Час червоної чуми

Меморіал Визвольного Руху

У грудні 1917 року більшовицька Росія розпочала інтервенцію в Україну. Група червоногвардійських військ, реорганізована в подальшому в Український або Південний фронт Червоної армії, під командуванням Володимира Антонова-Овсієнка виступила проти щойно проголошеної Української Народної Республіки. У ніч на 22 грудня червоногвардійські загони заволоділи Харковом, де було скликано так званий Всеукраїнський з'їзд Рад і проголошено на ньому Радянську УНР. З утворенням в Україні двох центрів влади — київського національного і харківського радянського — російські більшовики отримали змогу формально нібито залишатися осторонь розпочатої ними війни проти України, представляючи її на міжнародній арені як суто внутрішній український конфлікт. Насправді ж під прикриттям харківського маріонеткового квазідержавного утворення тривала масштабна операція з захоплення України більшовицькою Росією. Після кількох хвиль червоного нашестя в січні 1920 року російська червона чума повністю накрила Наддніпрянську Україну.


Червоне нашестя
 
У січні 1920 року до Криворізького повіту ввійшли червоноармійські підрозділи 45-ї стрілецької дивізії під командуванням Йони Якіра, з якими повернулася на Криворіжжя й радянська влада. До складу регулярних більшовицьких військ вливалися й деякі місцеві партизанські загони. За наказом командира 45-ї дивізії в Лозуватці почав формувати свою кавалерійську бригаду Г.І. Котовський.

11 січня 1920 року Реввійськрада Південного фронту більшовицької Росії видала наказ про організацію продовольчої справи на «визволеній» українській території. Згідно з наказом продовольчу справу мав організувати Опродком (Об'єднаний продовольчий Комітет Південного фронту). Зазначений наказ зобов'язував усі місцеві органи влади всіляко сприяти продовольчій роботі органів радянської влади, а у випадку протидії всі винні притягувались «до суду по всій суворості воєнного часу».

Більшовики в Харкові. Грудень 1917 р.

Відразу після захоплення Криворіжжя Червоною армією щойно встановленою більшовицькою владою було оголошено мобілізацію «індустріального пролетаріату, трудову повинність, мілітаризацію господарства і застосування військових частин для господарчих потреб». Тобто в межах Криворізького повіту, як і по всій Катеринославській губернії та інших захоплених більшовиками українських територіях, вводились закони воєнного часу і відповідні диктаторські форми правління. Протягом місяця після повернення радянської влади в повіті була встановлена «продовольча диктатура і державна хлібна монополія». Найпершим актом збору данини від місцевих селян став влаштований в середині лютого «Тиждень допомоги фронту».

Для остаточної ліквідації поміщицького землеволодіння на підставі директиви Всеукрревкому в повіті почали створювати земельні відділи та комісію, яка мала встановлювати розмір наділу землі, що розподілялася серед селян. Згідно з розпорядженням Криворізького повітового виконкому передачу колишніх поміщицьких, надільних і казенних земель необхідно було здійснити у волостях протягом місяця. Одночасно почалося виселення сімей поміщиків і «нетрудових орендаторів», а їхній реманент передавався в розпорядження земельного відділу.

На ІІІ Катеринославському з'їзді Рад, який проходив 20-25 квітня, розглядалося  питання розподілу землі та розвитку колективних форм господарювання. Сільську бідноту почали закликати об'єднуватись у комуни та артілі для спільного обробітку землі. Разом з тим не припинялися на селі й безкінечні побори та реквізиції з боку нової влади. На початку травня селянам повідомили про введення нового податку на велику рогату худобу, а незабаром розпочалася мобілізація молоді та коней на польський фронт. Про спротив селян цим заходам свідчить рапорт комісії з мобілізації від 8 травня, поданий Криворізькому повітовому військкомату. Голова комісії О. Лях доповідав: «…Селяни демонстративно налаштовані проти наших наказів, що робляться від імені радянської влади, й помічені у фамільярному картанні на владу».

