Борис Мозолевський: «Я вдивляюсь у вічність, щоб збагнути свій час»

4 лютого виповнилося 85 років від дня народження видатного археолога і поета Бориса Мозолевського, якому 50 років тому судилося зробити сенсаційне відкриття – явити світові дивовижну скіфську пектораль, відразу ж названу знахідкою віку.

Борис Мозолевський

«...А опівночі до мене прийшла вона. 

– Опіє! Чого ти прийшла? 

Холодний піт побіг у мене за коміром. Я хотів закричати, але голосу, як уві сні, не було. Очі Опії світилися невимовною тугою.

– Хіба ти не кликав ме­не! – запитала вона, зупиняючись, і ніжні куточки губ її ледь ворухнулися від невеселої усмішки. – Я прийшла нагадати тобі про вічність...»*.
_________________
    * Мозолевський Б.М. Скіфський степ. – К.: Наукова думка, 1983. (Надалі цитати в тексті наводяться за цим посиланням) 
 
Цей ліричний уривок із книги «Скіфський степ» відомого археолога Б.М. Мозолевського чомусь надов­го врізався в пам'ять. Ви­падково потрапивши на розкопки до Одеської експеди­ції влітку 1983 року, я вперше розгорнув цю розкішно ілюстровану і оздоб­лену чудовими віршами кни­гу, яка тільки-но вийшла з друку. Експедиція до­сліджувала велику групу скіфських курганів в придунайських степах поблизу Ізмаїла, і, звичайно, в завзятих розмовах про казкові скарби скіфів, що постійно точилися між такими ж, як я, добровільними помічниками археологів, слова «Мозолевський» і «пектораль» тоді не сходили з наших вуст. Були і свої перші знахідки. Навіть важ­ко передати ті хвилини, ко­ли тримаєш знайдену тобою річ, до якої протя­гом тисячоліть не торкали­ся руки людини. А потім, потім ти назавжди потрапляєш у казкове ма­рево мрій і снів, у полон вічності.

І ось майже через сім років доля звела мене із самим Мозолевським – археологом, про відкриття якого влітку 1971-го заго­ворив увесь світ.

***
Ми сидимо під напружено тремтячим брезентовим тентом «Уазика», який щойно виринув із метушні розпеченого літнім сонцем міста і, мов барка під тугими вітрилами, впевнено попрямував у прозо­ру блакить літнього простору.

Вітер куйовдить його си­ве волосся, обдає прохоло­дою обличчя степовика, збиває іскри з цигарки, а він, мов капітан, замріяно дивиться десь у далечінь, де за лісосмугою відкрива­ється безкрає море степу.

– То кажете, що у вашо­му районі лише три дев'ятиметрові кургани, – Борис Мозолевський звертається нарешті до керівника Криворізької ар­хеологічної експедиції О.О. Мельника. – Що ж, поба­чимо, що то за богатирі.

Будучи проїздом у нашо­му місті, завзятий скіфолог не міг не скористатися слушною нагодою, щоб не оглянути деякі місцеві па­м'ятки археології – що, як і серед них є цікаві кур­гани скіфської доби.

Отже, ми їхали на екскур­сію в степ. Побували на Ляховій Могилі в районі Карачунівського водосховища, на Рядових Могилах, що на борту Ганнівського   кар'єру, та на кургані Дубовому, що в районі Верабового.

Курган Ляхова Могила

Уважно приглядаючись до цих пам'яток, Мозолевський зацікавлено слухав розповіді місцевих археологів, багато фотографував, щось занотовував у свій   зошит. Маючи неабиякий досвід польових досліджень, Борис Миколайович за тільки йому відомими характерними зовнішніми ознаками міг безпомилково визначити тип і культурну приналежність того чи іншого кургану, скласти першу уяву про особливості його спорудження. На жаль, серед оглянутих велетнів-курганів скіфських не було, але, як зазначив знаний археолог, вони мають свої характерні місцеві особливо­сті.

Вже вечоріло, коли ми, трохи стомлені, поверну­лися до міста. Розжарений спекотною дниною запилений «Уазик» завернув нарешті до робітничого селища поблизу Зарічного і зупинився біля приватного будинку криворізького археолога Віктора Титова. Там на побачення з відкривачем знаменитої скіфської пекторалі зібралася вже чимала компанія – працівники Криворізького історико-краєзнавчого музею, Криворізького екскурсбюро, місцеві краєзнавці та шанувальники історії. Заходилися накривати на стіл. Врешті-решт, поки готувалася вечеря, з'явилася можливість залу­чити Бориса Миколайовича до інтерв'ю, на яке я з нетерпінням чекав, сподіваючись з вуст самого Мозолевського почути про його шлях до археоло­гії, видатні знахідки, науко­ві і творчі здобутки, тощо. Але усамітнитись бодай для «десятихвилинної» бесіди нам так і не вдалось. Ледве ми вийшли в садок попалити і, примостившись на купі старих дошок, почали розмову, як опинилися невдовзі в оточенні всього зацікавленого загалу.

