Як Московія віджимала землі Запорожжя під Новоросію

Ліквідація Запорозької Січі та подальша колонізаторська політика уряду царської Росії

…А за місяць вже без запорожців їхніми землями почали розпоряджатися
А.О. Скальковський 

Для царату кріпосницької Росії, основою політики якої було захоплення нових земель і покріпачення людності, волелюбне Запорожжя було, мов кістка в горлі. Тож не дивно, що по завершенні російсько-турецької війни та підписанні в 1774 році Кючук-Кайнарджійського мирного договору з боку царської Росії розпочався шалений наступ і на Вольності Запорозькі. Вбачаючи у зміцненні економічної незалежності Запорожжя та зростанні впливу запорозького козацтва на формування політичної свідомості українського народу потенційну загрозу своїй колоніальній політиці на півдні України, царське оточення та уряд Російської імперії мали на меті за всяку ціну якнайшвидше її ліквідувати.
Останній кошовий отаман Петро Калнишевський

Зрештою за таємним указом імператриці Катерини II російські війська під командуванням П.Текелі, які щойно повернулися з російсько-турецької війни, 15 червня 1775 року зайняли паланки, оточили Січ і захопили її укріплення. Козацьку старшину було заарештовано, а частині січовиків таки вдалося прорвати оточення й відійти у турецькі володіння, де згодом ними було засновано Задунайську Січ. І лише в серпні того ж року вийшов царський маніфест, яким було офіційно оголошено про ліквідацію Запорозької Січі та скасування традиційного устрою своєрідної козацької республіки. Серед численних звинувачень на адресу січовиків і козацької старшини, висунутих у «Маніфесті» російської імператриці Катерини ІІ від 3 серпня 1775 року про зруйнування Запорозької Січі, чи не найголовнішим було таке: «...Заводя собственное хлебопашество, розторгали они тем самое основание зависимости их от Престола Нашего».

Саме прагнення до незалежності волелюбним січовим звитяжцям ратної справи – нещодавнім героям російсько-турецької війни, завдяки яким Росія, власне, й змогла успішно завершити цю довготривалу військову кампанію, на російському троні й не пробачили. Заарештовану козацьку старшину – військового писаря Івана Глобу, військового суддю Павла Головатого, військових очільників Чорного, Степана Гереха, Івана Кулика, Івана Гараджу, курінних отаманів Осипа Параліча, Мусія Головка та багатьох інших їхніх соратників було відправлено на каторгу. Ось так за військові подвиги та любов до рідної землі січовикам було даровано кайдани та Сибір. Натомість описані й конфісковані маєтності запорожців  щедро роздавалися царським фаворитам, вельможам та військовим чинам. Споконвічні землі Війська Запорозького Низового стали ареною здійснення урядом царської Росії масштабної колонізаторської кампанії, завдяки чому процес остаточного закабалення України став незворотнім.

Найбільше ж поплатився за свою «зухвалу», з точки зору російського царату, незалежницьку політику 84-річний козацький батько Петро Калнишевський. Героя російсько-турецької війни, удостоєного за військову доблесть найвищої відзнаки імперії – ордена Андрія Первозванного з діамантами та звання генерал-лейтенанта російської армії, запроторила цариця до Соловецького монастиря на довічне ув'язнення. Там, у кам'яному мішку соловецького каземату, останній кошовий отаман Запорозької Січі й провів майже чверть віку. Сліпим і немічним вийшовши на білий світ із заточення, там і помер у 112-річному віці, так і не покаявшись у тому, що намагався зберегти для українців їхню землю, славу і волю.
 
Соловецький кам’яний мішок, у якому останнього 
кошового тримали майже чверть сторіччя

Але Січ була розгромлена, козацьку старшину відправлено в кайданах до Сибіру, а конфісковані землі запорожців царський уряд почав масово роздавати російським вельможам, чиновникам, поміщикам, офіцерам, всіляко заохочуючи переселення в ці багаті, але ще досить пустельні краї. Активну колонізаторську діяльність на території Запорозького краю, приєднаного до Росії як Новоросійський, розгорнув царський намісник Григорій Потьомкін, якого ще зовсім недавно козаки приймали до свого січового товариства під іменем Грицька Нечеси.

