На черзі денній – перемога

Полковнику Петру Лисенку, який протягом року перебував у зоні бойових дій неподалік Авдіївки, пощастило побувати вдома саме на новорічно-різдвяні свята. Наразі його бойовий підрозділ, 15-й окремий мотопіхотний батальйон 58-ї ОМПБр, який восени минулого року було відведено на місце постійної дислокації для відновлення боєздатності, готується знову повернутися на фронт. Тож, не пропустивши нагоди розпитати бойового офіцера під час його відпустки про те, «як там», – тобто на фронті та в армії загалом, подаємо інформацію, як мовиться, з перших уст.
 
«Саме тому ми знову в строю» 
Заступник командира 15-го мотопіхотного батальйону з морально-психологічного забезпечення полковник Петро Лисенко належить до тієї категорії українського патріотичного офіцерства, яке починало будувати Збройні сили України. Довелось докласти чимало зусиль, щоби українська армія, яка, на жаль, ще й до сьогодні не позбулася сумнозвісного радянського спадку, стала нарешті українською і по суті, і по духу. Полковник пригадує, як у 2004 році під час Помаранчевої революції з Кривого Рогу дев’ять «нульових» БТРів намагалися на Київ відправити, а з-під Херсона вже були готові вилетіти туди гелікоптери з боєкомплектом. На щастя, патріотично налаштованим офіцерам і громадським активістам тоді вдалося зашкодити відправці бойової техніки для розгону помаранчевого Майдану.

За словами Петра Лисенка, те ж саме готували й під час другого Майдану, але зрештою цього не сталося, бо зв’язки патріотичного офіцерства з громадськістю стали більш широкими, й імовірність миттєвого розголосу та посилення громадського контролю унеможливили розвиток подібного сценарію. Велику роботу проводила в цьому плані Спілка офіцерів України, активістом якої є й Петро Лисенко. Навіть з’їзд СОУ наприкінці 2013 року проходив на Майдані. Тоді спілчани заявили про повну підтримку мирної акції протесту й закликали командування та офіцерський склад ЗСУ бути з народом і не застосовувати силу до протестувальників. До речі, на черговому з’їзді СОУ, який відбувся наприкінці минулого року, Петра Лисенка як багаторічного активіста і діючого бойового офіцера було обрано одним із заступників голови цієї авторитетної офіцерської організації.

Делегати з‘їзду СОУ на сцені Майдану. 13 грудня 2013 р.

На жаль, таких національно свідомих прискіпливих офіцерів, чесно кажучи, вище командування завжди недолюблювало. Тому навіть тепер старші командири нерідко говорять на його адресу, мовляв, ну хто такий оцей полковник – він академій не закінчував, а всіх намагається повчати. У таких випадках він не прагне комусь щось доводити. …Хоча іноді дуже кортить відповісти: «Так, у той час, коли ви в академіях навчалися, ми намагалися зміцнювати Збройні сили. Потім таких, як я, прибрали, а ви прийшли на звільнені посади, але оборону країни не втримали. Саме тому сьогодні ми знову в строю».  
 
На фронт – лише через заступника командувача сухопутних військ
Коли на Донбасі почалася так звана антитерористична операція, полковник запасу Петро Лисенко, як і чимало інших військових пенсіонерів, яким не треба було пояснювати, що відбувається насправді,  відразу звернувся до військкомату з проханням направити його як кадрового офіцера на фронт. Його чемно вислухали, записали контактний телефон і сказали: «Чекайте дзвінка». Однак дзвінка він так і не дочекався, хоча нагадував про себе по кілька разів на місяць. Вслухаючись у тривожні інформаційні випуски зі зведеннями із зони бойових дій, країна переживала трагічні події під Іловайськом, Дебальцевим, на ДАПі та Савур-могилі… А йому не дзвонили…

Так минув рік, і полковник зрозумів, що досвідчені й мотивовані офіцери військовому командуванню на фронті, на жаль, не потрібні.
Все змінив щасливий випадок. Коли до Кривого Рогу як куратор навчань із сформованими загонами територіальної оборони приїздив заступник командувача Сухопутних військ ЗС України з морально-психологічного забезпечення полковник Голоднюк, офіцер запасу вирішив звернутися до нього напряму. «Ви полковник – і я полковник, – сказав йому Лисенко, – вам за п’ятдесят і мені також, але ви у війську, а я ні – чому?» Вислухавши офіцера, заступник командувача запитав: «А ви готові подати рапорт на будь-яку військову посаду, починаючи з первинної?» «Звісно, готовий. Я вже дві медичні комісії пройшов, і хоч з певними обмеженнями, але придатний для військової служби».

У липні 2015 року полковник Лисенко вже був на військових курсах у Києві, а з листопада – на фронті. Його направили в 15-й мотопіхотний батальйон 58-ї окремої мотопіхотної  бригади заступником командира з морально-психологічного забезпечення. Зона відповідальності батальйону – одна з ділянок фронту в районі Авдіївки. Як відомо, авдіївський напрямок є одним із найбільш гарячих на лінії зіткнення.

Полковник Петро Лисенко в 15-му окремому мотопіхотному батальйоні «Суми»

Піхота
Він пишається тим, що потрапив саме в піхоту і саме й 15-й окремий мотопіхотний батальйон «СУМИ» 58-ї бригади, яка брала авдіївську «промку».

Звісно, це не елітні штурмові війська, – говорить Петро Лисенко, – але в тому й увесь «цимус», що на штурм «промки» пішли не морпіхи і не десантники, а проста піхота. Саме тому, що цього ніхто не очікував, її й було взято.

