Відчуття подвійного дежавю на українському «плацдармі свободи»

З архіву Української революції

І тепер нинішня українська молодь вже дихає їм у спину, вимагаючи більш рішучих дій і радикальних кроків.

Промови опозиційних політичних лідерів лунали переконливо й емоційно. «Ми отримали хоч невеличку, але перемогу…» – линуло над Європейською площею. Учасникам чотириденної акції протесту, яка проходила під Українським Домом на захист української мови, зі щойно облаштованої сцени повідомили, що подальша боротьба має перейти в іншу площину й відтепер продовжуватиметься під гаслом «Україна проти Януковича». Тож подякувавши за участь, їм запропонували поки що розійтись по домівках.


На цьому лідери розвернулись і пішли, а ті, що протягом кількох днів під палючим сонцем утримували цей «плацдарм свободи», відбиваючи атаки «Беркута», залишились стояти, ошелешені таким несподіваним поворотом. Здавалося, що всіх охопило таке відчуття, ніби після припинення дійства ще не до кінця розіграної драми, коли на найцікавішому місці актори раптом вклонилися публіці й пішли за куліси. Тож їм услід не лунали аплодисменти, а висіло в повітрі лише німе запитання й докір колективного сумління сотень людей. Коли оніміння пройшло, більшість зібрала речі і таки пішла по домівках. І лише купка молодих відчайдухів вирішила довести справу до логічного завершення.

Із заяви учасників акції під «Українським домом» на захист української мови:
«…Ми констатуємо, що так звані опозиційні політики разом зі своїми прихильниками після урочистої заяви 6 липня 2012 року про продовження боротьби на захист української мови …покинули місце протесту. Нехай це залишиться на їх совісті, але ми заявляємо: ми звідси не йдемо! …Розпуск акції ми вважаємо рівнозначним поразці. …Ми тут не для того, щоб програти. Ми заявляємо: «Ми є!»
http://blogs.pravda.com.ua/authors/lutsenko/4ff799bbcf15b/

Чому ж так сталося, що незважаючи на кричущі обставини, українські опозиційні політики, які протягом останніх років не спромоглися зібрати під своїми знаменами бодай одну досить масову й дієву акцію протесту, нарікаючи на пасивність зневірених помаранчевою зрадою українців, з таким поспіхом залишили і тактично, і стратегічно важливий плацдарм біля Українського дому, несподівано створений ними за досить вагомої причини, а тому за певних умов цей майданчик протесту міг би розростись і до багатотисячного Всеукраїнського Майдану?

Судячи з усього, масштабної мети щодо подальшої ескалації політичної напруги в країні представники об’єднаної опозиції, які поспіхом організовували цю акцію протесту у відповідь на подарований провладною парламентською більшістю привід, перед собою не ставили. А тому й до розгортання тривалого протистояння з чинним режимом виявилися не готовими або навіть і не спроможними. Хоча є всі підстави припускати, що в цьому вони й не надто зацікавлені. Хоча б тому, що всі їхні сподівання пов’язані з майбутніми парламентськими виборами, а відтак іти до влади революційним шляхом, чого прагне українська радикально налаштована молодь, вони, скоріш за все, вважають справою передчасною й досить ризикованою.

Інша справа – передвиборчий піар, коли створюючи відповідні інформаційні приводи, можна постійно потрапляти під приціл телекамер, бути учасником політичних ток-шоу тощо. Принаймні до тих пір, доки власники основних інформаційних ресурсів, які так чи інак пов’язані з чинним режимом, вважатимуть за потрібне це дозволяти. Поки що дозволяють, тому, скажімо, 6 липня, коли відбувся заключний мітинг біля Українського дому, ми взагалі спостерігали суцільний бенефіс лідерів об’єднаної опозиції в телеефірі – численні інтерв’ю, виступи зі сцени на Європейській площі, з якої вони відразу ж попрямували на шоу Савіка Шустера… І всюди лунали дещо поспішні заяви про перемогу – хоч і ситуативну, і доволі відносну, і дещо сумнівну, але все ж таки перемогу.