Масштабна колонізація Запорожжя проводилась в основному двома шляхами: роздачі неосяжних просторів російським вельможам, які переселяли на них кріпосних селян зі своїх вотчин, та поселення іноземних колоністів. Так, після розгрому Запорозької Січі князям Потьомкіну, Прозоровському та В'яземському було пожалувано царицею по 100 тисяч десятин землі кожному. Всього протягом семи років (1775 – 1782) було роздано таким чином близько 4,5 млн. десятин землі й переселено з середньої полоси Росії до 100 тисяч душ селян. В подальшому землі роздавалися офіцерам російської армії (старшим – по 1000 десятин, молодшим –  по 500 десятин) та відставним солдатам.

З 1788 року у майбутні Новомосковський, Олександрівський та Катеринославський повіти почалося переселення на пільгових умовах німецьких колоністів. У цей час кримськими греками були засновані місто Маріуполь і низка поселень по річці Кальміус, а в 1826 році до них приєдналися й анатолійські греки. У 1797 році царським урядом було вдруге здійснене масове переселення на Запорожжя поселенців із південнослов'янських земель. Окрім німців стали переселятися в Новоросію й болгарські та єврейські колоністи, пізніше – поляки, шведи, угорці, вірмени, албанці й навіть корсиканці, а ще пізніше (з приєднанням у 1783 році до Російської імперії Кримського ханства та утворенням Таврійської області з центром у Сімферополі) додався ще й татарський етнічний елемент.

Як уже зазначалося, в масовому порядку переселялися на Запорожжя й російські старообрядці-розкольники, що свого часу мусили втекти з Росії, уникаючи переслідувань за релігійними мотивами. За даними багатьох джерел, в період активної діяльності по колонізації краю Григорія Потьомкіна кількість переселенців саме цієї категорії виросла неймовірно. Згідно з розпорядженням імператриці Катерини ІІ, для влаштування поселень розкольників, що прибували з Польщі, Туреччини, Бессарабії, а також і з деяких українських губерній, особливо з Чернігівської, були відведені місця між Перекопом і Дніпром, де їм дозволялося будувати каплиці, молитовні будинки і навіть заснувати під Бериславом свій монастир.

Карта Новоросії – коштовний запорозький діамант у золотій оправі

Окрім цього таємним розпорядженням Потьомкіна дозволялося селити в новому краї різного роду біглих, безпаспортних волоцюг і навіть злочинців, поведінка яких, звісно, суперечила всім законам, правилам і нормам, за якими живуть цивілізовані людські спільноти. З огляду на таку надзвичайно строкату картину народонаселення Новоросії того часу з його мовно-культурним різноманіттям, безліччю релігійних і морально-етичних понять, автори історичного нарису, присвяченого 100-річчю Катеринославської єпархії, надрукованого в одному з випусків «Екатеринославских епархиальных ведомостей», зазначали, що в порівняльному сенсі це був істинно час будівництва Вавилонської вежі в хаосі першого дня творіння, яке потребувало єдиного животворящого духу.
   
По мірі переведення краю з військового побуту на цивільний все активніше стали переселятися сюди й землевласники та землероби переважно з густонаселених українських губерній – Чернігівської та Полтавської. Внаслідок активної колонізації краю до кінця 70-х років 18 сторіччя загальна кількість населення перевалила за 1 млн. душ.

Після ліквідації Запорозької Січі територія сучасного Криворіжжя ввійшла до складу нового Інгульського повіту, який відносився до створеної ще в 1764 році Новоросійської губернії. Перше розмежування земель розпочалося на Криворіжжі в травні-червні 1779 року. Посилаючись на датовану цим роком карту прапорщика Беєра, криворізький історик Олександр Мельник наводить наступну статистику нового місцевого землеволодіння в районі Кривого Рогу. Так, новоствореній слободі Кривий Ріг на той час було відведено 21 тисячу десятин землі, інші території в районі злиття Інгульця та Саксагані в ході рангової роздачі були даровані прапорщику Беєру (3 тис. десятин), майору Чернишову (3 тис. десятин), ротмістру Бучинському (6 тис. десятин), дівиці Кумбурляєвій (6 тис. десятин), полковому єсаулу Макусі (3 тис. десятин), капітану Радівоєвичу (1,5 тис. десятин), генерал-майору Поліванову (12 тис. десятин), генерал-поручику Чорбі (4,5 тис. десятин), генерал-майору Гейкіну (12 тис. десятин) та ін.