Отже, інтерв'ювати Мозолевського довелося при широкій аудиторії. Надто доступний і щирий у спілкуванні, зовні він скоріше нагадував обвітреного в степах хлібороба, аніж уславленого на­уковця. З перших же слів наш співрозмовник відразу ж зламав всі наші стереотипні уявлення про обтяженого славою вчено­го, який поривався до цього високого наукового злету мало не з самого дитинства.

– Ні, я не мріяв з ди­тинства про археологію, хоч народився і виріс у скіфських степах, але до 30-ти років ніколи й не га­дав, що зможу долучитися до цієї таємничої науки. Так склалося, що в житті я ніколи не йшов до мети прямо, а весь час ніби блу­каючи кружним шляхом. Але на цьому шляху вда­валося стільки всього увібрати в себе, без чого, здається, неможливо було б рухатися до мети, бо до неї ж, вередливої та непідступної, можна просуватися, тільки весь час збагачуючи себе знаннями.

По закінченні семирічки Борис Мозолевський п’ять років віддав військово-морській авіації, вчився літати в Одеській спецшколі ВПС, потім у Єйському військово-авіаційному училищі льотчиків. Мало не потрапив до загону космонавтів (проходив іспити разом з майбутніми космонавтами Добровольським, Шоніним, Джанібековим), але в 1956 році під час 50-процентного скорочення Військово-Повітряних Сил демобілізувався. Поїхав спочатку до Львова милуватися красотами, потім потрапив до Києва. Але дуже скоро виявилося, що треба було на щось існувати, от і влаштувався кочегаром на завод залізобетонних виробів, де й працював протягом 13-ти років.

Борис Мозолевський у молоді роки

Склавши іспити, почав навчатися на заочному відділенні Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Чомусь обрав для навчання не факультет журналістики й навіть не філологічний, чого чекали від нього знайомі, а історико-філософський. Вже тоді хотілося збагнути логіку і сенс буття, а для цього треба було зазирнути за далекі обрії історії нашого суспільства. Але отримавши в 1964 році диплом, де в графі «кваліфікація» серед інших набутих фахових ознак була й спеціалізація «археолог», навіть не споді­вався, що стане професійним науковцем, бо розглядав археологію не як галузь історичної науки, а перш за все, як ниву людинознавства.

– У той час я вже намаг­ався виражати свої погляди у віршах, – розповідав Борис Мозолевський. – Став відвідувати молодіжну літературну студію при видавництві «Молодь». Закінчивши університет, перейшов було на більш інтелігентну, як мені тоді здавалося, роботу – в Палац піонерів. Але в грудні 1965-го за участь у крамольному, на погляд тодішніх властей, вечорі поезії, що відбувся в Будинку зв’язку і навіть здивував своєю сміливістю уже звич­них до подібних заходів московських гостей (вже набували тоді творчої сна­ги Павло Мовчан, Іван Драч, Дмитро Павличко, Василь Стус та інші молоді пое­ти з плеяди шістдесятни­ків), я, як і деякі інші учасники цього гучного ве­чора, наступного дня вже був звільнений з роботи і, опинившись у списку неблагонадійних, потрапив під нагляд КДБ. Тож знову повернувся до ко­чегарки і з головою пори­нув у бурхливе море пое­зії. До цього часу в мене вже вийшла збірка поезій «Начало марта» (1963 р.), потім вийшли ще дві: «Шиповник» (1967), «Зарево» (1971). До речі, ці три збірочки – так би мовити, російськомовний етап моєї творчості.

– Але ж ми знаємо вас, як прекрасного українського поета, – зазначив я дещо здивовано.

– Просто тоді ще не знав, що я українець, – зазначив з ледь помітною лукавинкою Борис Миколайович.

(Знаючи українські поезії Бориса Мозолевського, просякнуті глибоко національною духовною сутністю, а також його лірична повість-есе «Дума про степ», надрукована  пізніше, в якій надзвичайно правдиво й соковито автор змальовує роки свого дитинства та юності, важко повірити, що ця людина не знала, ким вона є насправді. Хоча, якщо розуміти ці слова не у вузькому, а в більш широкому – культурно-духовному значенні, що, власне, й мав на увазі наш співрозмовник, то ми всі до пори не знали, що ми українці. – Авт.)(Дума про степ: лірична поема // Дніпро. – 1996. – N11 – 12. – C.6– 50).

