Геноцид з підтекстом антирадянського контрреволюційного заколоту

Голодомор 1932 – 1933 років на Криворіжжі

(Продовження публікації «З метою посилення хлібозаготівель» – початок від 22.11 – 1.12.20)

Невпинне розростання голодної трагедії, яка міцно охопила українське село, змушувало московських керманичів усе енергійніше шукати винуватців. Звісно, визнавати злочинними власні прорахунки і дії ніхто не збирався. Тож перекласти вину на «шкідників» і «саботажників», підступи ворожих куркульських елементів і навіть підготовку контрреволюційного заколоту міфічними петлюрівцями з метою повалення радянської влади в Україні виявилося найбільш зручним і головне – добре перевіреним методом. Зрештою справа дійшла й до цілком реальних оперативно-розшукових заходів чекістів, пов’язаних нібито з перекиданням в Україну з-за кордону «десятків петлюрівських емісарів» і наявністю «організованого контрреволюційного повстанського підпілля, пов’язаного з іноземними розвідками, головним чином польським генштабом».

Так, в  оперативному наказі заступника голови ОГПУ СССР, особливого уповноваженого по Україні Всеволода Балицького від 13 лютого 1933 року зазначалося: «Перед органами ГПУ України поставлена головна задача — негайного прориву, виявлення і розгрому контрреволюційного повстанського підпілля і нанесення рішучого удару по всіх кулацько-петлюрівських елементах… Ми зіткнулися з єдиним, добре розробленим планом організації збройного повстання на Україні весною 1933 року з метою повалення радянської влади». [Станіслав Цалик. «Людоїдство переходить у звичку»: що чекісти звітували про Голодомор // BBC News Україна, 2019, 23 листопада].

Командувач військами Українського військового округу Й. Е. Якір, генеральний 
секретар ЦК КП(б)У С. В. Косіор і голова ГПУ УСРР В. А. Балицький

Під масованим вогнем звинувачень з боку ЦК ВКП(б) на адресу українських селян, керівників нижчих ланок, сільських комуністів, а згодом і партійного керівництва районного та обласного рівнів у саботажі хлібозаготівель опинилася зрештою й керівна верхівка УСРР, через яку московський окупаційний центр власне й чинив постійний тиск на Україну. Так, у постанові ЦК ВКП(б) від 24 січня 1933 р. у невиконанні плану хлібозаготівлі було звинувачено всю парторганізацію України. Серед низки питань організаційного характеру, якими супроводжувалася дана постанова, зокрема, були й кадрові рішення щодо призначення ставлеників центру на вищі партійні посади в КП(б)У. Другим секретарем ЦК КП(б)У призначили П.Постишева, третім секретарем ЦК і першим секретарем Дніпропетровського обкому – М.Хатаєвича. З даної Постанови ЦК ВКП(б) фактично розпочався тотальний терор проти українських національних елементів у більшовицькій партії, ЦК КП(б)У та Українському радянському уряді.

Наприкінці лютого 1933 р. розпочалася кампанія цькування лідера українських націонал-комуністів і великого поборника «українізації» Миколи Скрипника, а також комуністів, що його підтримували.

Микола Скрипник

Все, що в Україні було пов’язане з українізацією, зокрема освіти, впровадженням українських мовних стандартів, літературним відродженням, розвитком українського театру і т. ін., отримало тавро «скрипниківщини», ставши об’єктом нищівної  критики та політичних репресій. Як виявилося, ні національна наука, ні освіта, ні культура, ні література і навіть національна комуністична партія з її національними кадрами московському більшовицькому центру потрібні вже не були. А відтак все це мало бути знищене шляхом застосування масових репресій і штучного голоду як своєрідної біологічної зброї масового ураження українців.

Отже, люди, які безпосередньо проводили українізацію, від сільського вчителя до академіка, протягом 1933–1934 рр. були масово репресовані як буржуазні націоналісти. 13 травня 1933 року за звинуваченням у приналежності до вигаданої Української військової організації (УВО) був заарештований член ЦК КП(б)У, колишній нарком внутрішніх справ та освіти Олександр Шумський. Сам Скрипник був звільнений з посади наркома освіти УСРР й у липні 1933 року покінчив життя самогубством.

