Коли на площі виходять студенти…

З архіву української революції

17 жовтня 1990 року на центральній київській площі Жовтневої революції переможно завершилась безпрецедентна акція протесту української молоді, яку згодом нарекли студентською «революцією на граніті». За умов комуністичного режиму такий поворот подій видається абсолютно несподіваним. Символічно, що це сталося лише за півтора роки після трагічних подій на пекінській площі Тяньаньминь, які шокували весь світ своєю кривавою розв’язкою, коли мирні виступи китайських студентів були жорстоко придушені комуністичною владою за допомогою танків. Отже, переможний тріумф для одних і загибель під гусеницями танків – для інших… 
 
Про що ж говорять нам сьогодні ці дещо різні і багато в чому схожі знакові події, що сталися під завісу епохи комунізму?
 
Майдан Незалежності після переможного завершення 
студентського голодування. 17 жовтня 1990 р. Київ

Про студентські заворушення останнього десятиліття минулого сторіччя сьогодні вважають за краще не згадувати ні в українських, ні тим більше в китайських владних колах. Може воно й правильно, адже під час світової економічної кризи нагадувати суспільству про якісь соціальні збурення не те що нерозумно, але й небезпечно. Інша річ, саме суспільство. Чи здатне воно зберігати в своїй історичній пам’яті ті чи інші знакові явища, більш того – чи відчуває воно сьогодні взагалі потребу звертатися до якихось подій, пов’язаних з боротьбою за громадянські права і свободи?

Так, з того часу в світі багато чого змінилося. Зазнала краху Радянська імперія, а разом з нею розпався й комуністичний альянс країн так званого соцтабору. Вже зовсім не ті, що були в 1989 – 1990 роках, Україна й Китай. Скажімо, за ці 20 років китайська економіка пережила ще небачене в історії стрімке зростання (на 10-12 % щорічно) і нині претендує на провідну роль у світі, а власне сам Китай все більше перетворюється на країну, в якій дотримуються демократичних прав.

Разом з тим одна з сумних сторінок у китайській історії ­– криваве побоїще 1989 року на пекінській площі Тяньаньминь – як для китайського суспільства, так і взагалі для світової громадськості, залишається фактично закритою. Принаймні знайти хоч якусь інформацію про ці події навіть у соціальних мережах доволі непросто. Ось що написав з цього приводу один з російських користувачів: “Вчера была очередная годовщина события, о котором современная Россия (да и Запад, кроме правозащитников) не любит вспоминать. Четвертого июня 1989 года власти Китая подавили военной силой студенческую акцию протеста в центре столицы. От пуль и под гусеницами танков погибли сотни человек. В интернете об этом не пишут. В Яндексе всего 70 отсылок на "площадь Тяньаньминь", причем половина на украинские сайты. В России нормальные СМИ сейчас пишут о расстреле в Новочеркасске в 1962 году”.

Можливо, для самих китайців, які рік від року живуть все краще, згадувати трагічні події на площі Тяньаньминь вже не так актуально. А ось пересічним українцям, рівень життя яких у порівнянні з 1990 роком знизився незрівнянно і нині є одним з найнижчих не лише в Європі, а й у світі, згадати про те, чого ж домагалися українські студенти 20 років тому, не завадило б. Однак на державному рівні про цю круглу дату навіть і не згадали. Не скористалася інформаційним приводом для чергового підняття теми недовершеної студентської революції 1990 року і переважна більшість вітчизняних ЗМІ. Різка зміна політичного клімату в Україні таки дається взнаки. Хоча, якщо бути до кінця об’єктивним, хто б не був сьогодні при владі, навряд чи хтось міг би сказати щось зрозуміле, а головне – чесно подивитися в очі тим, хто того далекого жовтня, вийшовши на акцію протесту і оголосивши безстрокове голодування, спромігся відправити у відставку останній комуністичний уряд України. У разі ж повного виконання вимог, висунутих голодуючими, перед країною відкривався принципово новий шлях подальшого розвитку. На жаль, ні тодішній політикум, ні суспільство загалом тим шляхом, який пропонувало передове українське студентство, не скористалися.

