«НІХТО ВОВІКИ І НІКОЛИ ТАК НЕ ТОПТАВ НАС, ЯК МОСКВА»

До дня скорботи і вшанування жертв Другої світової війни: з творчого спадку розстріляного нацистами затятого «русофоба», чиї поезії й сьогодні актуальні як ніколи й кличуть нас до боротьби.

11 лютого 1942 року в Кривому Розі було розстріляно нацистами одного з провідників націоналістичного підпілля, редактора часопису «Дзвін», полум’яного поета-патріота Михайла Пронченка. Доля поета, якому судилося пройти крізь табори московського ГУЛАГу й бути розстріляним у нацистському Гестапо, неспростовно засвідчує, яким трагічним був шлях боротьби, обраний справжніми синами поневоленої України, розіп’ятої між нацистською та більшовицькою імперіями зла. Як і в 30-ті – 40-ві роки минулого сторіччя визвольний дух поезій Михайла Пронченка й сьогодні кличе українців до боротьби.

Михайло Пронченко

НЕ РАЗ!

Не раз татарською ордою
Й ляхами топтана була,
Не раз в степах Дніпром-рікою
Кров запікалась і текла.

Та в серце гнів багнетом коле,
І жах, мов привид, ожива –
Ніхто вовіки і ніколи
Так не топтав нас, як Москва:

Вона проходила чумою,
Несла жахи свої страшні,
Зривала дикою рукою
Квітки і чисті, і ясні.

В могили нас дочасно клала,
Хоч слали ми добро за зло, –
Але й могили розривала –
Й спокою мертвим не було.

За слово тихе нас карала
Вогнем жорстокої руки –
За хліб нам камінь подавала,
Холодний, наче Соловки.

Москва незнаною ордою
Тобою, краю мій, ішла, –
Не раз в степах Дніпром-рікою
Кров запікалась і текла.

1939

МИ УСТАЛИ З РУЇНИ

Ми устали з руїни і горя,
Із льохів ми устали – і йдем! –
Розливається хвилями моря
Наша правда, що сяє вогнем.

Ми устали – і ворог загине,
Ми незламні у праці й борні, –
Золотого Тризуба жоржини
Розквітають в моїй стороні.

Океани завзяття і сили
Пломеніють і грають у нас.
Усміхається нам із могили
Наш великий, безсмертний Тарас.

Пада з серця і морок, і жура,
Бо знамена – як сонце – цвітуть!
Коновалець і Симон Петлюра
Невмирущо із нами ідуть.

І народ устає із руїни,
І зливається в силу одну, –
На широких ланах України
Пісня лунко тече в вишину.

Ворогам, недолюдкам шаленим
Не затьмарити Днини Нові, –
Написали ми гасла вогненні
На Великій Своїй Корогві.

За наругу, знущання і ґрати
Наша правда, і гнів, і сльоза
На руїну і голову ката
Упадуть, наче судна гроза.

1941

/ Михайло Пронченко. Кобза. – Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1995 /

Підготував Володимир Стецюк

Теги: Пронченко поет більшовизм нацизм репресії розстріл скорбота

шаблоны для dle 11.2
Додати коментар