Після короткої паузи Мозолевський додав:

– Годі й казати, тяжкі були часи для нашої національ­ної культури. Всю етичну складність цього моменту згодом збагнув і я. І зро­зумів нарешті, хто я такий. Почав писати рідною мо­вою. І так мені солодко за­писалося:

Вниз по Дніпру всю ніч гули черпалки.
Весна була жагуча і густа.
Я вийшов перед світом з кочегарки,
І очі затопила темнота.

– Якими ж стежками ви все-таки потрапили в ар­хеологію?

– Можна сказати, ви­падково. Хоча, мабуть, нічого випадкового в цьому світі немає. В університеті з пер­шого курсу у нас почалася спеціалізація. Тоді, знаєте, більшість студентів істфаку вважала найбільш пре­стижним займатися історією КПСС. Мене ж, надто дале­кого від усякої кон'юнктури, записали у групу, що й мала спеціалізуватися саме на археології. Були на нашо­му курсі шестеро дівчаток, які марили цією наукою, а для того, щоб офіційно зареєструватися як окрема група, їм для кількості потрібен був сьомий. От вони мене й записали. До речі, ніхто з них професійно так і не зайняв­ся археологією, а мене, бачте, вона таки скрутила. Хоч я й весь час на­магався втекти від неї, бо хотілося зайнятися виключно літературою, а вона мене ловила-ловила і на Товстій Могилі таки впіймала...

– Але ж ваша перша зустріч з нею, здається, відбулася  трохи раніше?

– Перше моє археологічне причастя відбулося в експедиції О.І. Тереножкіна. Саме в 1964-му, коли я закінчував університет, експедиція проводила рятувальні розкопки скіфського кургану поблизу Орджонікідзе. Там, на Страшній Могилі, я й зазирнув у сповнені смутку темні очі юної скіф'янки і ніби відчув таємничий подих вічності.

 
«У його ж ногах, тонка, юна, з причаєним жахом в пустих орбітах, з недорогими, але ошатними оздобами, нишком притулилася вона. Мені пригадалося стародавнє, як сон, скіфське ім'я Опія...».

Наступного сезону Мозолевський уже не міг не повернутися на Страшну Могилу, де ще тривали розкопки. Промайнув і цей сезон. Відлунали гучні оплески вже згадуваного вечора поезії, і коли доброзичливці порадили йому «змінити клімат», він вже остаточно перейшов на сезонну роботу до археологічної експедиції.

– Отак і працював декілька років, – згадує Борис Миколайович, – весною і влітку – в експедиціях, а на осінь і зиму повертався до кочегарки. Довелося брати участь у розкопках знаменитої Гайманової Могили в Запорізькій області, яка разом з іншими дорогими речами відкрила світові просто-таки сенсаційну знахідку – срібну з позолотою чашу із зображенням скіфів.

 Срібна з позолотою чаша із Гайманової Могили

Потім була Хомина Могила, експедицію з дослідження якої я вперше вже проводив самостійно як її керівник. Ця могила також подарувала незвичайні речі: два набори срібних з позолотою вуздечкових прикрас, яким, мабуть, міг би позаздрити й сам чорноморський цар, а також якимось дивом уцілілу в пограбованій могилі золоту скульптурку дикого кабана – шедевр, який не часто можна зустріти навіть у непограбованій царській могилі. Але хто б міг подумати, що ці знахідки стануть лише невеличкою прелюдією до відкриття, яке чекало на нас у наступному сезоні на Товстій Могилі.

– Товста Могила – це щаслива випадковість чи закономірний результат ваших пошуків?

– Важко відповісти на це запитання однозначно, бо на Товстій Могилі з’єдналося, здається, стільки випадковостей і закономірностей, якщо хочете, й протиріч нашого часу, що відокремити одне від одного просто неможливо. Я б сказав, що тут є усього потроху: і точний розрахунок, і випадковість, і наукове передбачення, і сприятливий збіг обставин, і навіть певна доля містики й авантюризму. Хоча... Це може сприйматися як жарт, але мені нічого іншого й не залишалося, як зробити велике відкриття.

– ...?

– Просто йшло до того, що в моє особисте життя, як-то кажуть, мали втрутитися сторонні сили, і свій порятунок я бачив лише в Товстій Могилі. І вона мене не зрадила.

Глянувши на принишкле оточення, що уважно вслухалося в кожне його слово, Борис Мозолевський знову запалив цигарку і продовжив:

– Приглядатися ж до цього, вже понівеченого нашим сучасним господарюванням, велета на околиці Орджонікідзе, я почав давно. У мене вже був деякий досвід визначення курганів скіфської доби за характерними зовнішніми ознаками, і я був упевнений у тому, що це може бути тільки курган скіфського царя. Не знаю, як це пояснити, але ще після Страшної Могили в мене почало спрацьовувати якесь особливе чуття, яке ніби підказувало: ось тут у цій могилі має бути щось незвичайне. Воно мене не підводило ні на Гаймановій Могилі, ні на Хоминій, щось віщувало й про Товсту Могилу.