А було це так. 2 жовтня 1990 року на столичну площу Жовтневої революції вийшла невеличка група студентів, щоб розпочати заплановану ними ще у вересні акцію протесту.  Її ініціаторами були члени “Київської студентської спілки” на чолі з Олесем Донієм та "Студентського братства" зі Львова на чолі з Маркіяном Іващишиним. Поставивши намети на граніті столичної площі Жовтневої революції і оголосивши цю територію “вільною від комунізму”, кілька десятків студентів з Києва, Львова, Дніпродзержинська, Івано-Франківська та кількох інших міст України оголосили про початок безстрокового голодування.

Жменька молодих людей домагалася не підвищення стипендій, місць у гуртожитках, встановлення соціальних пільг чи то якихось профспілкових благ, а виступала з суто політичними радикальними вимогами, чим протиставила себе потужному тоталітарному монстру – комуністичному режиму СССР, який хоч і починав вже хитатися, але залишати подібні речі безкарними, звісно, не міг. Студенти вимагали від тодішнього керівництва УРСР відмови від підписання нового Союзного договору, нав'язуваного Михайлом Горбачовим, націоналізації майна Компартії України та ВЛКСМ, дострокових виборів до Верховної Ради на багатопартійній основі, повернення з "гарячих точок" усіх призваних з України військовослужбовців строкової служби і подальшого проходження служби українськими призовниками на її території, а також негайної відставки ретроградного голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола.

За лічені дні число голодуючих вже сягало кількох сотень. Причому до голодуючих приєднувалися не лише українські студенти. У книзі реєстрації учасників акції, яку досить ретельно вели у штабі студентського наметового табору, серед представників переважно великих міст України можна було зустріти й прізвища студентів, які прибули з Москви, Ленінграда, Іркутська або ж слухачів поліцейської академії з Вільнюса. Голодувала навіть громадянка США українського походження – студентка Мічиганського університету Наталка Галич. У студентському таборі з’явилися також намети кримських татар і турків-месхетинців. Характерно, що голодуючі кримчаки написали на своєму наметі: “Ми за вільну Україну!” І лише один цей факт багато чого говорить про тодішні політичні настрої голодуючих.

Серед тих, хто проводив голодування на київській площі, були також робітники Київського заводу “Арсенал”, гірники з Червонограда, службовці, представники творчої інтелігенції. Зокрема голодувала разом зі студентами народна артистка України Ніла Крюкова. У дні студентського голодування написав заяву про вихід з лав КПСС один з корифеїв української літератури Олесь Гончар. Відвідавши студентський наметовий табір, в якому голодувала також його онука Леся, Олесь Терентійович сказав: “Коли б я був їхнього віку, я був би разом з ними”. Долучилися до голодуючих студентів і кілька народних депутатів України з опозиційної депутатської групи Народна рада.

На відміну від демократичної меншості у Верховній Раді, сумнозвісна комуністична депутатська “група 239” до антикомуністичної по своїй суті студентської акції протесту, звісно, ставилась вороже. У ці дні газета українських комуністів “Ленинское знамя” писала: “Разгулявшиеся страсти и вожделения к власти части депутатов, принадлежащих к Народной раде, завели студентов в тупик бездумной и бесперспективной политической конфронтации”. Саме з банальною боротьбою за владу реакційна комуністична більшість у Верховній Раді всіляко й намагалася пов’язати протестні виступи студентства, яке, мовляв, цинічно використовують політичні авантюристи з націонал-демократичного табору у своїх вузько егоїстичних інтересах. Навколо цього й роздмухувалися політичні пристрасті.

Використовуючи всі можливості, а вони були тоді в комуністів практично необмеженими, ними робилося все, щоб дискредитувати голодуюче студентство в очах суспільства, представивши його обивателям лише сліпим знаряддям в руках Руху, а то й просто екстремістами. Пускалися в хід всі випробувані роками більшовицькі методи  – наклепи, дезінформація, провокації, тиск на адміністрацію навчальних закладів, підприємств і установ, працівники яких насмілювалися висловити свою підтримку голодуючим, намагання передати через засоби масової інформації нібито реакцію невдоволеного населення, організувати окремі соціальні групи на мітинги протесту і таке інше.

