ПАМ’ЯТЬ

Це оповідання написане на основі історичного матеріалу про повстання холодноярців у Лук’янівській в’язниці, оприлюдненого дослідником визвольного руху Романом Ковалем в його книгах та в газеті «Незборима нація». Наведені факти про трагічні події 9 лютого 1923 року та прізвища холодноярців відповідають дійсності. Даний твір отримав спецвідзнаку письменника Василя Шкляра на літературному конкурсі «Коронація слова» у номінації «Як тебе не любити...» і вийшов у однойменному підсумковому конкурсному виданні короткої прози про сучасний Київ та киян.*


Олесь дуже хотів встигнути з ремонтом до весілля. Він придбав вщент «убиту» квартиру на Богомольця, бо була адекватна ціна. «Зате стеля висока, – втішав він себе, коли підраховував приблизну вартість майбутніх ремонтних робіт. – Навіть зі старовинною ліпниною». Грошей ледве вистачило навіть попри те, що продав дідів дім під Черкасами й батьківську «хрущовку» в Кропивницькому. Нікому там було жити – спочатку помер дідусь, а рік тому і мама… Повертатися туди, де вона танула від пекельного болю, мов свічка від вогню, було несила. На блідому й змарнілому обличчі майже до останнього лишалися живими тільки очі, що випромінювали ніжність до нього, єдиного синочка, якого любила понад усе… А потім біль з’їв і сяйво очей, наче хто на свічечку безжально дмухнув. Олесь, її гордість, переможець районних та обласних олімпіад, кращий в області шахіст, він ще на 3 курсі універу почав працювати в успішній столичний компанії InfoPulse програмістом. Заробляв пристойні гроші. Навіть за кордон міг поїхати, як дехто з колег, – були такі пропозиції, та Олесь не зголошувався, мовляв, хтось же й неньку Україну має піднімати. У свої двадцять п’ять він був геть дорослою, самостійною і відповідальною людиною. Цього теж мама навчила. Власним прикладом. Завжди брала на свої плечі більше, ніж могла нести, особливо після смерті тата... І несла… Спина рівна, хода легка. Красуня. А вдома падала в крісло, знесилена…

Так було і тоді, на початку 2014, коли приїхав додому на Святвечір. Приїхав сюрпризом, а вдома – нікого. В холодильнику миша повісилася. Навіть розгубився – мама була гарною господинею і до такого великого свята зазвичай заздалегідь робила запаси. Прийшла, зраділа, міцно обійняла й сіла на хвилинку передихнути. Зараз, мовляв, приготує смачну вечерю. Та й заснула… Дивина та й годі… Він вкрив її пледом і пішов за сірниками до сусідки, а та традиційно почала виносити мозок – лити у вуха новини, плітки й страхи з одного флакону. І про маму в першу чергу – щоб рятував її, бо, бач, вона серед активістів місцевого майдану, на видноті, а це  небезпечно, хтозна, як ще все повернеться… А він слухав і внутрішньо усміхався. Це ж треба – його аполітична мама – і таке… Але був і плюс – тепер можна вже не приховувати свою участь в столичному Майдані… Вони тоді до ранку проговорили – і це була найдовша й найвідвертіша розмова двох рідних не лише по крові людей…

Коли мама захворіла, Олесь був впевнений, що вони впораються, що все буде добре. Всі витрати взяв на себе. Довелося найняти доглядальницю. Купував дорогі ліки, масажери, навіть придбав спеціальне ліжко для лежачих хворих… Приїздив часто – як тільки міг… Мамі не ставало краще. Лікар радив готуватися до гіршого. Коли вона помирала, він бачив її уві сні молодою і веселою, якою вона була в іншому, ще щасливому їхньому житті.

То був чорний день… Вірніше, ранок. Телефонувала доглядальниця Віра Василівна:

– Пане Олесю, ваша мама…

– О котрій?

– Близько 5-ої ранку. Все говорила записати прізвище. Щоб я вам передала. Я ось записала. І щось про прадіда. Тут сумбурно, потім розберете... Я викликала «Швидку», лікарі вже тут, вони констатують смерть…

– Виїжджаю.

«Мамо, яка ж ти у мене красуня», – він часто говорив їй це в дитинстві. І тепер несподівано для себе самого тихо промовив над труною… Сусідка тітка Клава почула – і одразу відсахнулася від нього… Вона ж бачила те, що й усі – воскову маску, яку хвороба і смерть в чотири руки зліпили з рідного і колись такого гарного маминого обличчя. А він дивився не очима – в очах стояла пелена – і бачив маму справжньою…

Тепер його дім тут, у столиці… Всі пазли зійшлися. Кар’єра йде вгору.  Кохана Оксана любить його.  Він завжди так і називав її – кохана Оксана, йому подобалося, що ці найважливіші для нього слова римуються. І він вже зробив їй пропозицію руки і серця. Тепер доводиться затуляти вуха щоразу, коли друзі або співчутливо зітхають, або радять не поспішати – просто пожити разом… Та буде так, як вирішив Олесь: дім, кохана, діти (дай Боже) у місті, до якого вже прикипів серцем... Древній і юний водночас Київ поволі відкривався йому з різних боків – як легінь, митець, монах, державотворець, обиватель, містик, трудар, мрійник, корупціонер, інтелігент, революціонер… Що довше Олесь тут живе, тим довшим стає цей список. Та Олесь не поспішає (попереду ж – ціле життя), він готовий відкривати для себе нові й нові грані дивовижного міста, в якому чутно серцебиття країни. І саме в цьому місті з ним сталося справжнє диво, про яке він ні пари з уст жодній живій душі.