Як офіцер, уся військова служба якого була пов’язана з піхотою, полковник може розповідати про неї годинами, знаходячи, немов для коханої жінки, найнесподіваніші порівняння.

Знаєте, чим ми відрізняємось, скажімо, від морпіхів, десантури або нацгвардії? – запитує Лисенко. – Це як людина, що їздить на власноруч зібраній «копійці», відрізняється від іншої, що їздить на «навороченому» джипі. Але коли раптом трапиться поломка і треба терміново замінити якусь деталь, для джипу потрібна імпортна запчастина, а її наразі немає… А той, що на «копійці», скаже: «Я сам її зібрав і сам відремонтую». Десь приблизно так співвідноситься наша піхота з елітними підрозділами. Тому я дуже поважаю піхотинців – це дійсно універсали, які можуть бути і снайперами, і кулеметниками, і гранатометниками, і в той же час здатні все, що завгодно, полагодити й налагодити.

Розповідаючи про унікальні здібності піхотинців, Петро Лисенко наводить чимало цікавих і навіть курйозних прикладів, але один з них, здається, є настільки показовим, що тут вже можна говорити про якусь супер універсальність.

На «передку»

Як ви гадаєте, – запитує полковник, – чи можна стріляти з гранатомета мінами 82-го калібру? Ви не повірите, але наша піхота стріляє. Просто ставиться на гранатомет певна деталь і закладається 82-міліметрова міна. Звісно, якщо стріляти з міномета, то така міна летить значно далі. Але й з гранатомета долітає туди, куди треба. Зазвичай на тому боці дивляться, якщо на передок під’їхала якась машина, значить підвезли міномети й слід очікувати обстрілу. А тут нічого не їздить, але міна прилітає – причому б’є досить влучно.

- А як на це дивиться моніторингова місія ОБСЄ?

- Таке враження, що це ОБСЄ дивиться лише в один бік. Скажімо, починається обстріл з боку супротивника. Ми про це доповідаємо один раз, другий, третій, а вони мовчать. Тим часом обстріл продовжується, і треба щось робити. І як тільки ми починаємо стріляти у відповідь, тут відразу ж з’являються й представники ОБСЄ. І так відбувається по кілька разів на день. Вже не раз було таке, що по нас із танків прямою наводкою гатять, а ОБСЄ робить вигляд, що нічого не відбувається.

Ось так… А нашим хлопцям на «передку» подітись нікуди – мусять стояти.
 
Еверест, зійти на який здатен далеко не кожен
«Передок» – це Еверест, зійти на який здатен далеко не кожен. А тому й стосунки між тими, хто робить це постійно, особливі. Бійці, що стоять на блокпостах, опорних і спостережних пунктах, зазвичай віддалених один від одного на кількасот метрів, протягом кількох днів чергування просто можуть не бачитись. Тож і настрій тут відповідний.

Таке відчуття, – говорить полковник Лисенко, – що ти відірваний від усього світу і нікому не потрібний. Ще й ота сволота кожного вечора стрілянину здіймає…

За словами полковника, подібні умови надзвичайно зближують людей. Отже, таке поняття, як фронтове братство, – це не просто слова. А з іншого боку, ізольовані військові групи потребують і зовнішньої уваги та живого спілкування. Тому всім, хто приїжджає на «передок», там надзвичайно раді.

Але кожен має дотримуватись заведеного ритуалу дружніх обіймів, – посміхається офіцер. – І не важливо – хтось там такий чи не такий, – приїжджаєш – усіх обіймаєш, і від’їжджаєш – усіх обіймаєш. У психологів є навіть окремий термін, який визначає обійми як вид надзвичайно необхідного людського контакту. Тому коли приїжджає високе начальство, дуже важливо, щоби воно також побувало серед тих, хто на «передку». Але, на жаль, далеко не всі туди хочуть потрапити. Здебільшого доводиться чути таке: «А чьо мнє там дєлать? Ви мнє только командіровочку отмєтьтє». І при цьому оте цабе обов’язково зверне увагу на якусь дрібничку і вкаже на якийсь «страшний» недолік, мовляв, і там щось не приклеїли, і там не повісили, і такої-то «бумажкі я у вас нє увідєл…»

Звісно, великі начальники приїжджають у зону бойових дій по-різному. Комусь треба просто відмітитись, бо йому згори сказали, що він там давно не був, а хтось дійсно прагне розібратись в обстановці й справді допомогти.

Якось приїхали до нас із генерального штабу заступник начальника головного управління з морально-психологічного забезпечення полковник Бойко і з ним ще троє офіцерів, – розповідає Петро Лисенко. – «Ви з комісією до нас приїхали?» – питаю. «Ні, ми приїхали допомагати», – відповідають. «Та знаємо ми, як ваші комісії нам допомагають», – кажу їм. «То чим ми можемо допомогти?» – питає полковник. «Давайте просто проїдемось по передку, – пропоную, – бо постійно їздимо тільки ми, і хлопцям наші обличчя вже настільки набридли, що вони нас скоро й бачити не захочуть. А тут ви приїдете – уявляєте, яка для них буде подія?!» «Все, кажи куди, й поїхали». «Тільки в мене буде до вас одне прохання: дайте хлопцям виговоритись», – зауважую наостанок. І що ви думаєте: хлопці таке їм видавали, а вони тільки сидять і піддакують. Опісля бійці мені кажуть: «У нас ще ніколи таких посланців з генштабу не було, то ми їм за всіх наговорили». «А ви жалілися, що до вас ніхто з начальства доїхати не може і що ви нікому не потрібні, – намагаюсь підняти рейтинг військового командування, –  а виявляється, всі про вас думають, всі переживають, і коли треба, і на передок до вас завітати можуть». І відразу настає рівновага, і всі задоволені.