Розпочалися гоніння та репресії й серед української інтелігенції, зокрема красного письменства. У квітні 1933 року було заарештовано відомого українського письменника Михайла Ялового. Фактично було заборонено займатися творчою діяльністю лідеру «неокласиків» Миколі Зерову, якого репресували дещо пізніше. 13 травня 1933 р., не витримавши шаленого тиску та шельмування, покінчив життя самогубством відомий український письменник Микола Хвильовий – автор гучного антиросійського гасла «Геть від Москви!», названий у сталінському оточенні головним ідеологом однієї з трьох вигаданих течій так званого «націонал-ухильництва» – «хвильовізму».

Микола Хвильовий

У листопаді 1933 року заарештували головного режисера театру «Березіль» Леся Курбаса. У 1934 році як «буржуазних націоналістів» і «терористів» затаврують цілу низку першокласних українських письменників зі славної когорти, названої в подальшому українським «розстріляним відродженням».

11 серпня 1933 року в листі Л. Кагановичу Й. Сталін писав: «Справи на Україні вкрай погані. … Якщо не візьмемося тепер за виправлення становища, … Україну можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає…». [Сталин и Каганович: Переписка: 1931–1936 гг. – С. 273–274].

В. Молотов, Й. Сталін і Л. Каганович на урядовій трибуні

Усвідомлюючи масштаби трагедії, спричиненої злочинною політикою центру щодо хлібозаготівель в Україні й побоюючись можливого соціального вибуху, вище керівництво СССР на чолі з Й. Сталіним, звісно, прагнуло зробити винними у провалі хлібозаготівельної кампанії й створенні складної соціально-економічної ситуації в українському селі саме національну партійну організацію. Звинувативши парторганізацію України у невиконанні плану хлібозаготівель, Москва разом з тим прагнула й мотивувати розпочатий процес партійної чистки в лавах республіканської більшовицької організації, якій до кінця ніколи не довіряла, оскільки постійно вбачала навіть в українських комуністах прихованих петлюрівців. А відтак і чергові призначення на ключові керівні посади в Україні здійснювалися не з числа національних кадрів.

Намагаючись придушити невдоволення та прихований опір у низових партійно-радянських структурах і в українській компартії, московські керманичі пропустили через сито партійної чистки 120 тис. українських комуністів, з-поміж яких 27,5 тис. (23%) були «вичищені» як «класово ворожі елементи».

На листопадовому пленумі ЦК КП(б)У (1933 р.) новопризначений другий секретар Павло Постишев, який фактично відповідав за чистки й репресії в Україні, доповів, що з низових радянських  установ  було «вичищено»  близько  40 тис. працівників. Політичні перевірки та репресивні «чистки» охопили всі щаблі республіканських управлінських структур, набувши особливого розмаху в колгоспах, радгоспах і МТС. Переслідувань зазнали понад півмільйона людей, сотні тисяч потрапили до категорії «класово-ворожих елементів». [Командири великого голоду: Поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ: 1932–1933 рр. – С. 70–73].

Загалом в Україні органами ГПУ було заарештовано у 1932–1933 роках 199 тисяч осіб (проти 119 тисяч у 1929–1931 рр. і 71 тисячі у 1934–1936 рр.). Тобто голод і репресії діяли як подвійне лезо каральної бритви, застосованої московським більшовицьким режимом проти українського населення і його провідної верстви – політичної, культурної, інтелектуальної та творчої еліти.

Особливо значним був масштаб репресій на селі – в МТС, радгоспах і колгоспах. Тільки серед директорів МТС було знято з посад 400 осіб. Загалом у 24 191 колгоспах «вичистили» 193 528 осіб. Тобто в середньому на кожен колгосп припало по 8 «вичищених» і репресованих осіб. [ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 422. — Арк. 13; Спр. 436. — Арк. 141, 147, 148, 287, 455].

Чистки та репресії набували розмаху й у колгоспах, радгоспах і МТС Криворіжжя. У бездіяльності щодо проведення хлібозаготівлі наприкінці січня було зокрема звинувачене керівництво Лозуватської МТС. [//Червоний гірник. – 1933. – 30 січня]. З 1 лютого в Криворізькому районі розпочався місячник «чистки колгоспів та радгоспів від чужих, шкідницьких, класово ворожих елементів». [//Червоний гірник. – 1933. – 1 лютого].
 