На причини вкрай негативного ставлення селян до політики більшовиків на селі вказував і очільник Катеринославського ГубЧК, колишній начальник Московського управління карного розшуку Олександр Трепалов. У звіті про роботу чекістів Катеринославщини у 1920-1921 рр. він зазначав, що «сельское население особенно враждебно относилось к Соввласти на почве мобилизации и продразверстки».

Намагаючись розширити соціальну опору на селі, більшовицька влада зрештою вирішила перейменувати непопулярні комітети бідноти на комітети незаможних селян, допустивши до них і середняків. Як було офіційно проголошено, КНС створювався «…для охорони інтересів бідняків і середняків». Такі заходи сприяли поступовому розшаруванню села шляхом протиставлення різних соціальних груп сільського населення. Цьому була присвячена й перша губернська партійна конференція, яка розглянула питання щодо політичної роботи на селі. Більшовики добре розуміли всю слабкість підтримки їхньої політики продрозкладки і шукали засоби привернути до себе бідняків за рахунок різних пільг і подачок. Одночасно було розпочато реєстрацію всіх колишніх офіцерів, юристів, лікарів, суддів, начальників пошти, інспекторів, жандармів, співробітників варти, денікінців – всіх, кого нова влада вважала неблагонадійними.

Невдовзі відбулися нові мобілізації на «продовольчу роботу» на селі. Для виконання жандармських функцій нагляду за селами комуністів не вистачало, тому стали залучати до цієї справи «свідомих» криворізьких робітників, членів профспілок, зберігаючи за ними зарплату за місцем роботи і заохочуючи безкоштовним харчуванням.

Загалом селяни Криворіжжя дуже швидко зрозуміли, яку насправді ціну доведеться їм платити за нібито «безкоштовно» надану більшовиками землю у «вічне користування». І ця ціна виявилася надзвичайно високою. Непомірна данина, якою постійно обкладала їх радянська влада, здійснюючи нескінченні побори, невдовзі завершиться лютим голодом 1921 - 1923 років. Тож повстанці, які ще донедавна громили тили денікінської армії, наближаючи перемогу більшовиків, мусили зрештою стати ворогами й для нової більшовицької влади. На захист скривдженого селянства ставали кращі сини українського народу.


Повстанський рух опору на Криворіжжі

Єдине на сьогодні ґрунтовне дослідження причин, перебігу подій і наслідків селянської війни проти більшовицької влади в Криворізькому повіті подане в книзі місцевого історика Олександра Мельника «Антибільшовицький  рух  опору  на  Криворіжжі  (1919–1923)». Як зазначає автор, аналізуючи ситуацію в повіті, радянська влада мала чітко виражені риси диктатури, коли було здійснено націоналізацію землі, великих, середніх і дрібних підприємств, обмежено товарно-грошові відносини, відмінено приватну власність тощо. А головне – створено органи для примусового вилучення продрозкладки – повітові та волосні так звані продовольчі комітети і ревкоми, які повністю копіювали російські аналоги й стали складовою загальної більшовицької системи «воєнного комунізму». Насильство над селянством і призвело, на думку історика, до кривавого конфлікту з радянською владою.

При цьому дослідник повстанського руху опору більшовицькому режиму на Криворіжжі наголошує, що основною причиною селянських виступів була не стільки грабіжницька продрозкладка, як примусова колективізація. Селяни вважали себе ошуканими внаслідок впровадження рішень більшовиків про створення радгоспів і передачу колективним господарствам землі й реманенту колишніх поміщицьких економій. Селяни ж, особливо бідняки, чекали індивідуального наділення їх землею та інвентарем. Як зазначає Олександр Мельник, саме тому в ході реалізації цього волюнтаристського проекту на селі більшовики якраз і наштовхнулися на масовий активний і пасивний опір селянства, яке крім індивідуального господарювання не хотіло визнавати жодних інших форм. Однак необхідність забезпечення російських міст і Червоної армії хлібом змушувала більшовицьку владу фактично вдаватися до відкритих репресивних форм для його вилучення, що й викликало масовий спротив селян, який зрештою вилився в організований рух опору.