До тих, що стоять на «передку», від штабу підрозділу всього якихось півтора-два кілометри. На жаль, подолати цю відстань здатен далеко не кожен.

В окопі 15-го окремого мотопіхотного батальйону – полковник Олег Бойко спілкується
з військовослужбовцем підрозділу – старшим прапорщиком Олександром Тахтай


Зона відповідальності
Зона відповідальності 15-го батальйону – це не тільки ділянка оборони на лінії зіткнення, але й уся прилягаюча територія з населеними пунктами, місцевими громадами, сільськими, селищними радами та військово-цивільними адміністраціями.

Я був приємно здивований, – говорить заступник командира батальйону полковник Лисенко, – що в зоні нашої відповідальності серед населення і зокрема серед місцевих лідерів залишилось багато небайдужих людей, які хочуть, щоби була Україна, а не якесь там Ди-Ни-Ри. Хочуть, щоб їхні діти зростали на українській землі й виховувались в українському дусі, а тому й прагнуть зберегти дитячі садки і школи, щоб там було все необхідне для навчання.

Полковник розповідає, як їхній підрозділ опікувався у Верхньоторецькому пошкодженим ворожими обстрілами дитячим садочком. І як допомагали селянам Новобахмутівки зберегти середню школу, що мала припинити своє існування в ході так званої оптимізації освіти.
Розумієте, – обурюється Петро Лисенко, – військово-цивільна райадміністрація вирішує одним махом, яку школу залишити, а яку ні, навіть не рахуючись із думкою місцевого населення! І сільським дітям нічого не залишається, як перспектива їздити на навчання до кущової школи в райцентр.

А між іншим Новобахмутівська школа, за словами полковника, дуже гарна – двоповерхова. Свого часу село навіть якийсь конкурс виграло й поставили в школі фільтраційну станцію. І що найцікавіше – зберегли спортзал і два шкільних музеї з реальними експонатами, які збирало все село. Один музей, звісно, був створений ще за радянських часів – з відповідними героями – учасниками буремних подій, ударниками п’ятирічок, стахановцями  і героями війни. А інший – створений вже в період незалежності суто етнічний музей.

Там стільки цікавих речей зібрано! – захоплено продовжує Петро Олексійович. – Є й автентичний ткацький станок, і зразки черепиці збереглися, яку виробляли в селі ще з дореволюційних часів і навіть у Європу продавали. І все це люди дбайливо зберігають – без будь-яких вказівок згори. І тут ця сама влада їм каже, що школа вже не потрібна, бо кількість учнів недостатня для того, щоби її утримувати…
Коли полковник Лисенко дізнався про цю проблему, він, маючи досвід своєї громади, якій також доводилось багато чого відстоювати, порадив селянам, що і як треба робити. І люди згуртувалися й стали горою за свою школу.

Згодом відбулася зустріч з головою райадміністрації і головою Ясинуватської райради, яка, до речі, знаходиться на окупованій території, а центр перенесли в село Очеретине, – пригадує заступник комбата. – І селяни сказали своєму районному керівництву: «Шановні, ви маєте думати не про те, як закрити цю школу, а як її розвивати, і, може, навпаки – треба перенести шкільний центр з району сюди? Між іншим, серед місцевих школярів є чимало таких, що хочуть стати педагогами й залишитись працювати в Новобахмутівці, бо вони люблять своє рідне село.

Полковник Петро Лисенко з учнями Новобахмутівської школи – 
після проведеного в День захисника України уроку про Покрову

- Отже, контакти з місцевим населенням були у вас досить щільними, а стосунки товариськими?

- Так, з місцевими жили ми дружно, допомагали чим могли, а вони нас намагалися підтримати. Запрошували на всі свої свята, особливо на 9 травня дуже переживали, щоби були військові ЗСУ, з якими їм обов’язково треба було об’їхати всіх ветеранів і навіть вдів, які там залишились, дійти до всіх реальних людей, що пережили ту страшну війну, а не просто на урочистому заході поплескати.

- Але ж ситуація там досить неоднозначна. Як взагалі можна охарактеризувати настрої місцевого населення?

- Звісно, фронт є фронт, але в прифронтовій зоні дійсно не все так однозначно. Тому ми мали постійно відслідковувати настрої серед населення і процеси, які там відбуваються. Недаремно ж ця територія зоною нашої відповідальності називається. Скажімо, проходиш селом і бачиш, як прості люди тобі привітно посміхаються. Сидить баба Валя біля хвіртки й радісно гукає: «Доброго дня!» І ти знаєш, що в селі, де жіночки пригощають тебе пиріжками й збираються на Покрову поспівати українських пісень, живуть такі ж українці, як і ти. А з іншого боку тобі відомо, що неподалік живе ясинуватський мент, який здебільшого буває на тій стороні, а сюди приходить пенсію отримати. Ходить і видивляється, що, на його думку, не так. Дивимось і ми, хто буває в селі, скільки людей проходить через блокпости і куди більше, а куди менше, або як працюють магазини.

Полковник пояснює – якщо великий відтік людей спостерігається і магазини зачиняються раніше, значить, слід очікувати великого обстрілу або наступу, адже місцеві підприємці здебільшого і там, і там працюють, тож обмін інформацією відбувається постійно. І так у тому підігрітому війною казані все постійно й вирує. Так що ситуація виглядає далеко не чорно-білою.