Коли туга за мамою стискала серце своїми залізними лещатами так, що ставало важко дихати, він йшов не в Лавру, не в Михайлівський золотоверхий, а в затишну Кирилівську церкву, бо саме там з ікони Божої матері дивилися на нього великі карі очі, подібні до маминих і так само повні любові, ніжності й невимовного смутку… Здавалося, що вони кличуть, і він пірнав у ті диво-очі, як в океан, а виринав оновленим та легким, і туга на певний час відступала… Олесь роздумував над цим феноменом і дійшов висновку, що Врубель, працюючи над іконою і надаючи обличчю Божої Матері риси коханої Емілії Прахової, таки впіймав нитку з так званого «ідеального простору», потягнув її – і зображення «ожило»… Якщо уявити собі двері в той ідеальний простір, який деякі езотерики називають також «ціле», «рай», то талант – це замочна щілина, а ключ – любов, з якою митець творить і яка освячує все суще… Щасливий збіг обставин – і в земному світі з’являється шедевр, здатний підносити людський дух і навіть зцілювати…
 
Наразі Олесь поспішав до своєї квартири перевірити, що там з ремонтом. Нещодавно найняв двох майстрів з Хмельниччини – Петра й Гната. Друг порекомендував їх як совісних, роботящих і непитущих. Зайшов до хати – аж тут… Сидять вони обидва серед гармидеру задумані-зажурені, мов на поминках. Голови повісили, навіть світло забули увімкнути. Ранні сутінки, мов пелени туману, огортають всю цю невеселу картину.

– А чом без діла й без світла? – стримуючи себе, запитав Олесь.

– Іди подивися. Тут «лист щастя» для тебе. Випав з цегли, коли простінок розбивали…

Олесь розсердився вже не на жарт, але таки взяв простягнутий йому жовтий папірець, та не розгорнув:

– Чужі листи не читаю…

– А це тобі. Твоя ж тепер квартира. Читай – і все зрозумієш.

Він увімкнув світло і поволі почав читати:

«Доброго дня, теперішній хазяїн колись мого дому, – Олесь спантеличено посміхнувся. – Мене звати Гордій Петрович Мохов. І я хочу розповісти дещо, про що ніколи нікому не говорив. Лише за крок до могили зрозумів, що коли людина весь час боїться, вона не живе. Їсть, п’є, працює, але не живе гідним людини життям, не дихає на повні груди. Мені 85. Я безнадійно хворий. Не знаю, що написано в підручниках історії тепер, коли ти читаєш цей лист, – її ж переписують «під себе» чергові переможці.  Але я хочу розповісти свою особисту історію. Я народився у 1900 році на Катеринославщині, був звичайним хлопцем. У вирі війни-революції-громадянської війни ми рано дорослішали. Де там було розібратися! Пішов за червоними, а коли зрозумів, що гасла і реальність існують у них в паралельних реальностях, було запізно: страх за власне життя  охопив і мене, і майже всіх оточуючих, хоч би які «ідейні» вони були… Вижити – йшлося тільки про це… Та один випадок перевернув мою свідомість догори дриґом. Це сталося 9 лютого 1923 року – у день, коли в Лук’янівській в’язниці, де я служив конвоїром, ув’язнені підняли повстання. Тоді на власні очі я побачив тих, хто став над страхом, як переможець над жертвою.

 
Саме в нашій в’язниці після придушення Холодноярського повстання (знайомий з КДБ потайки розповів, що це наш засланий козачок їх здав) холодноярці чекали рішення суду. Вони вирізнялися поміж інших в’язнів: були сильні, дужі, говорили виключно українською, іноді співали повстанських пісень, дотепно жартували... А коли їх засудили на смерть, підняли повстання. Цього ніхто не очікував. В нас же була залізна дисципліна. Все працювало, як годинник.


 А тут… О 8-30 ранку, під час роздачі вранішнього окропу, арештанти заволоділи револьвером охоронця і, проникнувши з камери до коридору, а звідти до канцелярії тюрми, захопили 14 рушниць і набої до них. Бій точився майже 4 години… Їхня мужність, їхній вишкіл викликали захоплення. Брехати не буду – я теж стріляв, виконував наказ, але пильнував, щоб не дай боже влучити… З тих пір питання «чому» –  чому ті хлопці не боялися й боролися до кінця – мучило мене.

