думку більшості експертів, взагалі є малоймовірним, адже за Володимиром Зеленським, який вважається безумовним фаворитом, фактично вся олігархічна рать разом з найбільш рейтинговими олігархічними телеканалами, загальне покриття яких сягає за 75 відсотків, а покриття Суспільного – лише в межах 5-ти.

 Отже, перед лицем олігархічної змови проукраїнський олігарх Петро Порошенко, судячи з усього, опинився фактично наодинці, бо проросійському олігархічному оточенню і російському президенту Владіміру Путіну така сильна й самостійна фігура, як він, на посаді президента України, звісно, не потрібна. Тому, будучи профі, він ризикує програти матч любителю Зеленському, навіть якщо й виграє в нього дебати. Розуміючи це, Зе-команда й олігархат, який стоїть за нею, очевидно, збираються влаштувати Порошенку в фіналі цілковите політичне аутодафе, а відтак можливості продемонструвати свою абсолютну перевагу у будь-якому публічному форматі йому, звісно, не подарують.

Чи усвідомлює суспільство усю небезпеку таких технологічно вибудованих виборчих ігрищ? В окремих його сегментах, зокрема в середовищі інтелектуалів і патріотів, таке розуміння, звісно, є, але в кількісному співвідношенні його явно недостатньо, щоби цей украй небезпечний для країни сценарій усе ж таки змінити. На жаль, протестні настрої, які панують серед люмпенізованого населення, в робітничому та молодіжному середовищах і серед людей похилого віку, що постійно підігріваються олігархічним телебаченням, є визначальним фактором суспільного вибору. Власне, для задоволення існуючого в суспільстві запиту на нове обличчя в політиці, нібито не пов’язане з олігархічною системою, і було створено олігархатом феноменальний симулякр Зе, всупереч надзвичайно складним геополітичним і соціально-економічним реаліям і політичній доцільності здатний заволодіти суспільною увагою й перемогти професіоналізм і здоровий глузд. І на таку олігархічну «замануху» більшість українського населення усе ж таки повелася. Так що шанс отримати на найвищу посаду в державі олігархічного симулякра, на жаль, є надто високим.

Послання у мережі Facebook від sprotiv.org

І все ж відступати перед таким масовим божевіллям здоровий глузд нації не має жодного права, адже за нами фронт і розпалене нашим одвічним ворогом полум’я війни. Олігархічний симулякр, як ми вже знаємо, обіцяє домогтися сумнівного миру, ставши перед загарбником на коліна. Тобто здавши нас з вами, принаймні тих, хто виходив на майдани боротися з олігархатом, а коли у найкритичніший момент цієї боротьби російський агресор знову підступно вдерся на нашу землю, пішов її захищати. І ця омріяна мить реваншу антимайдану вже палає в божевільних очах біглих представників минулого злочинного режиму банди зека – януковичів, азарових, курченків, портнових та їхніх вірних поплічників, які залишились до кращих для них часів в Україні й тепер розпустили бойове оперення перед вирішальною битвою за повернення проросійської олігархічної влади.

Я ніколи не був прибічником нинішнього глави держави, тому звинуватити мене в «порохоботстві», на що досить агресивно вказують фанати Зеленського, особливо впродовж другого етапу виборчої кампанії, дуже складно. Варто переглянути мої пости в мережі Фейсбук або статті на сайті «Український час» чи в інших виданнях, і будь-які підстави для таких звинувачень відразу ж розтануть, як весняний сніг. Хоча десь за рік до Майдану в умовах неухильного зміцнення злочинного режиму Віктора Януковича і такого ж неухильного загострення внутрішньополітичної ситуації в країні я, напевно, одним із перших висловив у мережі Фейсбук думку про те, що найбільш компромісною фігурою на посаді президента, здатною розрулити украй критичну ситуацію в країні, може бути якраз Петро Порошенко.