- Та ж баба Валя, яка нам пиріжки носила, – усміхається Петро Лисенко, – приходить до нас перед нашим від’їздом на ротацію й каже: «Синочки, ви поїдете, то мене тут заріжуть». Ми, звісно, заспокоїли бабцю, що тут будуть поряд такі ж хлопці, як і ми. А взагалі я би сказав, що сепаратистські настрої помітні не стільки серед простих людей, як серед начальства, в лавах міліції тощо. Навіть серед своїх, які гучніше всіх кричали: «Слава Україні!» й «сєпарам» горлянки різати грозилися, були такі, що саме на них і працювали. Довелось і самому долучитися до виявлення однієї з таких груп. Була така група провокаторів, яка влаштувала вночі стрілянину в селі. А потім місцеві й кажуть: «Так то ж ваші стріляли». Тобто там все так переплутано… Тому це не просто, знаєте, фронт, а дійсно зона відповідальності.

Гібридна влада та гібридна армія в умовах гібридної війни 
Про гібридну війну, яку веде проти нас російський агресор, сьогодні не говорить хіба що ледачий. Не оминули цю тему і ми, обговорюючи ситуацію, яка склалася безпосередньо на фронті, а також у Збройних силах і в країні загалом.

- У чому полягає гібридність ситуації, так би мовити, з нашого боку? – запитує полковник Лисенко і сам же відповідає. – Та в тому, що офіційно говоримо одне, а неофіційно інше, бо де-факто у нас війна, а де-юре – лише АТО. Відтак де-факто у нас триває військова мобілізація, а де-юре – у нас мирне життя. Де-факто на лінії зіткнення знаходяться наші війська, а де-юре вони не мають належного як юридичного, так і матеріально-технічного та організаційного забезпечення. Добре, якщо ми визнаємо, що в нас АТО, то чому тоді на лінії зіткнення присутні піхотинці, артилеристи, танкісти, десантники, морпіхи, але немає тих, хто за законами жанру й мав би проводити антитерористичну операцію, а саме – спецназу, нацгвардії, спецвійськ з відповідним новітнім озброєнням та оснащенням, яке ми бачимо лише на військових парадах?

Співрозмовник, звісно, визнає, що нацгвардія і спецпідрозділи десь є на другій і третій лініях оборони, але знову ж таки…
Хто ж тоді має проводити необхідні в таких випадках спецоперації або хоча б спецзаходи на передку або, скажімо, на прилягаючих територіях серед місцевого населення? – знову зависає в повітрі риторичне запитання бойового офіцера. – А між іншим там постійно працюють ворожа розвідка, інформатори, коригувальники вогню, різноманітні провокатори, диверсанти тощо. Але чомусь їх мають виявляти звичайні військові, у тім числі й наші хлопці, а не спеціально навчені для цього люди з відповідних спецпідрозділів.

Як зазначає полковник Лисенко, коли вони щось або когось виявляють, то тоді фахівці до них і приїжджають отримати необхідну інформацію чи то виявлених або затриманих «суб’єктів».

– І потім ми дізнаємося, що СБУ провела якусь операцію і когось таки затримала, – посміхається заступник комбата. – Буває й таке, що коли ми повідомляємо про підозрілих, нам пропонують їх самим і затримати, мовляв, ви дійте, а ми зараз приїдемо. Та чи можуть фахово провести затримання підозрілих ті, що цьому не навчені, адже мають зовсім інші військові завдання, які вони виконують на блокпостах, опорних і спостережних пунктах? Однак доводиться займатися й такими специфічними питаннями.

Підсумовуючи сказане, Полковник Лисенко зрештою визнає, що відповідний сегмент СБУ і контррозвідки ми таки втратили. І саме на передку, за його словами, якраз це дуже добре видно.

– Іноді підходять до мене молоді хлопці-спецслужбісти з запитаннями, – зазначає полковник, – мовляв, що ви нам порадите, Олексійович? Я їм кажу: «Дорогенькі, я ж не контррозвідник». А вони мені: «Та ми знаємо, хто ви такий, та все ж таки…» Тож доводиться констатувати, що на тому напрямку, де мали би ефективно діяти спецслужби та сили спецоперацій, які й покликані усувати відповідні загрози у так званій зоні АТО, сьогодні, на жаль, маємо дуже великі прогалини.

Проте, коли приїжджають в АТО генерали, замість того, щоби закцентувати увагу на таких диких протиріччях і почати хоч якось «розрулювати» ситуацію, що склалася в зоні бойових дій, за словами полковника Лисенка, вони зазвичай починають тиснути на командування бойових підрозділів статистикою, мовляв, у вас стільки-то випадків вживання спиртних напоїв зафіксовано, стільки-то інших дисциплінарних порушень…

– Звичайно, загальна дисципліна – далеко не остання річ в армії, – говорить бойовий офіцер, – але чому ніхто абсолютно не звертає увагу на махрову корупцію чи службову недбалість вищого командування, коли в зону бойових дій не постачається найнеобхідніша техніка, спорядження, належним чином не налагоджене забезпечення… У бойових підрозділах вже втомилися звертатися до вищих військових інстанцій з проханням бодай списати виведену з ладу техніку, яка вже по два роки висить на них. А що вже говорити про якісь стратегічні питання. І коли все оце бачиш і намагаєшся якось переварити, тебе просто починає розривати зсередини.