Ще на початку жовтня з усієї України в Київ були зібрані ветерани війни і праці – активісти ветеранських організацій, щоб за їхньою допомогою нанести нищівний удар по їхніх же внуках – голодуючих студентах. Вишикувавшись у багатотисячну колону, сивочолі ветерани вирушили від палацу “Україна” в бік майдану, безперервно скандуючи: “Ленін! Ленін! Ленін!” На щастя кмітливі студенти дуже швидко збагнули, як достойно зустріти ходу людей поважного віку. Наметовий табір зустрів дідусів та бабусь глибоким мовчанням. Коли ж ветеранська колона вийшла на майдан, продовжуючи скандувати: "Ленін! Ленін! Ленін!", – до них раптом пролунало з гучномовця: “Слава ветеранам війни і праці!” Від такої несподіванки ошелешені ветерани вмить замовкли. Коли ж їхня колона вже підходила до табору, з гучномовця знову пролунало: “Слава ветеранам війни і праці, які прийшли підтримати вимоги голодуючих студентів!”. Вкрай розгублені дідусі і бабусі просто не знали, як їм діяти далі і, посилаючи прокльони в бік молоді, мусили хаотично розійтися. Але як би там не було, а небажаних сутичок тоді таки вдалося уникнути.

У тому, що під час такого небувалого протистояння не виникло масових зіткнень, хоча бажаючих їх спровокувати було чимало, слід завдячувати тодішній київській міліції, яка на виконання вимог Київської міської ради зробила все, щоб забезпечити громадський порядок навколо наметового містечка і захистити студентів від різного роду провокацій з боку екстремістських і шовіністичних сил, не допустивши можливого кровопролиття. Як пригадують учасники масового голодування, дрібні провокації навколо табору невідомі намагалися чинити постійно, підкидаючи на територію їжу або підкочуючи яблука чи пропонуючи студентам дорогий коньяк.

Задля підтримки голодуючого студентства й збереження спокою на Майдані чимало робилося й з боку громадськості. На київських підприємствах та в установах збиралися кошти для забезпечення дієздатності студентського табору, передавалися теплі речі, необхідне для облаштування елементарного наметового побуту знаряддя тощо. І, безумовно, не дозволила діючій владі взагалі змести студентський табір демократична опозиція у Верховній Раді і Київській міськраді, адже за відсутністю депутатської опіки над голодуючими студентами зробити це було елементарно просто. Однак, незважаючи на політичні шторми, постійне роздмухування пристрастей у суспільстві і намагання викликати у простих обивателів вкрай негативне ставлення до учасників акції протесту, наметовий табір залишався непохитним.

Тож навколо голодуючих постійно вирувало розбурхане людське море. Заявити про підтримку їхніх вимог до табору приходили десятки тисяч киян, тисячі людей приїздили з інших міст, з усіх усюд надходило безліч телеграм. До столичної площі, яку саме в ті дні почали називати майданом Незалежності, була прикута увага всієї України. І в тому масовому прояві загального прагнення українців докорінних змін щойно з'являлися перші ознаки майбутнього громадянського суспільства.

На підтримку голодуючих студентів застрайкували всі вищі навчальні заклади Києва. До них приєдналися технікуми, ПТУ і навіть старші класи багатьох київських шкіл. Поблизу наметового табору голодуючих виникали стихійні мітинги. Під тиском голодуючих студентів та їхніх напівпідпільних студентських організацій, підтримуваних багатотисячними лавами мітингуючих і пікетувальників, їхнім представникам було зрештою надано годину прямого телеефіру на УТ-1. Звертаючись до громадськості, студентські ватажки закликали всіх, хто підтримує їхні вимоги, до всеукраїнського страйку, і вже наступного дня до акції протесту були готові долучитися не лише навчальні заклади, а й чимало промислових підприємств.

Найбільшого розмаху набула акція протесту 17 жовтня, коли Верховна Рада мала розглядати передані до Президії вимоги голодуючих студентів. На велелюдну маніфестацію вийшло студентство практично всіх київських вузів, заповнивши вщент увесь Майдан і Хрещатик. Мітингувальники перекрили рух транспорту, оточили Верховну Раду, захопили корпуси Київського університету ім. Шевченка, заблокували політехнічний і педагогічний інститути. Невдовзі багатотисячна колона страйкуючих вирушила на лівий берег. Ідучи вулицями Києва повз стіни Ради Міністрів, заводу "Арсенал" та інших підприємств, закладів, установ, студенти виголошували гасла на підтримку вимог голодуючих, серед яких чи не найдієвішим було, здається, таке: "Як ви можете робити – голодують ваші діти?!" Коли Верховна Рада приймала доленосну постанову щодо вимог голодуючих студентів, під її стінами, на майдані Незалежності, Хрещатику і прилеглих вулицях вирувало суцільне море молодечого завзяття і нестримного бажання побачити свою країну іншою – незалежною, некомуністичною, цивілізованою, успішною, європейською… Молода Україна вимагала радикальних змін. І ці зміни мали ось-ось розпочатись.