– Але чуття-чуттям, а треба ж було надати, напевно, ще й якісь реальні докази: що саме необхідно рятувати, терміново розпочинаючи розкопки?

– Так, з реальними доказами тоді нам не щастило. Мій учитель О.І. Тереножкін, засновник методу визначення часу кургану ручним бурінням, ще в 1964 році пробив на Товстій Могилі дві свердловини, але, на жаль, характерного для скіфських поховань глиняного викиду не виявив. Тому курган вважали пам'яткою доби бронзи. Отже, всі мої подальші пошуки і сподівання мали б виглядати щонайменше смішними. Та я впертий – пробурив ще кілька свердловин, але й вони не дали бажаного результату. Здавалось, бурити далі було безглуздо. Незважаючи на холод і втому, я таки вблагав бурильників закласти ще одну свердловину, за допомогою якої, десь на глибині близько семи метрів, ми врешті-решт вийшли на жаданий викид. От і гадайте тепер: випадковість це чи закономірність? А коли б я завагався? Чи розкрила б коли-небудь Товста Могила свої таємниці? Хтозна...

Після цього всі мрії Мозолевського вже були пов'язані лише з Товстою Могилою. Та сподіватися на те, що найближчим часом з’явиться нагода її досліджувати, підстав не було ніяких. Курган з усіх боків оточували будівлі, і знімати його насип звичним шляхом (за допомогою бульдозера) було майже неможливо. Але разом з тим була й упевненість в необхідності такого дослідження пам'ятки.

Курган Товста Могила, 1971 р. (з книги Мозолевського Б.М. «Скіфський степ»)

– Пола кургану, – пояснював Борис Мозолевський, – вже вся була перекопана будівельниками, і вода, що збиралася в канавах, безумовно, завдавала великої шкоди підземній частині пам'ятники. Але хто ж дасть гроші на його охоронне дослідження?

– То Ви знайшли, як тепер кажуть, свого спонсора?

Борис Миколайович тепло посміхнувся, поринувши у приємні для нього спогади:

– У той день, коли на Хоминій Могилі знайшли золоту скульптурку дикого кабана, до нас на розкоп уже вкотре завітав Григорій Лукич Середа – директор Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Державної премії УРСР і просто людина великої душевної щедрості, з іменем якої взагалі пов'язані усі археологічні розкопки, що проводились у районі Орджонікідзе, починаючи з 1964 року. Повертаючись до Орджонікідзе, ми їхали повз Товсту Могилу. «Кабан-кабаном, а от би знай­ти таку чашу з зображен­ням скіфів, як на Гаймановій!» – зітхнув Григорій Лукич. Я тоді відповів йо­му, що подібні знахідки трапляються лише під та­кими насипами, і вказав на Товсту Могилу.

Григорій Середа та Борис Мозолевський на кургані Товста Могила

З того часу при пер­шій же нагоді Мозолевський став нагадувати Григорію Лукичу Середі про необхідність розкопок Тов­стої Могили. І так пере­конував його в цьому, змальовуючи перспективу не­бачених досі знахідок, що вже й сам повірив у їхнє існування.

– Але як я не мріяв про розкопки Товстої Могили, – зітхнув Борис Миколайович, – вони все ж таки захопили ме­не зненацька.

Наприкінці березня приїхавши уклада­ти договір на продовжен­ня досліджень, Мозолевський випадко­во дізнався, що через негоду простоює бригада скреперистів, які знімали чорнозем у кар'єрі. «Бери техніку, якщо хочеш», – мало не з порога приголомшив його начальник виробничого відділу.

Легко сказати. Починати одному розкопки такого кургану, які під силу хіба що доброму колективу дослідників, та ще в берез­ні, та ще й не маючи на руках ні договору, ні до­зволу інституту – це бу­ло авантюрою від початку й до кінця.

– Я відмовився, – згадував Мозолевський ті доленосні хвилини непростого вибору, – а сам вийшов у коридор та й міркую: а такої нагоди може й не бути. Через п'ять хвилин знову заход­жу до кабінету: «Давайте ваші скрепери, але сперш дозвольте на день з’їздити до Києва взяти хоч найнеобхідніше».

Через день о 7-й годині ранку він стояв з ло­патою на кургані, до якого вже сунули чотири потуж­них скрепери. Під насипом ще дрімали не потривоже­ні віки і царі, а біля під­ніжжя Товстої Могили вже стояла сталева армада механізмів, готова кожної хвилини рво­нути на приступ багатовікової твердині. Достатньо лише помаху його руки, і цей поє­динок із вічністю розпоч­неться...