 Петро Лисенко під час відпустки
 
«Треба всіма засобами витискати совок з України та української армії»
За 25 років державної незалежності України ми так і не спромоглися змінити постколоніальну і пострадянську країну та її збройні сили – тобто зробити їх власне українськими по суті. Тепер доводиться робити це, так би мовити, на марші, в умовах війни, вчергове розв’язаної колишньою російською метрополією. І це є надзвичайно небезпечною справою, адже фактично не українізовані державні інституції, зокрема ЗСУ, все ще являють собою такі собі гібридні утворення, які поки що не можуть бути надійною опорою молодої української держави. Саме тому навалу російського агресора вдалося зупинити в 2014 році не стільки завдяки регулярним військам, як потужному добровольчому та волонтерському рухам, народженим революційним Майданом.

Нині президент і верховний головнокомандувач України Петро Порошенко говорить, що після цих подій Збройні сили України було відроджено фактично з нуля. Насправді ж як у державі, так і в ЗСУ, було збережено законсервовану радянську систему з її правлячим класом і генералітетом, які й розкрадали та розвалювали і державу, і її армію. Як кажуть експерти, був шанс влити в цю систему свіжу кров і перевести в патріотичний формат, впровадивши разом з тим і сучасні управлінські стандарти. Все це можна було здійснити, скориставшись неймовірною енергією Майдану за рахунок його патріотичних сил і найперше добровольчого і волонтерського руху. Та, на жаль, замість того, щоби вливати, ми цю кров тільки проливаємо.

– Чи можуть відбутися суттєві якісні зміни в Збройних силах України, зокрема, чи можливо їх остаточно перекодувати з радянських на справді українські, без політичної волі державного керівництва? – запитую у заступника командира 15-го мотопіхотного батальйону 58-ї ОМБр полковника Лисенка, з яким ми продовжуємо розмову про ситуацію в зоні АТО і в українській армії загалом.

– Так, протягом 25 років ми намагалися змінити ЗСУ по суті, але нам цього не дали зробити, – говорить бойовий офіцер. – На жаль, те, що спостерігалося в ті роки, продовжується й зараз. Але ми вже, здається, досягли точки неповернення, коли ті, що не хотіли змін, будуть змушені або все ж таки змінюватись, або втікати. І той же Петро Порошенко прекрасно розуміє, що він має не тільки говорити правильні речі, а й правильно діяти. Тому або він зміниться, або буде правильно діяти вже хтось інший. І про тих, хто звик підлаштовуватись під будь-яку ситуацію, головне зараз говорити прямо: оцей пристосуванець, оцей – корупціонер, а цей – просто дебіл, а разом вони створили таку ситуацію, що все почало розвалюватись. Тобто, чим більше світла буде навколо цього темного середовища, тим краще. І коли по всіх напрямках вдасться показати справжню генезу нашого розвалу й занепаду, зрештою й виникнуть умови для нашого одужання. І така ситуація вже визріває.

– Чи ми можемо говорити про те, що зараз на фронті визріває нова українська військова еліта, яка й проводитиме всі оці якісні зміни?

– Я можу тільки свою особисту думку висловити. Загальнопоширене таке розуміння, що елітою суспільства є правлячий політичний клас і керівництво держави, а в армії відповідно генералітет. Тобто, дивлячись на великі зірки на генеральських погонах, ми автоматично зараховуємо їх носіїв до армійської еліти. Разом з тим існують і ті, хто такою елітою є по суті. Це ті щиро віддані Україні високоморальні та високопрофесійні військові, яким разом з тим властиві неабияка сміливість і відвага. І це може бути навіть не офіцер, а, скажімо, простий солдат, який у скрутну хвилину вчасно взяв командування і відповідальність на себе, повівши людей на виконання бойового завдання і зрештою зберігши життя особовому складу. І таких прикладів маємо чимало, зокрема й у нашому підрозділі. Тож, говорячи про армійську еліту, кого саме ми маємо на увазі – формальних генералів, які перебувають на відповідних військових посадах, чи неформальних лідерів з офіцерського та солдатського середовища? Саме на те, хто сьогодні є насправді військовою елітою, суспільству й треба відкривати очі. Тому що далеко не всі, хто має великі зірки на погонах і обіймає високі посади, є справжніми українськими військовими командирами, державниками і патріотами, які вболівають за нашу країну, за спільну військову справу. Якщо ж хтось із старших командирів дбає лише про свої шкурні інтереси, воліючи за рахунок держави збагатитися та ще й утриматись на високій посаді або отримати чергову зірку, звісно, відповідати критеріям справжньої військової еліти не може, і треба докладати усіх зусиль, щоби прибрати таких, і найперше – з ключових посад, на яких приймаються важливі рішення.

– Але ж мова не лише про окремих людей, а про систему, яка продукує поразки і трагедії – такі, як Іловайськ, Дебальцеве, ДАП…

– Чи можемо ми змінити неефективний пристосуванський і корумпований генералітет? Можемо. І це наразі має відбуватися. Інше питання, як довго цей процес триватиме. Головне – треба якомога більше світла проливати на діяльність кожного конкретного воєнначальника, піднімати громадський сегмент як всередині армійського середовища, так і в громадянському суспільстві в цілому, щоби воно зрештою й здійснювало належний контроль над силовими структурами. І тим, що представники громадянського суспільства наразі є всередині армійського колективу, треба користатися. І головне, що є законодавчо закріплені норми, які дозволяють це робити. Скажімо, в ЗСУ досить активно діють певні громадьскі органи, волонтерські структури, яким дозволено це робити, є гарячі урядові лінії і ще багато чого. Зрештою, є засоби масової інформації, яким хоч і обмежили доступ в зону АТО, але вони все ж таки мають неабиякі можливості висвітлювати армійську проблематику. Зрештою, діяльність силових структур зоною АТО не обмежується. Тобто треба всіма засобами витискати совок як з української армії, так і з України загалом.