На Майдані включили трансляцію виступу голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука, який зачитував текст постанови, прийнятої після напруженої роботи погоджувальної комісії. Наметове містечко збуджено реагувало на кожен зачитаний пункт документа. Не вдаючись до прискіпливого аналізу почутого, всі розуміли, що досягнуто певного компромісу. Отже, виснажливе голодування і тривале двотижневе протистояння завершується. З особливим піднесенням був сприйнятий останній пункт постанови, в якому повідомлялося про відставку голови Ради Міністрів України Віталія Масола. Це була перемога! Її гіркий присмак учасники голодування і власне все суспільство відчують дещо пізніше, а тоді над майданом лунало піднесено й радісно: “Перемога!”
 
Важко передати той стан загального піднесення, коли на велелюдному мітингу, що відбувався 17 жовтня на майдані Незалежності, було офіційно повідомлено про задоволення вимог голодуючих студентів і припинення голодування. З чим можна порівняти те дивовижне відчуття спільної перемоги? Хіба що з відчуттями багаторічного в'язня, перед яким ледь прочинилися на волю двері похмурої в’язниці. Однак, як з'ясується пізніше, обіцяний вихід в’язня на волю спритне тюремне начальство вирішить відтермінувати в часі і його лише переведуть в іншу, хоч і більш комфортабельну, але все ж таки камеру.

На жаль, перебуваючи в переможному настрої, відразу збагнути й усвідомити цю досить сумну перспективу було непросто, адже всім тоді здавалося, що своєю перемогою студенти вбили останній цвях у труну компартійної системи та її керівної та спрямовуючої сили – Компартії України. І хоча з усіх вимог голодуючих було фактично виконано лише одну – відставка Масола, суспільство все ж таки жило надією на швидкі перетворення в країні. Додавав упевненості в цьому перш за все той безумовний факт, що зі студентською акцією масового протесту на політичну арену вперше вийшла найбільш активна за своєю природою частина суспільства як організована самостійна політична сила, тож неймовірна активізація молоді мала би призвести в подальшому до утворення потужного молодіжного руху, який міг би стати якщо не локомотивом, то принаймні каталізатором цих перетворень. І недаремно під час масового голодування й після його переможного завершення говорилося чимало теплих слів на адресу його учасників і взагалі української молоді, яка досить активно підтримала своїх товаришів. Але парадокс полягає в тому, що під ці переможні реляції на адресу українського студентства, на що воно, безумовно, заслуговувало, вишколеному загону партапаратників у Верховній Раді та Раді Міністрів України вдалося успішно поховати найнагальніші прагнення молоді та ідеали студентської революції.

Здається самі студенти це дуже добре розуміли, тому й згортали свої намети без особливої ейфорії. Безумовно, вони відчували, яку історичну місію їм судилося виконати, але разом з тим не могли не усвідомлювати й того, що українське суспільство в основній своїй масі ще не готове до радикальних дій. Саме про це відразу після припинення масового голодування говорив один з лідерів студентської акції протесту Олесь Доній, коли йому задали запитання щодо ефективності щойно завершеної акції. Зазначивши, що акція безумовно була вдалою, студентський ватажок разом з тим підкреслив, що її учасники розраховували на більш широку підтримку як у самому Києві, так і по всіх областях України. “Але, як виявилось, – з сумом констатував Олесь Доній, – український народ ще не готовий піти тим шляхом, який обрали народи Східної Європи”.