– Зараз я би не на­важився на отой легковажний помах, – зізнається Борис Миколайович, – а тоді я все-таки махнув... І почалося...

Змієнога богине, дочка Бористену,
володарко скіфів;
Батько скіфів Папаю і ти, Іданфірсе,
вельможний наш царю!
Розверзається твердь,
наді мною вогні смолоскипів,  –
Воскресаю. Ви чуєте? –
Воскресаю!
Дивні зубри залізні 
могилу беруть на таран.
Ніжні руки мене піднімають
із глини і тліну.
При мені тільки меч мій
та іще золота пектораль, –
Що розкажуть вони 
цим прийдешнім новим поколінням?

(Б. Мозолевський, «Голос на світанку»).

Два тижні ревли мотори над Товстою Могилою. Два тижні робочий день Бориса Мозолевського розпочинався о 5.30 і закінчу­вався десь близько опівно­чі. Нарешті вийшли на сховану під насипом стародавню поверхню і про­явились на ній могильні плями. Ледве втримавшись від спокуси негайно присту­пити до розкопок, Мозолевський засипав плями землею і почав дбати про термінову організацію експедиції, запевняючи усіх і всюди, що в кургані обов'язково повинні бути небачені речі. Отож, коли розпочалися археологічні дослідження, мало не кожен мешканець Орджонікідзе вже вважав розкопки Тов­стої Могили своєю особис­тою справою.

– Але перш ніж дістатися до заповітних могил, – говорить Борис Мозолевський, – мені довелось пережити чи не найтрагічніші в своєму жит­ті хвилини. Я був упевнений, що бокова гробниця обов’язково повинна бути не пограбованою. І коли ви­явилось, що до неї тяг­неться заповнений чорно­земом «грабіжницький хід», я відчув себе таким обра­женим і обманутим, що розплакався, як мала дитина. Але, як з'ясувалося трохи пізніше, мої сльози були передчасними.

Вбрання скіфської царівни, реконструкція

«У гробниці лежала молода царівна-скіф’янка. Усе її вбрання було розшите великими й малими золотими платівками. Здавалося, їм не було ліку. ...Шию її прикрашала важка лита гривня (478,5 гр.) з чотирнадцятьма лев’ячими фігурками на кінцях, що ніби полюють за безрогим оле­нем. На скронях – великі підвіски із зображенням богині на троні, зап'ястя охоплювали три широкі браслети та дві перев'язки з намиста, пальці були уни­зані одинадцятьма персня­ми...

А поруч з жінкою в оз­добленому алебастром сар­кофазі було поховано дитину, кістяк якої також майже поспіль укривали зо­лоті оздоби... Через саркофаг тягся разок дрібних золо­тих платівок, що, ймовірно, прикрашали покладений з небіжчиком пояс, який, за ле­гендою, заповідав скіфам ще Геракл. У правиці дити­на тримала важкий золотий браслет».

– Ми були першими, хто спустився в цю гробницю майже за два з половиною тисячоліття від дня смерті небіжчиків, – згадував археолог, – і те, що нам відкрилося в ній, навряд чи хто міг уявити. Було там усе, про що може тільки мріяти археолог, але мені здалося, що не вистачає якоїсь ізюминки, про яку я мріяв всі оці роки.

Коли археологи розчистили центральну могилу, вона, як вони й чекали, виявилася вщент пограбованою, так що годі було сподіватися на якусь суттєву знахідку.

– Всі мої спроби якось підбадьорити товаришів, – вів далі Борис Миколайович, – мовляв, ми обов’язково тут знайдемо щось велике-велике й блискуче, нічого ок­рім жартів та співчутливих посмішок, звичайно, викли­кати не могли. Десь за десять сантиметрів від того місця, де поралися грабіжники, я почав згортати глиняний чамур і раптом відчув, як щось дряпонуло мені пальця, і моє серце враз заніміло. Коли ж я обережно від­горнув глину, мені в очі блиснуло золото! Не знаю, як, але я збагнув, що це і є те, що я шукав: разом з окутим золотом мечем та золотими  оздобами нагая лежала велика нагрудна прикраса.

«Я знайшов її, розчищаючи долівку підземелля 21 червня о 14 годині 30 хвилин. Моя фантазія виявила­ся надто убогою, щоб уя­вити собі щось подібне до розкопок...