Мешканці краю зрештою переконалися, що демократичні декларації більшовизму, які проголошувалися в 1917-му і наступних роках, виявилися фікцією, а сувора реальність на селі була такою, що в селян просто забирали хліб, не даючи взамін їм нічого. Навіть промислових товарів держава їм не обіцяла. Від такого відвертого мародерства потерпали всі селянські верстви, які й об’єднувалися в спільній боротьбі проти більшовицького свавілля. І посилення опору селянства таки призвело до зміни в лютому 1920 року земельного закону, згідно з якою значна частина угідь передавалася у користування селянам. Проте загальна стратегія більшовиків жодним чином не змінилася й  продрозкладка й надалі залишалася головним тягарем для землеробів.

Така політика на селі не могла не викликати масового невдоволення й нового підйому збройної боротьби. Вже наприкінці січня Катеринославський губревком спільно з губпарторганізацією після обговорення декрету ВЦК та РНК про припинення червоного терору знайшли цей документ «несвоєчасним для Катеринославської губернії в зв'язку з сильно розвиненим бандитизмом». На початку лютого було повідомлено про постанову Всеукраїнського ревкому, яка дозволяла застосовувати вищу міру покарання (розстріл) «до активних контрреволюціонерів». У лютому губернська військова комісія проголосила «беспощадную войну» махновщині, а в самому Криворізькому повіті було викрито велику змову з підготовки масштабного антирадянського збройного повстання.

Чимало заколотників було і в самому повітвиконкомі, який негайно розпустили й утворили повітревком з 3-х чоловік. На своєму першому засіданні 18 лютого повітревком створив «Особливий відділ по боротьбі з контрреволюцією» – тобто з повсталим селянством. Найперше чекісти взялися за колишніх офіцерів та військових спеціалістів, на яких складалися спеціальні списки.

5 березня 1920 року повстанський загін отамана Мелашка захопив Кривий Ріг. Один з підрозділів нападників під командуванням колишнього штабс-капітана Шаповала зайняв центр міста, звільнивши заарештованих повстанців. Під час перестрілки було вбито начальника слідчого відділу Матвія (Мойшу) Янова. З казначейства повстанці вилучили 13 млн руб. та інші цінності. Ліквідація загону Шаповала тривала протягом двох тижнів.

 Начальник карного розшуку повітової міліції М.М. Янов з дружиною. Убитий під час захоплення Кривого Рогу загонами Мелашка і Федорченка 5 березня 1920 року. Фото з фондів КІКМ. Подається за виданням: Олександр Мельник. «Антибільшовицький рух опору на Криворіжжі (1919-1923)»

Початок весни збігся з мобілізацією до лав Червоної армії, яка й підштовхнула багатьох селян до активних виступів проти існуючого режиму. Зокрема частина з них влилася до загону Іванова (Тишаніна) і 3-5 березня взяла участь у повстанні, яке спалахнуло у Варварівці й було придушене ЧК. Подальше поширення повстанства змусило владу виділити Криворізький повіт в «особливий військовий округ тилу 13-ї армії для наведення революційного порядку». Внаслідок зростання чисельності повстанських загонів міліція боялася виїздити за межі міста.
 
У другій половині березня в районі Веселих Тернів – Колачевського – Ганнівки формувалася бригада «Червоних козаків» Мелашка, яка, згідно з визначенням чекістів, мала «петлюрівську фізіономію». Разом з активізацією повстанського руху зростав і кримінальний бандитизм. Місцеві селяни, не чекаючи, поки радвлада наведе лад, бралися за справу самі. По волостях прокотилася хвиля самосудів: бандитів, спійманих на місці злочину, вбивали.

Значно посилила ненависть до існуючого ладу своїми діями Латиська дивізія, що дислокувалася в Криворізькому повіті. Червоноармійці латиші відбирали у селян коней, продовольство, вимагали самогон, підводи. …І за найменшу непокору розстрілювали. Ці обурливі дії призвели до посилення міжнаціональної ворожнечі, адже селяни вбачали в цьому навмисне знущання над українцями з боку російського командування, яке робило це руками латишів.