Полковник Петро Лисенко (зліва) з побратимами

СОУ
Наприкінці минулого року відбувся ХХІV з’їзд ВГО «Спілка офіцерів України», на якому діючого бойового офіцера полковника Лисенка було обрано одним із заступників голови цієї авторитетної офіцерської організації. Про роль СОУ в створенні та реформуванні Збройних сил України, а також у сприянні зміцненню обороноздатності країни, зокрема військових підрозділів, які виконують завдання безпосередньо в зоні бойових дій, ми говоримо далі з моїм співрозмовником.

– Спілка офіцерів України взагалі створювалась ще до набуття Україною незалежності, – пригадує Петро Лисенко. – Перший з’їзд СОУ відбувся в липні 1991 року. За пів року до цього офіцери-патріоти провели науково-практичну конференцію, зініційовану Народним рухом України. Вже тоді відчувалося в повітрі наближення змін, що, власне, відчувається й зараз.

Отже, відчуваючи наближення розвалу Союзу, патріотично налаштовані офіцери розуміли, що для набуття Україною державної незалежності потрібні будуть і українські збройні сили. І головне, що їх турбувало при цьому, щоби процес творення таких збройних сил відбувався у правових рамках і без людських жертв. Тому зрештою й було ініційовано проведення першого з’їзду українських офіцерів. І коли відбулися події, відомі як ГКЧП, членами СОУ стала й чимала група народних депутатів України. Вже були певні напрацювання проектів законів – про оборону, про ЗСУ, про міліцію, про СБУ та ціла низка інших пропозицій щодо розбудови українського силового сегменту, які дуже швидко стали законами.

- Більшість із тих людей, які тоді долучилися до цього, – говорить полковник Лисенко, – і сьогодні є активними членами спілки, несучи досить потужну енергетику як досвідчені і високопрофесійні військові, що пережили надто складні процеси становлення української армії в 90-х роках. Вони й сьогодні нагадують суспільству, що було зроблено й що не зроблено в процесі творення ЗСУ і як було знівельовано ті державницькі патріотичні устремління українського офіцерства на парламентському та інших рівнях державного управління. Тому всі ці майдани і протестні акції, які відбувалися протягом цього періоду, не обходилися й без участі членів Спілки офіцерів України. Дехто з них навіть віддав своє життя або втратив здоров’я під час цих буремних подій.

Полковник Петро Лисенко (справа) у президії ХХIV з’їзду СОУ

- Отже, наразі проходить черговий етап реформування країни, пов’язаний зокрема і з якісними змінами в ЗСУ. Тож яке місце в цьому процесі займає Спілка офіцерів України?

- На з’їзді організації було вирішено, що вона має й надалі тримати руку не лише на пульсі політичних подій, скажімо, на парламентському рівні, але й у самому оборонному секторі, безпосередньо маючи справу з людьми зі зброєю, які захищають територіальну цілісність України. Одним із заступників голови організації було обрано капітана ІІ рангу Тимура Баротова, який був заступником голови Севастопольської організації СОУ, потім пішов рядовим у батальйон «Айдар», бо його теж не хотіли призивати до війська, адже він патріот. Отримав поранення. Згодом став начальником штабу батальйону. І все ж перебування Баротова в цьому добровольчому підрозділі для когось було дуже небажаним, і його зрештою звільнили. Наразі він створив громадську організацію комбатантів, яка досить швидко розгалужується. Тобто це не просто організація людей зі статусом учасників АТО, який сьогодні отримують навіть ті, хто просто привіз у зону бойових дій якісь документи і виїхав, а тих, що реально воювали, виконуючи бойові завдання. Це колишні вояки УПА і партизани, що воювали за Україну в період Другої світової війни, а також добровольці, які пішли захищати свою країну під час війни нинішньої.

- Вас також обрали заступником голови спілки. Це сталося завдяки тому, що ви є діючим бойовим офіцером, який безпосередньо працює з особовим складом, чи зіграли роль іще якісь чинники?

- Так, для спілки важливо мати безпосередній контакт з бойовими підрозділами ЗСУ. Окрім того, я маю певний досвід правозахисника і психолога. Так що можу моніторити ситуацію й по цих напрямках. Тому головою СОУ генерал-лейтенантом Скіпальським саме кандидатури офіцерів, які мають справу безпосередньо з добровольцями та особовим складом ЗСУ, й було запропоновано на заступників по цих двох напрямках. Зокрема я маю відслідковувати процеси, що відбуваються в українському війську, й подавати відповідну інформацію до спілки, яку в разі необхідності СОУ може спрямовувати у відповідні керівні інстанції, розробляти на її основі якісь варіанти законопроектів або поширювати через пресу й доводити її таким чином до суспільства. У той же час може працювати й зворотній зв’язок, і спілка у разі необхідності має можливість поширювати й свою інформацію, скажімо, спрямовуючи її військовому командуванню.

- Чи можна говорити про те, що до експертних оцінок і пропозицій СОУ військове командування і керівництво держави дослухаються?