...Перед нами була Річ справді небачена. Вага пекторалі 1150 гр., діаметр 30,6 см. ...Усе її поле було поділене на три місяцеподібні яруси за допомогою витончених порожнистих трубок, що становили кар­кас виробу. Нижній і верхній яруси заповнювали скульптурні композиції, се­редній оздоблювався насиченим рослинним орнамен­том, закріпленим на плос­кій платівці. Увесь витвір до найменшої деталі виго­товлено із золота 958 про­би, що має сонячний колір».

Скіфська пектораль, фрагмент

– І що ж ви відчули, коли все це сталося?

– Величезну втому і спустошення. Усвідом­лення того, яку колосаль­ну річ мені вдалося відкри­ти, прийшло вже потім, а в ті хвилини була лише втома і байдужість до всьо­го, бо все вже скінчилося і можна було розслабитися, скинути на якісь хвилини напруження останніх міся­ців.

– Та від численних ба­жаючих побачити оте диво, напруження, мабуть, не поменшало?

– Ой  не  кажіть: і йшли, і їхали до нас з усіх усюд з самого ранку й до піз­нього  вечора. Навіть весіль­ні кортежі з одруженими кілька разів завертали на розкопки вклонитися древнім моги­лам. А від кореспондентів взагалі не було відбою – паломництво нескінченне. Іноді просто неможливо було працюва­ти.

Борис Мозолевський із сенсаційною знахідкою 
в оточенні учасників розкопок і місцевих жителів

Сенсаційна знахідка під охороною міліції
 
– А що керівництво республі­ки, мабуть, теж виявило бажання ознайомитись із цими нечуваними знахідка­ми?

– Звичайно, коли у віт­чизняній і зарубіжній пре­сі заговорили про сенса­цію, мені  особисто дове­лося возити знахідки до Києва на оглядини у висо­ких інстанціях. Я, зрозуміло, відчував себе на коні, ще й на якому. Але, завітавши до приймальної Шелеста, мало не опинився під конем, бо таким наскоком зустрів мене тодішній дру­гий секретар Овчаренко, що я аж зніяковів від несподіванки. Мовляв, що ви там галас у пресі здій­няли, вже й за кордоном про вас хтозна-що пишуть! Не знаю, чим би все це скінчилося, якби не під­тримка Шелеста, який щи­ро привітав мене з успіхом і сказав, що наше відкриття має велике зна­чення. Після цього той же Овчаренко першим кинув­ся мене обіймати. З привезеними знахідками сперш ознайомилось Політбюро, а потім і Рада Міністрів на чолі з Щербицьким. Захоплено оглядаючи золоті речі, Володимир Васильо­вич поцікавився між іншим нашими заробітками і був дуже здивований мізерни­ми ставками, які тоді були у археологів (60 крб. – ставка землекопа і 90 крб. – у  начальника експедиції). Звичайно, після цього ме­ні встановили на період проведення розкопок персональний оклад аж у 200 крб., вручили 500 крб. винагороди та позолоченого го­динника з викарбуваним пам'ятним написом: «Б.М. Мозолевському від уряду». Годинник, до речі, як і сам уряд, чомусь весь час від­стає майже на цілу добу. Отака була мені шана від уряду.

Зі знахідкою віку

– Те, що ви відкрили у Товстій Могилі, можна пов­ною мірою вважати найви­щим досягненням в архео­логії, ви не жалкуєте, що це трапилось на початку вашої наукової кар'єри і що тепер доводиться спочивати на лаврах!

– Археологія – це не лише розкопки. Вважаю, що основне в роботі ар­хеолога – це вміння перетворювати здобутий мате­ріал у наукову теорію. То­му розкопки як такі мене тепер мало цікавлять. Зараз мене найбільше захоплює етнічна географія скіфів. І щодо цього питання, то я вже можу запропонувати свою концепцію. На відміну від загальнопоширеної думки, яка спирається в основному на відо­мості з Геродота про те, що Скіфія ділилася на три царства, моя концепція по­лягає в тому, що ці цар­ства треба розглядати не як різні територіальні угруповання, а як утворення, різ­ні за часом. Окрім того, я дотримуюсь тієї думки, що власне Скіфія обмежувалась лише територією степу, а лісостеп займали вже інші, нескіфські, угруповання. На обґрунтуванні цих думок нині й зосередже­на вся моя наукова робота. Так що про лаври дума­ти ніколи.

Борис Мозолевський показує Скіфську пектораль колегам із Інституту археології

–  І все ж таки, якби вам тепер довелося досліджу­вати Товсту Могилу...