До сказаного студентським ватажком можна лише додати, що до цього перш за все виявилися неготовими українські політики, серед яких не знайшлося жодного, хто б повністю й беззастережно підтримав радикальну позицію голодуючих студентів і домагався безумовного виконання їхніх вимог. Найперше це стосується корінного на той час питання, поставленого голодуючим студентством перед українським політикумом і всім суспільством загалом, яке й стало каменем спотикання на шляху демократичних  перетворень. Звісно, мова йде про вимогу студентів щодо негайних перевиборів Верховної Ради на багатопартійній основі, які у разі їх проведення могли радикально змінити розстановку політичних сил в Україні. Враховуючи ту надзвичайно сприятливу політичну ситуацію в країні, коли антикомуністичні настрої в суспільстві досягли свого апогею, а популярність націонал-демократичних сил стрімко зростала, Україна мала унікальний шанс стати іншою, подібного якому вже не було у всі подальші роки виснажливої боротьби української демократії за оволодіння владним олімпом.

Чому ж так сталося, що цим унікальним шансом, подарованим студентами, політики з націонал-демократичного табору все ж таки не скористалися? Відповідь на це запитання можна почути від самих же студентів, точніше, вже колишніх студентів та їхніх ватажків, які в своїх інтерв'ю з нагоди 20-ї річниці студентської "революції на граніті" також не обходять цієї болючої теми.

У своїх оцінках наслідків масової акції протесту української молоді колишні студентські ватажки Олесь Доній та Маркіян Іващишин і тепер є одностайними, розглядаючи її не лише як студентську перемогу, а й як втрачений шанс для суспільства. На їхню думку, цей шанс було перекреслено домовлянням на рівні Народної ради та комуністичної більшості щодо досягнення компромісу відносно відтермінування перевиборів Верховної Ради через проведення референдуму, якого, звісно, ніхто потім не проводив. Просто ніхто не хотів ризикувати своїм депутатським становищем задля досягнення можливої перемоги демократичних сил у майбутньому. Тому ще на початку голодування студентів окремі депутати з Народної ради зверталися до них з проханням зняти вимогу щодо перевиборів Верховної Ради, мовляв, ми хоч і в меншості, але ж таки маємо можливість тиснути на діючу владу.

На скільки згубною для подальшого розвитку демократичних процесів в Україні була така вузьколоба політика демократичної опозиції показує нинішнє жалюгідне становище як національно-демократичних сил, так і самої країни загалом. Тож коли навіть опозиціонери тримаються за крісла, на які позитивні зміни може розраховувати суспільство?

Учасники студентського голодування й дотепер переконані, що якби не ці компроміси, вони б таки “дотиснули” Раду і вона пішла б на перевибори, а значить і українська історія потекла б у зовсім іншому руслі. Однак, в історії, як відомо, умовного часу не буває. Тож винайдені ще тоді у вітчизняному політикумі специфічні граблі українського компромісу продовжували безвідмовно спрацьовувати й надалі. Спрацювали вони й під час Помаранчевої революції, коли після 2004 року переобрати недолугий український парламент  знову ж таки не судилося.

Пригадується ще один символічний епізод, пов'язаний з Майданом, який залюбки знімали вітчизняні та іноземні тележурналісти. Вранці наступного дня після завершення студентського голодування на спорожнілому майдані Незалежності працівники київських комунальних служб буденно прибирали сміття. Слідом за ними їхало кілька поливальних машин, заливаючи площу водою, щоб остаточно змити всі сліди двотижневої студентської "революції на граніті", яка намагалася розбудити українське суспільство. Життя столиці поверталося в спокійне русло. Та чи прокинулося суспільство?

Напевно так само змивали сліди студентських заворушень і на пекінській площі Тяньаньминь, які на відміну від київських були ще й кривавими. Тож повертаючись до наведених на початку паралелей між пекінськими та київськими студентськими виступами, варто було б зробити наостанок деякі висновки.

Так чи інакше, студентські заворушення, які спалахнули в 1989 – 1990 роках у китайській та українській столицях, маючи одні й ті ж причини і зовсім протилежні наслідки, є надзвичайно показовими явищами для усвідомлення глибинних процесів, запущених у Радянському Союзі та інших комуністичних країнах з проголошенням у другій половині 80-х горбачовської перебудови. Саме ці процеси й викликали справжні тектонічні зрушення в надрах комуністичних суспільств, а найперше сколихнули верхівки владних еліт. Тож в залежності від того, як впливали на ці процеси владні еліти, суспільство та зовнішні чинники і чий вплив зрештою став вирішальним, в кінцевому рахунку й визначився шлях подальших перетворень у країнах колишнього соцтабору.