Безперечно, тимчасово призупинивши свавільне просування надзвичайно резонансного одіозного мовного закону на стадії його підписання і певною мірою підштовхнувши голову Верховної Ради Володимира Литвина зробити заяву про свою відставку, а також змусивши президента відмовитись від запланованої прес-конференції в Українському домі, опозиціонери якісь бали таки заробили. Та чи можна вважати перемогою опозиціонерів, скажімо, закриття згідно з регламентом сесії парламенту та оголошення літніх депутатських канікул, що також вони намагаються поставити собі в заслугу? І чи може бути ознакою перемоги добровільна здача на цій підставі борцями з диктатурою важливого плацдарму в центрі Києва, з якого можна було б розвивати подальший наступ на цю ж саму диктатуру? Питання, звісно, риторичні, але намагання видавати бажане за дійсне, до чого постійно вдаються як парламентська більшість, так і опозиція, говорить про те, що українська дійсність, з якою постійно стикаються прості громадяни, насправді зовсім інша, ніж це видається українським політикам.

Одним з найбільш важливих явищ цієї дійсності є активізація й радикалізація української молоді, яка об’єктивно сильніше, ніж будь-яка інша соціальна група, прагне рішучих змін в українському суспільстві. І саме така молодь продовжує акцію протесту біля Українського дому, підсвідомо відчуваючи, що шанс на перемогу має той, хто володіє ініціативою. Тож піти з Європейської площі – для неї означає втратити «плацдарм свободи», а значить й ініціативу, заволодіти якою, можливо, вже трапиться нагода не скоро. Відтак захисники української мови мають намір стояти під Українським домом до скасування закону. Але в опозиційних політиків, судячи з усього, дещо інше бачення подальшого розвитку ситуації, а тому, як зазначає на своєму сайті одна з учасниць мовного протесту Олена Білозерська, після того, як партійці покинули табір протестувальників, «помічник відомого нардепа від опозиції попросив ментів розігнати тих, що залишилися».
http://www.bilozerska.info/?p=8864

Особисто мені ця ситуація нагадує події більш ніж двадцятирічної давнини, які склалися навколо студентського голодування на майдані Незалежності. Як зазначають деякі учасники цієї першої в Україні акції протесту студентської молоді, представники опозиційної Народної ради зверталися до них з настійливим проханням зняти один з найрадикальніших пунктів їхніх вимог про перевибори Верховної Ради на багатопартійній основі, мовляв, ми хоч в опозиції, але ж маємо тепер бодай якусь можливість працювати на українську ідею, а чи вдасться перемогти на нових виборах, ще невідомо. Тобто, вже тоді націонал-демократи відчайдушно трималися за свої депутатські крісла і всупереч здоровому глузду навіть і думки не допускали про дострокове припинення депутатських повноважень. Хоча, як зазначають аналітики, зважаючи на надзвичайно високі протестні антикомуністичні настрої, які панували в той період в українському суспільстві, це був найбільш сприятливий за всю новітню історію України період, коли існував реальний шанс провести природну люстрацію компартійної еліти, привівши до влади патріотичні молоді сили, які б вже тоді змогли вивести країну на шлях європейського розвитку.

На жаль, вступивши в змову з комуністичною парламентською більшістю – так званою «групою 239», тодішні націонал-демократи зробили все, щоб не допустити дострокових парламентських виборів, термінового проведення яких вимагали голодуючі студенти. Більш того, депутатським корпусом Верховної Ради першого скликання було прийнято закон про підвищення вікового цензу для кандидатів у народні депутати, чим унеможливлювався прихід у представницькі органи свіжих молодих сил українського суспільства, зокрема й найбільш активної студентської патріотичної молоді. Скажімо, колишні учасники студентської революції на граніті, такі як Олесь Доній, В’ячеслав Кириленко, Остап Семерак, Олег Тягнибок, змогли потрапити до парламенту лише через 8 – 15 років. За дивним збігом обставин саме ці нині опозиційні українські політики й стали головними організаторами акції мовного протесту біля Українського дому. І тепер нинішня українська молодь вже дихає їм у спину, вимагаючи більш рішучих дій і радикальних кроків.