Однак на президентських виборах 2014 року принципово голосував за кандидата від націоналістів, як, власне, й на нинішніх. Як послідовно робив це й на усіх попередніх виборах, бо вважав і вважаю, що лише націоналісти здатні остаточно зробити Україну українською. Тому невдовзі після обрання Петра Порошенка президентом я виставив на своїй Фейсбук-сторінці такий собі політичний фотонатюрморт, зроблений на криворізькому майдані, – камінь з бруківки на зім’ятій газеті з його виборчим слоганом «Жити по-новому». І нищівно критикував його впродовж усієї каденції.


А тепер, коли в повітрі знову засмерділо антимайданом і все помітнішим стає звіриний оскал реваншу, вважаю за необхідне його підтримати. Для того, щоби цей реванш усе ж таки не відбувся. Щоби одвічний маятник української політики хитався не від проукраїнського до проросійського, як це постійно відбувалося в нашій новітній історії (від проукраїнського Кравчука – до проросійського Кучми, від проукраїнського Ющенка – до проросійського Януковича), а так, щоб від проукраїнського – до проукраїнського. І саме за Петра Порошенка, який таки зміг переформатувати постколоніальну малоросійську Україну на українську і проєвропейську, вихід з проросійського глухого кута став найбільш реальним. І нарешті – щоби й після цих виборів ми мали можливість вільно висловлювати свої думки, справедливо критикуючи владу, у тім числі й президента. Принаймні я твердо переконаний, що якщо буде обраний Петро Порошенко, я знову зможу виставити свій політичний натюрморт, який вже став для мене, як журналіста і громадянина, символом незмінної опозиції до влади, яку, безумовно, завжди є за що критикувати.

Якщо ж президентом стане Володимир Зеленський, боюсь, що такої можливості апелювати до влади і відверто висловлювати свою громадянську позицію у мене, як і в інших представників громадянського суспільства, напевно вже не буде. В усякому разі такого агресивного пресингу з боку політичних опонентів – з несприйняттям іншої позиції та іншої думки, нетерпимістю до іншого бачення і погрозами в коментарях і наяву, зламаними акаунтами і масовим психозом – я ще ніколи не відчував. І це тільки квіточки, а які ягідки можуть визріти, коли ці спритні хлопці, підтримувані агресивними масами обдуреного ними протестного електорату, прийдуть у владу і їхніми руками буде встановлено омріяну «папєрєднікамі» диктатуру олігархату!

Хтось, напевно, зауважить, що ми вже це проходили. Так, на ці граблі досить специфічного українського вибору ми вже неодноразово наступали – і 300, і 200, і 100 років тому, і зовсім нещодавно, коли нехтуючи українською державністю як цінністю, обирали не державних мужів, а  руйнівників цієї державності. Здавалося б, після таких випробувань, які постійно випадали на долю українців у роки бездержавності, нація мала би вже давно подорослішати, ставши державницькою. Як свідчать сучасні події, процес набуття українцями громадянської зрілості і становлення державницької нації, на жаль, ще не завершився, адже усвідомлення відповідальності за зроблений вибір все-ще не стало в суспільстві домінуючим явищем.

У зв’язку з цим пригадую слова того ж скульптора Олександра Канібора, про якого я згадував на початку. Під час суперечки в таксі з прибічниками Володимира Зеленського Олександр Олександрович з гіркотою зауважив своїм опонентам, що такі, як вони, вже обирали Віктора Януковича, який і привів в Україну війну. Однак захищати країну пішли не вони, а такі патріоти, як його син – художник Олександр Канібор, який став добровольцем полку «Азов» і, до речі, прототипом одного з героїв роману «Чорне сонце» відомого письменника Василя Шкляра. «Боюсь, що й цього разу, – сумно зазначив Олександр Канібор (старший), – може статися так, що знову доведеться іти добровольцями на фронт таким хлопцям, як мій Сашко, а буйні фанати Зеленського так само сидітимуть по кущах».

Отака історія незмінно суперечливого українського вибору. Отже, сперечатися більше не будемо – особисто я налаштований голосувати за президента-державника – Петра Порошенка. А ви?

Володимир Стецюк 

Теги: Україна вибори Порошенко Зеленський державність олігархат відповідальність
 шаблоны для dle 11.2
Додати коментар