- Я не можу говорити про те, чи дослухається керівництво держави або командування ЗСУ, але точно знаю, що інформацію СОУ, те, що говорять і на чому акцентують увагу члени спілки, особливо такі експерти високого рівня, як генерал-лейтенант Скіпальський, вивчають, аналізують і таки беруть до уваги. Враховуючи той факт, що найбільш авторитетних членів спілки – таких, як В’ячеслав Білоус, Євген Лупаков, Віталій Лазоркін і той же Олександр Скіпальський,  досить активно запрошують для експертних оцінок різні служби, аналітичні центри і засоби масової інформації, їх рівень компетентності і авторитет як військових фахівців ні в кого сумнівів не викликають. В принципі, згідно зі статутними завданнями СОУ має парламентсько-правовим шляхом працювати на зміцнення ЗСУ та інших силових органів держави. Тож члени спілки як професіонали можуть долучатися до співпраці з певними службами у складі ЗСУ, національної гвардії та СБУ або виконання певних обов’язків у їх складі. Чим ми, власне, й займаємось.

Капітан ІІ рангу Тимур Баротов

Відпрацьований мінський формат і сльози Маккейна на маріупольському вітрі
– То який зараз настрій в українському війську і зокрема у вашому підрозділі? – запитую заступника командира 15-го мотопіхотного батальйону полковника Лисенка.

– Як прийнято говорити, настрій у війську завжди бойовий, – посміхається офіцер. – У нашому батальйоні бійці налаштовані діяти, тому говорять, що треба швидше переходити до діла. Поки що навчаємось. Ремонтуємо техніку й чекаємо на нову. Відпрацьовуємо бойове злагодження. Приймаємо поповнення. Батальйон дуже добре адаптований до землі Сумщини, бо тут починав формуватися. Два роки він не мав пункту постійної дислокації і ось нарешті повернувся на рідну Сумщину. І не в намети, а в більш-менш облаштоване містечко з пристойними казармами. І до нас відразу пішли люди з бажанням служити саме в Сумському батальйоні, який від самого початку був сформований з добровольців, що й дотепер залишаються його кістяком.

– І як довго триватиме період відновлення боєздатності підрозділу?

– Ми в принципі вже готові до виконання бойових завдань у будь-якому секторі й на будь-якій ділянці фронту.

– Як ви оцінюєте обстановку на фронті й що ми можемо очікувати в цьому році – врегулювання ситуації на Донбасі з відновленням статус-кво чи консервації того стану, який маємо зараз?

– Я би сказав, що обстановка на фронті стабільна – тобто стабільно порушується перемир’я з боку російських бойовиків, які постійно обстрілюють наші позиції, намагаючись продемонструвати, що вони принаймні там є. Щодо врегулювання конфлікту… Я вважаю, що з боку України спроб законсервувати ситуацію бути не може, а от для Росії такий варіант є найбільш прийнятним, оскільки приймати якісь кардинальні рішення по Донбасу вона неспроможна. Треба мати на увазі той факт, що триває світова криза, і війна в Україні є лише одним із елементів цього глобального явища. І тут треба розуміти, що все залежатиме від поведінки глобальних гравців, до яких Україна, на жаль чи на щастя, не належить. Якщо спрощено подивитись на першопричини цієї глобальної кризи, ми можемо лише констатувати, що розпад Радянського Союзу все ж таки не став остаточною перемогою Заходу і найперше США. На жаль, це не стало перемогою й для України, оскільки в умовах постколоніальної залежності, визначального впливу здебільшого проросійськи налаштованих вітчизняних еліт, а також неймовірної соціально-економічної кризи та гіперінфляції, проголошення державного суверенітету значною мірою було лише формальним актом. Я думаю, що й цього року слід очікувати також якихось формальних речей. Тобто якісь рішення по Донбасу будуть прийняті, але реальних змін на краще ми поки що не відчуємо. Головне – українське суспільство відчуло, що воно може реально впливати на ці процеси. Хоча, разом з тим, воно відчуло й інше, що його намагаються просто використати.

– А точніше – елементарно кинути, не виконавши даних обіцянок?

– Так, тому воно вже розуміє, що щоб цього в чергове не сталося, треба бути дуже уважним, і якщо вже давати себе використати, то тільки задля зміцнення держави, але не на користь тих, хто нею наразі керує. Приміром, як би не намагалися загнати волонтерський рух у якісь державні рамки, але волонтери все одно до нас їздять, все одно возять те, що потрібно і куди потрібно. Скажімо, мені до цих пір телефонують і питають, куди, що і скільки треба привезти. Тобто, як громадяни, люди вже самі долучаються до тих процесів, що працюють на зміцнення держави та її обороноздатності, а в кінцевому рахунку – на перемогу над ворогом і побудову нормального цивілізованого й заможного життя.

«З нами Бог і Україна»

– Але ж сьогодні вже констатує ледве не все експертне середовище, що так званий мінський формат став своєрідною пасткою для України і що якраз цього року її керівництво таки можуть дотиснути в плані вирішення проблеми Донбасу виключно на умовах Росії. Власне, про один з таких варіантів вирішення проблеми ми дізналися нещодавно з резонансної заяви проросійського олігарха Віктора Пінчука, який, напевно, оприлюднив позицію всього олігархічного оточення, в якому ймовірно й розраховують на те, що українське суспільство проковтне це й промовчить. З іншого боку, якнайшвидшого розв’язання конфлікту на Донбасі на засадах мінських домовленостей прагне й Захід, який також потерпає від введених проти Росії санкцій і зацікавлений у відновленні широкомасштабної економічної співпраці з нею. Який, на вашу думку, може бути вихід з цієї ситуації?
 