Шляхи цих перетворень сьогодні відомі й за основними напрямками їх можна визначити як європейський, азійський та євразійський. Тобто, з колишнього соцтабору шляхом європейських демократій та європейських цінностей пішли здебільшого країни Центральної та Східної Європи, які досить швидко позбавилися комуністичних пережитків й інтегрувавшись у євроспільноту стали повноправними членами Євросоюзу. Найголовніше те, що в цих країнах відбулася зміна політичних еліт. Азійським шляхом пішли, звісно, пострадянські країни Середньої Азії, а також Північна Корея, Монголія та Китай, у яких фактично збереглися політичні еліти і встановилися найбільш властиві азійській традиції авторитарні режими. І, так би мовити, буферну євразійську зону утворили Росія, Білорусь, Молдова та країни Закавказзя, де ми також маємо справу з авторитарними та напівавторитарними режимами колишніх компартійних еліт, дещо розбавлених представниками криміналітету та великого бізнесу. Незважаючи на всі європейські устремління, у цій євразійській зоні опинилася й Україна. І хоча українські керманичі й до сьогодні не перестають заявляти про європейський вибір, країна все більше вгрузає в євразійство. І в цьому сенсі серед усіх країн колишнього соцтабору становище України є найбільш суперечливим.

Отже, якщо сьогодні порівнювати комуністичний Китай і посткомуністичну Україну, за багатьма чинниками їх можна розглядати як абсолютні феноменальні протилежності. Феномен Китаю полягає в тому, що взявши на озброєння основні принципи ленінського непу й обравши курс на лібералізацію своєї економіки, китайці зберегли при цьому комуністичну ідеологію, а відповідно й свою політичну еліту, уникнувши таким чином того «демократичного» безладу, якого зазнала, скажімо, Україна. Наслідок обраного курсу сьогодні відомий як азійське диво, адже Китай має сьогодні одну з найпотужніших економік у світі, яка продовжує бурхливо розвиватися, а відповідно й стабільну та міцну національну грошову одиницю, котру розглядають як найбільш реальну претендентку на роль світової валюти. При цьому Китай має консолідоване суспільство і, незважаючи на певні проблеми етнічного та культурно-світоглядного характеру в окремих регіонах країни, зберігає свою територіальну цілісність, якій ніщо не загрожує.

На відміну від Китаю, Україна пішла іншим шляхом. Як і більшість колишніх радянських республік, відмовившись від комуністичної ідеології й при цьому залишивши при владі колишню компартійну еліту, країна проголосила курс на демократичні перетворення в суспільстві та побудову ринкової економіки. Тож наслідки такої кричущої невідповідності між проголошеним курсом реформ і нереформаторською сутністю «реформаторів» сьогодні є просто катастрофічними. За два десятиліття так і не визначившись ні з ідеологією, ні з політикою реформ, Україна фактично втратила свій потужний економічний, науково-інтелектуальний і культурний потенціал і з промислово розвиненої країни з невичерпними можливостями аграрного сектору і багатющими природними багатствами стала однією з найбідніших країн Європи, перетворившись на її сировинний додаток і постачальника дешевої робочої сили. Вкрай розбалансована економіка зі зруйнованою промисловістю та сільським господарством, кричущі соціальні та соціально-культурні проблеми, перманентна політична криза і глибокий розкол у суспільстві, який ставить під загрозу цілісність країни… Ось та ціна, яку вже заплатили українці за ту сліпу і невиправдану довіру до вітчизняної еліти з компартійною закваскою й за свою неспроможність відсторонити її від влади, чого ще 20 років тому вимагали голодуючі студенти.
 
Ось такі феноменальні розбіжності, які викликають не лише подив, а й безліч запитань, найперше – як могло статися таке диво?!
Цікаві міркування щодо передумов, скажімо, китайського дива висловив російський економіст Михайло Дєлягін («Почему перестройка обернулась катастройкой?» – інтерв’ю в газеті «Комсомольская правда» від 17.06.2010). Говорячи про вплив горбачовської перебудови на країни колишнього соцтабору, економіст зазначив: «Китай оперативно, на марше усвоил уроки советской перестройки. Мы ведь до сих пор не понимаем своим европейским умом, чем были "события на площади Тяньаньмынь". Якобы студенты протестовали по своей инициативе. Но в китайском обществе столько людей могло выйти только по команде сверху. За теми "событиями" стояли мощные кланы руководства компартии Китая, поставившие на Горбачева. Они хотели пустить Поднебесную по горбачевскому пути».