– По-перше: в таких об­ставинах, як у 1971 році, я б нізащо вже не почав дослідження, тому що кожна велика справа потребує й належної підготовки. По-друге: якщо й узявся б за таку роботу, то намагався б вилучити максимальну кількість інформації букваль­но з кожної грудочки землі. І останнє: по завершенні розкопок поставив би пи­тання про створення на місці роз­копаної Товстої Могили кургану-музею, де б люди могли бачити не схематичні реконструкції царських поховань, а весь поховальний комплекс у його первинному вигляді. Що-що, а така визначна пам'ятка на це заслуго­вує. Тоді ж у 1971-му цю мою пропозицію просто підняли насміх. Сьогодні ж я б і акцію голодування розпочав, але б домігся сво­го. Шкода, звичайно, що прогаяли такий момент: поряд місто, дорога, заліз­нична станція – кращого місця для такого музею не треба й бажати. Але, на жаль, що було, того вже не вернеш.

– Крім того, що після розкопок Тов­стої Могили ви ста­ли відомим археологом, якісь суттєві зміни відбу­лися у вашому особистому житті?

– Якихось особливих змін у своєму житті я не відчув. Хіба-що заднім чис­лом зарахували мене в штат Інституту археології і я став йо­го постійним співробітником, остаточно зробивши вибір між літературою та археологією на користь останньої.

– Чи не втратила від цього література таланови­того поета?

– Не мені, звичайно, су­дити, втратила література, чи ні талановитого поета. До речі, з 1971 року в мене ви­йшло сім поетичних збірок. Готується до друку ще одна. Але як би я не розривався між літерату­рою і археологією, мені здається, що для того, щоб щось сказати суттєве про свій час, мені й треба було піти в археологію, бо в ті роки, які зараз іменують за­стійними, дру­кувати чесні й відкриті вір­ші про сучасність було просто не­можливо. І щоб донести до людей своє слово про сучасність, я й почав пи­сати про скіфів, звичайно, маючи на увазі наше сьогодення:

Мій кінь упав, і ворог наді мною –
Ні щит не захистить вже, ні кинджал.

Археологія має практично невичерпний матеріал для того, щоб проводити аналогії між минулим і сучас­ністю.

Посмертна збірка поезій Бориса Мозолевського (Видавництво «Темпора», 2007 р.).

У невеличкому садку, де ми сиділи на купі старих дошок, було вже зовсім темно. Ми майже не бачи­ли один одного – тільки жевріла в темряві незмін­на цигарка нашого спів­розмовника та заглядала крізь віти одинока зірка з нічного неба.

«Мені прийшло бажання зірватися раптом на ноги, схопити руки Опії у свої і сказати, як я чекав її, як мені вона дорога. Спокій­ним похитуванням голови вона зупинила мене. Коли ж я знову звів очі, Опія йшла вже геть, відходила у тремтливу пітьму, в бузко­ві сутінки ночі, і там, де сліди її губилися на росі, біля самого обрію підносився над землею і розвертався у небі розмитий Чумацький шлях – біла дорога вічності».

1990 р.
 
Володимир СТЕЦЮК

/Металлург. – Литературный выпуск. – 1990. – № 7 (12). – 28 июля. – Доопрацьований варіант. – 2008/.
 
P.S. Він пішов у вічність 13 вересня 1993 року. Чи думав хто тоді з нас, захоплено слухаючи відкривача «золотої симфонії пекторалі», що доля відміряла йому прожити вже зовсім мало – всього три роки і два місяці? Після публікації в газеті «Металлург» інтерв'ю з Борисом Мозолевським та добірки його поезій чимало читачів виявило неабиякий інтерес до творчості поета-археолога. Надсилаючи примірники газети з цими публікаціями, я запропонував йому підготувати матеріал до 20-ліття відкриття пекторалі, а також попросив надати для друку ще щось із нового поетичного доробку. Послав для знайомства і добірку власних поезій, надрукованих в одному з літературних додатків «Металлурга».

Згодом отримав від нього листа:

«Дорогий Володю! Дуже вдячний Вам за послання, за пропаганду моїх поезій і археологічної діяльності. Матеріал Ваш перечитав, в цілому дуже добре, але окремі уточнення варто було б внести. Що ж стосується публікації до ювілею пекторалі в більш поважному органі, то зізнаюсь Вам, що про всю оцю епопею вже так багато надруковано, що я побоююсь, як би читачі мене просто не побили. Але якщо така публікація потрібна особисто Вам, то я готовий стерпіти. Напишіть лише про це, і я надішлю Вам необхідні виправлення.

І газети Ваші мені в цілому сподобалися, тому готовий співпрацювати з ними й надалі. Щоправда, останні півроку вірші не пишуться, – чергове творче роздоріжжя, причин багато, а що я Вам надсилав минулого разу, я вже не пам'ятаю, так що боюсь повторитися, хоча з неопублікованого є ще багато, бо книжка загрузла у видавництві і, очевидно, – надовго.