А ситуація в парламенті ще складніша, ніж була на початку 90-х, бо антиукраїнська більшість разом з регіоналами, комуністами, народниками й тушками вже нараховує за 250 депутатів. І знову представникам опозиційної меншості хочеться зберегти за собою депутатське крісло, тому напередодні виборчої кампанії все спрямоване на здобуття якнайвищого рейтингу – як партійного, так і особистого. Тому й майорять повсюди партійні прапори, яких, здається, під Українським домом назбиралося більше, ніж самих протестувальників. Споглядаючи таку картину, колишній політв’язень радянських таборів, доктор філософії Євген Сверстюк зазначив: «Є речі, священні для кожного народу… Це – мова, це – закон, це – історія. І ці речі треба захищати грудьми, а не прапорцями, які повиносили до Народного дому замість того, щоб всім стати під українським синьо-жовтим прапором».
http://maidan.org.ua/…/sverstyuk-projshovsya-po-riznomanni…/

Оце і є відчуття першого дежавю у стосунках опозиційних депутатів з патріотичною молоддю. Чи таки вдасться сьогодні опозиційним політикам порозумітися з тими, хто вже готовий зайняти їхнє місце? Хочеться вірити, що таке порозуміння все-таки буде, адже від цього залежить, чи спроможеться цей політикум нарешті усунути від влади антидемократичну антиукраїнську реваншистську більшість й чи стане Україна на європейський шлях розвитку.

Майже збіглося в часі зі згортанням акції мовного протесту ще одне знаменне політичне явище – 7 липня в Києві відбувся форум патріотичних сил України, на якому було оголошено про об’єднання в єдину патріотичну опозицію політичних партій і громадських організацій, що сповідують національну ідеологію. Разом з «Нашою Україною», Українською народною партією та Конгресом Українських Націоналістів у процес об’єднання включилися також понад 30 громадських організацій, серед яких «Просвіта», «Меморіал», Союз офіцерів України, інші молодіжні, громадські організації патріотичного спрямування. Як наголошується в декларації, окрім спільної участі у виборах, учасники об’єднання ставлять за мету формування єдиної української політичної сили, яка має заповнити нішу правого центру, зруйнованого внаслідок повного провалу помаранчевого політичного проекту НУНС. І що цікаво, на чолі нового об’єднавчого процесу ми знову побачили головного провальника згаданого проекту – екс-президента України, колишнього лідера помаранчевого майдану Віктора Ющенка, а також чимало інших знайомих облич, відповідальних за крах української націонал-демократії і прихід до влади реваншистських антиукраїнських сил.

І це далеко не однозначне політичне явище дає відчуття другого дежавю, яке наводить на досить сумні роздуми відносно перспектив відродження націонал-демократичної політичної сили, якій, скоріш за все, буде відведена роль основної у відборі голосів електорату української об’єднаної опозиції. Отже, при таких політичних розкладах сподіватися на український прорив на майбутніх парламентських виборах навряд чи доводиться. Хіба що саме провидіння, влаштовуючи ці дежавю для учасників ключових подій, які могли корінним чином змінити Україну ще в 1990-му і 2004-му, дає їм шанс виправити допущені в минулому фатальні помилки.

Чи здадуть цей іспит на зрілість українські опозиційні сили? Залишається сподіватися, що у політичних керманичів таки вистачить здорового глузду, щоби бодай не допустити зіткнення на єдиному полі правого центру, а відтак і взаємознищення цих двох досить складних політичних систем, що взагалі може перекреслити і такий глобальний проект, як держава Україна.

8 липня 2012 р. 

Володимир Стецюк

Фото автора

Теги: УкраїнськийДім мова майдан опозиція плацдарм свобода дежавю

Джерело: http://www.kr2012.com/index.php
шаблоны для dle 11.2
Додати коментар