Більшу частину вільних на той час земель на території сучасного Криворіжжя було роздано в 1781 – 1785 роках російським поміщикам і колишній козацькій старшині. Взагалі землю могли отримати тоді всі бажаючі, в тім числі й селяни, адже угіддя можна було придбати по ціні до 15 коп. за одну десятину. З 1784 року на Криворіжжя почали масово переселяти поміщицьких, економічних (колишніх церковних) і державних селян, які на 10 років звільнялися від сплати податків. Проте осілі запорожці, які отримали дозвіл на поселення в новостворених селах, такої пільги не мали й починаючи з 1777 року обкладалися поземельним податком у розмірі 1 крб. на одну душу.

Запорожці: шлях на чужину

З 1801 року купувати землю було дозволено всім купцям, міщанам, казенним селянам і навіть відпущеним на волю кріпосним, а з 1804-го таке право отримали й іноземці. З дозволу уряду на землях колишніх вольностей запорозьких почали селитися також єврейські та іноземні колоністи (переважно німці та болгари), які створювали великі землеробські колонії. Всіх, хто переселявся стихійно, уряд намагався утримувати в селах примусово, забороняючи зачисляти казенних селян у міщани або купецтво (тобто переселятися в міста). Згідно з правилами про переселення малоземельних селян на одну ревізьку душу виділялося від 8 до 15 десятин землі.

На колишніх запорозьких землях продовжували селитися й селяни-втікачі. Згідно з указом від 1796 року за кожного втікача-кріпака, який поселявся на поміщицьких землях, новий господар мав заплатити його поміщику-власнику 50 крб., після чого той отримував право на постійне проживання. Таким чином проходив процес часткового закріпачення переселенців. Але відбувався й зворотній процес – втеча селян з нового місця проживання. За кожного спійманого втікача рядовому жандарму виплачувалась винагорода у розмірі 10 крб. На тих, хто приймав утікачів, накладався штраф у розмірі 250 крб. за чоловіка і 150 крб. за жінку, після сплати якого нові господарі могли залишити біглих у себе. В подальшому розмір штрафу зріс до 2 тис. крб.

Отже, нові власники землі мали почати сплачувати поземельний податок лише через 10 років. Навіть якщо придбані землі й не заселялися, а поземельний податок сплачувався своєчасно, то вони навічно залишалися у власності покупця, в іншому випадку – земля передавалася іншим господарям. Норма виділення землі на одне господарство, встановлена в 1806 році для державних поселень, дорівнювала 15 десятинам.

Внаслідок політики масової роздачі земель і продажу угідь усім бажаючим за відносно низькою вартістю, переселення державних і поміщицьких селян, надання пільг переселенцям, населення краю почало досить стрімко зростати. Так, станом на 1859 рік середня щільність населення по Катеринославській губернії складала 9,84 особи на одну кв. версту, один населений пункт припадав на кожні 42,2 кв. версти, при цьому половина поселень мала до 100 душ населення. В середньому на один населений пункт припадало 62 двори й 420 жителів, на 100 чоловіків – 95,5 жінок. У цей час у Лозуватці нараховувалось 510 дворів з населенням 3436 чоловік.

Приміром, згідно з даними того ж Олександра Мельника, динаміка зростання населення сусіднього Кривого Рогу в цей період виглядає наступним чином: 1781 р. – 34 двори та 204 душ населення, 1805 рік відповідно 226 та 1623, 1859 рік – 604 та 3644.

Переважну більшість населення Криворіжжя складали в цей період українці – 71 %, серед інших етнічних груп – 10 % росіяни, 4 % – білоруси, 8,9 % – євреї. Найбільшими російськими поселеннями на Криворіжжі були на той час Новокурське, Новоселівка, Новодмитрівка, Златоустівка.

За рідну землю і волю!

Отже боротьба за козацькі землі продовжується й сьогодні на 242-му році після ліквідації Запорозької Січі. Тільки остаточна перемога над російськими загарбниками означатиме, що імперський проект «Новоросія» безповоротно пішов у небуття.


Володимир Стецюк 


/ Подано за виданням: Стецюк Володимир. Лозуватка. – Кривий Ріг: Діонат, 2015. – С. 104 - 110 /

#‎Січ ‪#‎Запорожжя ‪#‎Московія ‪#‎колонізація ‪#‎Новоросія ‪#‎демосковізація ‪#‎Українашаблоны для dle 11.2
Додати коментар