Володю, дуже хороше враження справили на мене Ваші вірші (суджу за тією добіркою, що Ви мені надіслали в «Металлурге»). Як на мене, Вам терміново треба нести книгу у видавництво, тому що в цій справі можна й перезріти. Якщо вже безрезультатно намагалися, – нічого страшного, стукайте ще. Якщо дасте рукопис, можу написати передмову, але за терміновість не ручаюсь, бо справ дуже багато.
 
І дуже велике прохання: загубив адресу Мельника, тому розшукайте його й нагадайте, що він обіцяв мені негативи і відбитки курганів, які ми оглядали. Жодних даних про фотографа, який тоді їх знімав, я не записав, поклавшись на Мельника, а він щось не відгукується. Вже час здавати звіт, а в мене, як на зло, криворізька плівка не вийшла. Зробіть добру справу.

Бажаю Вам успіхів і якнайменше синців.
 
Б. Мозолевський.
04.03. 1991».
  
Влітку 1991 року група криворізьких археологів, співробітників Криворізького історико-краєзнавчого музею та екскурсбюро відвідала базу очолюваної Борисом Мозолевським археологічної експедиції Інституту археології НАН України, яка продовжувала дослідження поблизу Орджонікідзе. Саме тоді Борис Миколайович відзначав 20-річчя з дня відкриття знаменитої пекторалі. На жаль, на цю знаменну зустріч з видатним археологом і поетом я поїхати не зміг. Шкодую, що в повсякденній метушні не знайшов можливості зустрітися з ним і пізніше, хоча відчував неабиякий потяг до цієї людини і, як це дивно не звучить з огляду на те, що бачився з ним лише один раз, десь у душі вважав його своїм учителем. (Вплив особистості Мозолевського, його дивовижних наукових відкриттів і самобутніх поезій, який я відчув тоді й відчуваю нині, дійсно є колосальним). З головою поринувши у журналістську роботу (час бо був який бурхливий) не мав можливості зайнятися і своєю поетичною збіркою, яку радив терміново видавати Борис Миколайович, зголосившись навіть написати до неї передмову. Як часто нам здається, що все ще попереду, а життя таке швидкоплинне…

Остання наша розмова відбулася в лютому 1993 року. Будучи в Києві, я зателефонував Борису Миколайовичу, щоб домовитись про зустріч. Хворобливим голосом він відповів мені: «Вибач, Володю, але я зараз у такому стані, що не зможу тебе прийняти». Вже тоді тяжка недуга забирала його останні сили. Через пів року його не стало.

Пам'ятний знак, який було встановлено на базі археологічної експедиції Бориса Мозолевського
(нині зберігається в Нікопольському музеї).

 
Майже три роки не дожив Борис Мозолевський до свого 60-ліття, але на цьому досить короткому життєвому проміжку встиг зробити надзвичайно багато, відкривши світові мало не цілий світ легендарних воїнів степу, увічнений у неперевершених витворах скіфо-античного ювелірного мистецтва, а також дивовижний світ своїх поезій. А скільки він роздав свого душевного тепла! Скільки людей надихнув своєю щедрою, веселою вдачею і життєлюбством! Йому й справді вдалося дуже багато – декому б вистачило не на одне життя. Хоча, як свідчать рідні, останніми були його слова: «Не встиг… Не встиг…».

Перед відходом у вічність Борис Мозолевський написав такі прощальні поетичні рядки:

Вітер провулком ридає,
Листя торішнє жене.
Хлопці, я вас покидаю, –
Ви вже не лайте мене.

Та, що нас косить, – безлика,
Винен у всьому час.
Вирій мене покликав,
Міг би покликати вас.

Мовчки огляну з портрета
Шлях, що судилось пройти.
Тільки не плачте, не треба! –
Я ж вам лишаю світи.

Втім, а чи хто й заплаче?
Наче й весь вік горів,
Був і не злим неначе, 
А тільки – кого зігрів?

Серед усіх століть
Одна лиш затужить рибонька:
Ой чий то кінь стоїть,
Що сива гривонька?.. 

Одному з криворізьких археологів дісталися у спадок старенькі черевики, в яких, за його словами, був Борис Мозолевський, коли відкрив пектораль. Він береже їх, як найсвятішу реліквію. Каже: «Може й мені в них пощастить». А що, як і справді йому пощастить у цих щасливих черевиках археолога, який здивував світ своєю сенсаційною знахідкою.

Фото автора та з відкритих джерел

Теги: Б.М.Мозолевський 85-річчя Товста_Могила розкопки пектораль Скіфський_степ Поезії
шаблоны для dle 11.2
owurib
Рекомендуем услугу: услуга трезвый водитель стоимость. Заказ по телефону +7(495)722-68-33

  • Подобається
  • 0
Додати коментар