Пригадую, з чого почалося моє наближення до цієї таємниці. Одного разу, викидаючи сміття, я побачив на смітнику якісь книжки… Погляд вихопив у назві слово «націоналізм». Це була схожа на брошуру тонесенька книжка Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Озираючись, я взяв її зі стосу і, загорнувши в свою кофтину, яку миттєво зняв, поніс додому. Я добре пам’ятав, що холодноярців клеймили словом «націоналіст» саме тому, що хлопці прагнули самостійної України, тому не міг втратити можливості розібратися.

Дружина прочитала назву книги – і вся затремтіла, як та ковила під степовим вітром. Але жили ми з нею  душа в душу (хоча дітей Бог не дав), тому зрозуміла мене. Читали вдвох. Звісно, невелике геройство читати під ковдрою заборонені книжки, та ті книжки – а їх потім було багато – допомогли мені зрозуміти, хто я… Що це значить – бути українцем. Скільки людей (і яких!) склали голови, але не зреклися своєї правди і своєї мрії. Що було потім? Мене комісували по здоров’ю. Я вже не працював у в’язниці. Пішов вчитися заочно на історичний… Там і зрозумів, що історія – як повія. Хто переміг, з тим і кохається. А якими методами переміг, скільки крові пролив, питання другорядне. Потім я працював в архіві – хоч на крок ближче до правди. І весь час згадував тих хлопців, їхню жертву в ім’я ідеї української державності, – ідеї, яка була більшою за них самих, ціннішою за власні життя… Я зіставляв їхню правду з реаліями радянського буття і поволі наближався до їхнього світосприйняття. Самостійно почав вчити українську мову – і зрозумів, чому з нею та її носіями так затято бореться імперія на чолі з кадебістами…  

Я пишу цей лист, бо не хочу, щоб разом зі мною зарили в сиру землю пам’ять про героїв, які не побоялися стати за неньку Україну і свій народ навіть супроти страшної червоної навали… Хтозна, чи прочитає хто колись ці рядки…Спогад про справжні події в Холодному Яру наші «доблесні» органи професійно стерли з людської пам’яті. А те, що не стерли, замінили на сурогат, перевернувши усе догори дриґом. І лише вдови й діти закатованих, можливо, пошепки поминали хлопців і як велику таємницю передавали потім з покоління в покоління їхні імена… – Олесь перевів подих,  і раптом нізвідки з’явилося дивне відчуття, яке буває, коли ти сходиш на вершину гори і раптом бачиш внизу панораму, від якої перехоплює подих, аж мурахи пішли по спині... Він знизав плечима і продовжив читати: – Я хочу назвати прізвища людей, завдяки яким по крихтах збирав інформацію про Холодноярську республіку, її гасла, ідеологію і мрію. Згадуючи той бій у в’язниці, я уявляв собі, що відчували в свої останні хвилини героїчні хлопці…


Ось вони поцілувалися і стали парами: Похмурий – Завгородній, інші отамани, потім козаки-холодноярці і повстанці… Ось рушниці направили один одному в груди. І хоч би хто запанікував… Ні… Нікому страх смерті не спотворив обличчя. Дехто навіть усміхався, щоб підбадьорити товариша. Хтось із них скомандував: «Увага! Живи, Україно! Один, два, три!» Несила було повірити, що пролунають постріли, але ось він, знайомий короткий звук – і майже одночасно шістнадцять тіл впали, мов скошені снопи. Всього під час повстання у Лук’янівській в’язниці загинуло 38 осіб. Назву прізвища тих, кого пам’ятаю: отамани Холодного Яру і Чорного лісу Ларіон Завгородній (справжнє прізвище Загородній), Мефодій Голик-Залізняк, Юрій Дроботковський (він же Чорнота), Денис Гупало, Сергій Захаров, отаман Київщини Гайовий (він же Іван Грисюк із с. Дорогинки Фастівського р-ну), його помічник Михайло Куценко, старшина Армії УНР, Григорій Олійник, командир 2-го Синього полку 1-ї Синьої дивізії Кость Здобудь-Воля з Кубані, козак-холодноярець Олексій Добровольський, козак-холодноярець Корній Черкас, Іван Ляшенко, підпільник мережі отамана Чорного Ворона (Платона Черненка) з Криворіжжя, сотник корпусу Січових стрільців Армії УНР Микола Опока з Галичини, сотник корпусу Січових стрільців Армії УНР Михайло Турок з Галичини… Вічна пам’ять і вічна слава героям!»

Олесь зблід і безсило опустився на коробку з кахлями. Робітники Петро й Гнат перезирнулися. Вони не могли второпати, чому хазяїну стало раптом аж так зле. Навіщо настільки перейматися історичними перипетіями? Що було – загуло… Та звідки було їм знати, що дівоче прізвище його матері – Гупало…

Інеса ДОЛЕННИК
                                                                                       
*Подано за виданням: «Як тебе не любити... Коротка проза про сучасний Київ та киян». – К.: Саміт-книга, 2019. – Сс. 94 - 105.

Теги: Київ Лук'янівська_в'язниця ув'язнені холодноярці повстання таємниця лист                                                                                                  
шаблоны для dle 11.2
Додати коментар