Безпосередньо в МТС почали вводити політвідділи, які фактично стали паралельними до райкому партії контролюючими управлінськими структурами. Начальників політвідділів, які у переважній більшості призначалися з військових, особисто затверджував П. Постишев. Запроваджувалася також посада заступника начальника політвідділу МТС з ГПУ, основним завданням якого була «чистка класово ворожих елементів». Відтак після таких змін розмах репресивних заходів на Криворіжжі став просто колосальним. Слід зазначити, що в цей період секретарями парторганізацій у Лозуватській і Ленінській МТС були лозуватці Антоненко і Тимофієв. [ДАДО. – Ф. 19. – Оп. 1. – Спр. 790. – Арк. 93-97]. Зокрема О.П. Тимофієв, як слідує з його спогадів, працював у подальшому (з 1933 по 1939 рр.) секретарем парторганізації та секретарем парткому села Лозуватка. [Отец и сын Тимофеевы. Из семейного архива / Рукопис та зібрання документів і фотодокументів].

О.П. Тимофієв, 1939 р. З сімейного архіву

У період Голодомору в жорнах репресій опинилися тисячі мешканців Криворіжжя, засуджених у звинуваченні в саботажі, зриві хлібозаготівель, в антирадянській агітації та участі в контрреволюційних організаціях. Серед звинувачених у контрреволюційній діяльності та українському буржуазному націоналізмі був і поет Михайло Пронченко, який, за словами дніпровського письменника і краєзнавця Миколи Чабана, «не вмів наступати на горло власної пісні, «правильно» сприймати те, що творилося довкола». [Михайло Пронченко. Кобза. – Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1995/ – C. 5].


Поет Михайло Пронченко. Портрет роботи О. Кравченка
 
Саме 1933 роком датується вірш Михайла Пронченка «Забирали останню зернину», у якому поет з великим болем оспівав народну трагедію 1932 – 1933 років.

                Забирали останню зернину.
                Виганяли із хати вночі, —
                Як сльозою, садок і хатину
                Обливали журбою сичі.
 
                І душа досі ниє і плаче, —
                Бо була це і дійсність, і яв, —
                Наче демон і Каїн неначе,
                Більшовик серед двору стояв.
 
                В хаті — дітки, а батька немає.
                І нема повороту йому…
                Комсомолець мішок підіймає
                І несе, як життя, у пітьму.
 
                І остання надія упала,
                Як зернину останню взяли…
                Під вікном дика осінь стояла,
                Де троянди уже не цвіли.
 
                Де мороз лютував, як у серці
                Сум камінний, що все переміг…
                Зарипіли одвірки і дверці,
                Коли вийшли кати за поріг.
 
                Тільки зойки дитячі невпинні.
                Тільки сльози і "хлібця нема".
                І на очі сумні удовині
                Ліг одчай, як холодна зима.
 
                І стояла убита й безсила,
                Далі хворо вступила у тьму.
                Комуністів благати ходила.
                Й дали їй… Сибір і тюрму.

                1933                      

ГПУ заарештувало поета, який був на той час літпрацівником газети «Червоний гірник», звинувативши його в українському буржуазному націоналізмі. Після арешту Михайла Пронченка піддавали тортурам, кидали в льох, інсценували його розстріл тощо. Як зазначає Микола Чабан у передмові до збірки поезій Михайла Пронченка «Кобза», в листі до відомого українського поета Володимира Сосюри криворізький поет пізніше писав, що один з пунктів вироку звучав так: «На протяжении ряда лет (Пронченко) поддерживал активную связь с бывшим петлюровцем, махровым националистом украинским поэтом В.Н. Сосюрой». Слід відзначити, що після того, як Володимир Сосюра з балкону житлового будинку письменників у Харкові на всю вулицю читав свої варіації до лермонтовського демона – «я чорний демон, дух вигнання», – його самого відправили до психіатричної лікарні, що, на думку дослідників, можливо й врятувало його від фізичного знищення. За словами критика Юрія Лавріненка, «голод і терор 1932 – 1933 років, самогубство Хвильового і Скрипника, постійне чекання арешту й розстрілу довели були Сосюру до повного нервового розладнання». [Юрій Лавріненко. Розстріляне Відродження. – Париж, 1959. – С. 168].

Рішенням суду трійки Михайло Пронченко отримав 5 років таборів і 5 років поразки в правах. Відбував покарання у зловісному Східлагу в Тахтамигді. Там, на Далекому Сході, він близько познайомився з таким же вигнанцем – відомим українським письменником Іваном Багряним, який пізніше присвятив йому свою повість-вертеп «Розгром» (1948). [Михайло Пронченко. Кобза. – Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1995/ – C. 6].

Такими були роки голодного мору і репресій, фізичного і духовного винищення українців.


Володимир Стецюк

Фото з відкритих джерел

Далі буде.

Теги: Голодомор Криворіжжя хлібозаготівля КП(б)У Скрипник Хвильовий заколот репресіїшаблоны для dle 11.2
Додати коментар