Спрага вікова

 
«І окремо – докір небесам За долоні, цвяхами пробиті…» Пробиває до мурашок.

Руслан Смоляник належав до нашої команди журналістів першої на Криворіжжі незалежної газети «Криворожские ведомости», які на початку 90-х намагалися прорватися з епохи радянської «гласності» в пострадянську епоху «свободи слова». Коли прорив до свободи захлинувся і прагнення багатьох журналістів робити чесну журналістику було злито в кишенькову пресу, довелось шукати іншу, не пов’язану з газетярством роботу. Проте творчої роботи зі словом не облишив, продовжуючи писати поезії та прозу. Тому коли після багаторічної перерви ми з ним нещодавно випадково зустрілися, він дещо прочитав мені зі свого поетичного доробку. …І я був просто ошелешенийЗвісно, не міг не попросити в нього  кілька поезій для сайту «Український час». Тож нехай ця публікація буде своєрідним поетичним посланням колишнього журналіста (хоча навряд чи журналісти бувають колишніми) з нагоди Дня журналіста. 
 
Володимир Стецюк, 
ексзаступник редактора щотижневика «Криворожские ведомости»
 
Руслан Смоляник 

 

Спрага вікова


Не питай мене про наболіле...

Десь між дійсністю
          і сном правдоподібним,
В сонмі невгамовних чвар,
Все, що є надуманим і хибним,
Поспіхом кладеться на вівтар.
Геть спотворене минуле гіркотою
Переповнює розбурхане чуття
Вічного людського неспокою
За своє нещире каяття.
Мудрування незбагненним чином
Сиву мудрість переважило в серцях.
Мало відшукати середину –
Зло потрібно розуміти до кінця.
Може, досить чашу того трунку
Сьорбати за власний упокій,
Й віхами чужинного ґатунку
Прикривати справжню суть подій!
Не питай мене про наболіле.
Душу хвору знову не ятри.
Позаяк мої останні сили
Розпорошують невігластва вітри.
Розпорошують – докупи не зібрати
Навіть сталих, звичних вже думок.
Залишається одне: переглядати
Череду вчорашніх помилок.
Що змінилося в цій клятій безнадії?
Тільки смуток більш глибокий брав,
Коли крізь круті перипетії
Я собі стежину торував.
Йшов наосліп, вперто, без упину,
Схожий на прибиту горем тінь,
Ніби відчуваючи провину
За гріхи прийдешніх поколінь.
Важко з тягарем таким брести
Під тужливий плач аби кудись.
А навколо – пам'яті хрести
Головами тягнуться увись.
Як пряме нагадування нам
Про суєтність всього сущого у світі,
І окремо – докір небесам
За долоні, цвяхами пробиті.
Бачиш, скільки марних сподівань
Зморшками прорізали чоло?..
Хоч і жодних зрадницьких вагань
Від початку наче не було.
Від тієї миті й до сьогодні,
Поки час безрадісно спливав,
По краєчку темної безодні
Розум мій слабкий балансував.
Тільки вперте намагання остаточно
Визначитись – впасти не дало,
Щоби вкотре довести наочно,
Звідкіля ж воно береться... зло.
 
 
Маємо усе

Я мав нещастя народитись
У цю покривджену епоху,
У цій країні, де до здоху
Все нижче змушують хилитись.
Чи то землі своїй уклін,
Чи хитро збалансований тягар,
Не розбереш, що то за він;
І сам ти – свій чи яничар?
Надію кожен тут плекає:
Коли ж відчепиться ненависна «сестра»?
Бо й досі крізь століття проглядає
Холопська сутність нашого нутра.
Незрозуміло, як ми живемо,
Чим дух тримається у тілі.
На тлі голгофського свавілля
В чиїх брудних руках кермо?!
Яка б то гордість справді мала,
На заздрість всім, нас розпирати:
Ми українці! Нас багато!
Багато, так... у злиднях повмирало.
А ще живі тікають світ за очі.
Могили батьківські – давно не перепона.
І виїхати за кордон уже не злочин,
Не маючим в душі того кордону.
Що зазирнувши вглиб віків,
Що уявляючи майбутнє,
Мільйони бачу батраків
Й на шиї їхній купку трутнів.
На перший погляд, більш свобод
Нема ніде у цілім світі.
І ходить в іноземному лахмітті,
Як вітер вільний, мій народ.
Нещасна нація вкраїнців!
Лиш мову маючи безцінну
На захист свій проти чужинців,
І ту вважає... гірш полину.
Хай лихоманить нас, трясе.
Патріотичну хтось пускає слину.
У підсумку, ми маємо усе,
Щоб втратити назавжди Україну!


***
Не до лірики млосно-солодкої
Мені зараз, чорт забирай!
Час кричати широкою глоткою
Щось рвучкіше за просто г о р л а й.
Децибелами бити хльосткими –
Переважно у тім'ячко, тим,
Кого досі усі оті  г р и м и
Залишали відверто глухим.
Не жаліти для них анітрохи
Найсильніших своїх  в о л а ї в,
Щоб тріпало на спомин до здоху,
У які не забігли б краї.
Наостанок: знайти  г у ч н о с л о в о,
Чарівний перевірочний код,
Яке геть вимітає полову,
Вивільняючи справжній народ!


***
Ридають ридма матері,
Голосять над загиблими синами.
Дітей могили – їхні вівтарі,
Орошені гарячими сльозами.
Але жалоби і плачу
З амвонів різьблених не видко
Зап'ятим у важку парчу
Московським засланим «сиріткам».
Водою нашою святою
Кроплять барвисті стрічечки,
З ненавистю у серці віковою
За упокій наш ставлять свічечки.
Кричить душа до хрипоти
В небес вимолюючи миру.
Між тим вгодовані кати
Кров українську п'ють з потиру.
...Допоки ми не станем злими
Настільки, щоб киями гнати
Перевертнів з хрестами золотими,
Нам волі справжньої не мати.

 
Спрага вікова

Я подумки тікаю якнайдалі,
Туди, у неосяжну височінь,
Де хмар пухнасто-білі шалі
Колишуть неба стомленого синь.
Лиш там, душею розповитий,
Побуду сам собою хоча б мить.
І Богу щира і відкрита
Моя молитва в серці забринить.
Омріяна свобода! Це так близько:
На відстані примружених очей;
Маленька цяточка запаленої тріски,
Що зігріває в холоді ночей.
До неї погляд жадібно прикутий,
Вона розраду серцю принесе.
Одна у час важкої скрути,
Про волю думка, – ти понад усе!
Тенета рабські хто не розривав,
Напруживши і розум свій, і мрії,
Хто птахом в безкрай неба не злітав,
Свободи смак навряд чи зрозуміє.
Приземлена людина не збагне,
У чому наше щастя споконвіку.
Не коштує багатство все земне
Крупиці волі – спраги вікової крику!

Руслан Смоляник

Теги: Смоляник журналістика поезія проза спрага наболіле воляшаблоны для dle 11.2
Додати коментар