Слід зазначити, що студентські заворушення в Пекіні розпочалися саме під час візиту в Китай радянського генсека Горбачова. За твердженням деяких членів радянської делегації, під час зустрічі двох визначних комуністичних реформаторів Михайла Горбачова та Ден-Сяопіна, радянський лідер нібито висловився на підтримку студентів і демократії, на що отримав досить різку відповідь китайського колеги, який дав зрозуміти, що має свій погляд на подальший розвиток його країни. Тож після від’їзду високих гостей студентські виступи на площі Тяньаньминь було жорстоко придушено, що й свідчило про несприйняття Китаєм принципів радянської перебудови.

На щастя, виступи українських студентів мали більш оптимістичний фінал, хоча і їхні вимоги за великим рахунком не були сприйняті ні владою, ні суспільством. Але це не означає, що якби з ними вчинили, як у Китаї, то Україна обрала би китайський варіант розвитку. Як зазначають аналітики, у китайських керманичів просто вистачило мудрості обрати саме той шлях, який був найбільш природним для китайського суспільства, хоча це й не виправдовує їхньої жорстокості по відношенню до студентів. Для українців же був найбільш природнім той шлях, який пропонувало саме українське студентство, – європейський. Але, на жаль, тодішньому українському керівництву якраз і не вистачило мудрості, щоб це зрозуміти, тому ми й дотепер ще стоїмо на євразійському роздоріжжі.

Чимало українських політиків та високопосадовців сьогодні полюбляють звертатися до китайського досвіду, мовляв, і нам не завадило б на цей шлях повернути. Але ж як тоді бути з прихватизованою ними загальнонародною власністю та втраченими разом з тим комуністичними ідеалами? З цього приводу варто було б навести наостанок слова з уже згадуваного інтерв’ю Михайла Дєлягіна, які й стосуються так званої пострадянської еліти:  «Когда элита начинает жить ради личного потребления, она превращается в могильщика своей страны; мы видим это каждый день и сегодня. Входящие в нее люди могут быть лично неплохими, но в совокупности они становятся страшной разрушительной силой, уничтожившей нашу страну». Тож чи могла така «еліта» хоча б зрозуміти прагнення голодуючих студентів?
Відповідь можна почути від самих же студентів, які й через двадцять років після свого двотижневого протистояння з владою говорять про його наслідки як про втрачений шанс для України: «Ми зробили те, що могли. Але не знайшли порозуміння в старших”.

Сьогодні учасникам тієї відчайдушної студентської акції протесту вже за сорок. Добра половина життя позаду. І це спонукає до сумних роздумів на тему невиправданих надій і прагнень цілого покоління, адже попри всі його намагання бодай наблизити нову якість українського життя суспільство все ще продовжує жити учорашнім днем, тому що його й дотепер визначають вічно вчорашні, бо очікуваної зміни політичних еліт, чого домагалося студентство, в Україні так і не відбулося. Але більшість із тих, хто в жовтні 1990-го ліг на холодний граніт центральної київської площі, вимагаючи змін і тим самим протиставивши себе, здавалося, вічно незламній комуністичній системі, не втратила своєї активної громадянської позиції й до сьогодні. Вони й тепер залишаються помітними фігурами в політиці, громадському і культурно-мистецькому житті. І хоча роль представників нової української генерації – таких, як колишні лідери "Української студентської спілки" і "Студентського братства" Олесь Доній, Маркіян Іващишин, активісти В'ячеслав Кириленко, Остап Семерак, Олег Тягнибок, Вахтанг Кіпіані, Анжеліка Рудницька, Андрій Стецьків, Сергій Бащук, Ігор Коцюруба, Олесь Пограничний та інші учасники студентської “революції на граніті”, – в нашому суспільстві ще не є визначальною, хочеться вірити, що їх час таки настає і вони зрештою стануть поколінням переможців. Адже як без цього можна сподіватися на якийсь поступ? Інакше… на площі доведеться виходити новим поколінням студентів.

17.10.2010
 
Володимир Стецюк

Фото автора
 
Джерело: www.kr2012.com

Теги: Київ студенти голодування Пекін Тяньаньминь танки наслідкишаблоны для dle 11.2
Додати коментар