– Що таке для нас мінські домовленості? Це той документ, під яким, до речі, немає підписів офіційних осіб нашої держави, але він дозволив нам відтягнути час задля зміцнення нашої обороноздатності. Все. Тож не випадково американський сенатор Джон Маккейн під час свого нещодавнього перебування в Маріуполі нагадав саме про Будапештський меморандум, на відміну від мінських домовленостей, підписаний, між іншим, керівниками ядерних держав і України. І якщо про необхідність його виконання говорять такі впливові представники американського політикуму, то слід розуміти, що Сполучені Штати як одна з сторін-підписантів меморандуму якраз готові виступити гарантом безпеки нашої країни. Про таку ж роль Маккейн нагадав і Росії, яка також підписала цей документ. Тому сьогодні, на мою думку, мова буде вже йти не стільки про мінські домовленості, як про гарантії безпеки, дані Україні ядерними державами світу в обмін на її відмову від власної ядерної зброї. Так що заява Пінчука – це лише намагання певних кіл продемонструвати свою значимість при повній відсутності бажання рахуватися з державними інтересами України. Скажімо, олігарх Коломойський взяв і погодився віддати свій банк у державну власність. А чи готовий зробити щось подібне той же Пінчук та інші проросійські олігархи? Тому певний водорозділ виникає, напевно, і в олігархаті. Що ж до мінських домовленостей, то вони відійдуть на другий план. Зараз же у глобальному сенсі продовжуватиметься велика поляризація сил. І в цьому процесі Росія вже не зможе претендувати на те, щоби бути якимось одноосібним полюсом, адже світова криза, про яку ми говорили, зміщує цей полюс все далі на Схід – у бік Китаю. Тому в цьому глобальному процесі наш конфлікт з Росією чим далі виглядатиме все більш другорядним.

– Але все ж таки, якщо буде прийняте рішення про проведення виборів на окупованих територіях Донбасу, як до цього поставляться ті, хто стоїть на передку, і самі мешканці охопленого війною регіону?

– Нормально поставляться… Якщо до цього буде звільнено територію від російської військової присутності й Україна відновить контроль над неконтрольованою сьогодні ділянкою кордону. Зараз настає той момент, коли про це будуть говорити вже не так, як у 2016-му. Тобто так званий мінський формат вже давно себе вичерпав, виконавши свою роль, і починається вже зовсім інша історія, тому лунатиме, звісно, й дещо інша риторика.

– Отже, треба думати, що вигравши завдяки Мінську певний час, ми використали його на зміцнення нашої обороноздатності як слід?

– Не буду стверджувати, що використали на всі сто, але те, що таки вдалося багато чого зробити, це однозначно. І те, що ми бачимо на лінії зіткнення, це ще не вся наша обороноздатність.  Хоча навіть те, що мені особисто вдалося побачити на фронті, вражає. І я мушу зазначити, що наявність хоча б і такого військового потенціалу унеможливлює розгортання ворогом широкомасштабних бойових дій. Ви ж розумієте, що в такому разі буде задіяна зрештою й авіація та системи високоточної зброї. Так що при масштабних наступальних діях супротивник матиме надто великі втрати. Та й «добровольців», які бажають поїхати у «відпустку», щоби підтримати «рускій мір» на Донбасі, стає все менше й менше. Тож якісні зміни у нашому війську дійсно відбулися, про що свідчать військові навчання, у тім числі й міжнародного рівня. Є цьому підтвердженням і нещодавній випробувальний запуск ракет, і чимало інших прикладів. Разом з тим, як зазначив той же сенатор Маккейн у Маріуполі, ми можемо розраховувати й на поставку американського озброєння.

Згадавши про впливового американського політика, який, будучи військовим льотчиком, брав участь у В’єтнамській війні й навіть був у полоні, пробувши в неволі мало не шість чи не найдовших років свого життя, полковник Лисенко говорить про колишнього вояка з неабиякою повагою і теплотою. Вважаючи Маккейна живим прикладом воїнської доблесті і честі, заступник комбата зокрема зазначає:
Уявіть собі, які якості треба мати людині, щоби витримати стільки років тяжкого полону, який, як ми розуміємо, був не стільки в’єтнамським, скільки радянським, адже не важко здогадатися, хто насправді стояв тоді за військовими Північного В’єтнаму. І коли Маккейна були вже готові обміняти, він сказав, що хлопців, які були разом з ним, не кине. І ось ми бачимо цю людину перед українськими військовими у Маріуполі. І нібито від вітру у старого вояка, якому між іншим вже майже 80 років, з’являються сльози. Можливо, вітер тут і ні до чого – просто старий солдат пригадав, напевно, свої молоді роки. І коли він говорить про важливість військового співробітництва між США та Україною і що в 2017 році ми обов’язково переможемо агресора й виженемо його з нашої території, його словам хочеться вірити.
Що ж, повіримо в нашу спільну перемогу і ми, адже її в Україні вже всі так зачекалися.
 
#АТО #Авдіївка #Лисенко #15батальйон #58бригада #СОУ #Маккейн перемога

Володимир Стецюк

Фото автора та з архіву полковника Петра Лисенка
 
 
 
 
 
 
 шаблоны для dle 11.2
LouieDen

  • Подобається
  • 0
JamesCoelT
сбербанк онлайн ----- Здесь должно быть слово - ок, оно есть ------ http://www.praedium.ru/catalog/arenda-ofisov/ ----- Дополнительно, бонусом семена почтой

  • Подобається
  • 0
Гость Antoniobet
https://tinkoff-kabinet.info/green-money-kabinet/ ----- Вот ссылка на тот сайт что вы просили ----- новости криптовалют ----- Привет как дела всем ----- k53s asus

  • Подобається
  • 0
Додати коментар