Латиські стрільці – опора радянської влади на Криворіжжі. 1921 р. Фото з фондів КІКМ. Подається за виданням Олександра Мельника «Антибільшовицький рух опору на Криворіжжі (1919-1923)»
 
В останній день березня отаман Мелашко спробував вдруге оволодіти Кривим Рогом. Бій тривав 10 годин. Понісши значні втрати, повстанці мусили відступити. Наступ на Кривий Ріг об’єднаних повстанських загонів під командуванням отамана Мелашка розпочався і в квітні (10–13 квітня 1920 р.), але був зупинений 63-м полком 14-ї армії біля станції Долинська. Бої носили впертий характер. З метою попередження виступів повстанців штаб тилу 14-ї армії терміново перекинув у загрозливі райони регулярні військові частини.
 
Використання проти повстанців регулярної армії, де були здебільшого такі ж селяни, неминуче призводило до падіння морального духу червоноармійців і збільшення випадків дезертирства, яке стало питомим джерелом поповнення лав повстанців. Спочатку повстанські загони виникали стихійно (1919 р.), але згодом цей процес був повністю підпорядкований цілеспрямованим діям Повстансько-Партизанського Штабу та мережі підпільних так званих «петлюрівських» організацій, де переважали боротьбисти і незалежники. Відтак селянський повстанський рух на Криворіжжі поступово набирав національного забарвлення і від анархістських позицій переходив до політичної збройної боротьби. Хоча ідеологія й мета повстанського руху ще не була досить чітко вираженою. Чимало загонів діяли за власною ініціативою. Основними їхніми гаслами були: «За незалежну Україну»; «За радянську владу, але без комуністів»; «Проти московських комісарів та їхнього терору». Останні часто ототожнювалися з євреями внаслідок досить високого відсотку представників даної нації на керівних щаблях радянських органів влади та більшовицьких репресивних органів.

Широкий розмах повстанства на Криворіжжі частково пояснюється в секретно-інформаційному зведенні Катеринославської ГубЧК від 24 березня 1920 р.:  «Всі  колишні начальники партизанських загонів, що оперували в минулому в Криворізькому повіті, на своїх місцях і мають свої підпільні штаби». Тобто всі ті учасники руху опору проти гетьманської влади та під час денікінської окупації нікуди не поділися — вони придивлялися до дій радянської влади й чекали слушної нагоди. Інші ж польові командири вже на той час розпочали боротьбу. В інформаційному зведенні Катеринославського губкому КП(б)У за 16 березня 1920 р. говорилося, що в Криворізькому повіті міліція на місцях не в змозі боротися з повстанством, яке набуло надто загрозливих розмірів, і міліціонери бояться, щоб їх не повбивали.


Більшовицька військово-репресивна машина проти повсталого селянства

На боротьбу з повсанством було спрямовано всю потугу репресивної та воєнної машини російського більшовизму. Як зазначає один із дослідників подій на Катеринославщині в період встановлення радянської влади Дмитро Архірейський, після свого повернення в Україну у грудні 1919 – січні 1920 рр. більшовики серйозно поставилися до попередніх прорахунків, зокрема в боротьбі з селянським повстанством. Однак вирішення проблеми встановлення своєї влади в українському селі вони бачили, за словами історика, «в посиленні репресій, а не у зміні власних поглядів на перебудову суспільства й держави».

На підтвердження своїх слів дослідник звертає увагу на такий факт, як наказ військового наркома РСФРР Л. Троцького від 11 грудня 1919 р. про заходи з ліквідації «партизанщини» в РСЧА. Згідно з ним на військові частини фронтів, зокрема на підрозділи задіяного в Україні Південного фронту (директивою Головкому РСЧА з 10 січня 1920 року перейменований в Південно-Західний фронт), покладалися обов’язки боротьби з «сільським бандитизмом». При цьому дозволялося застосовувати будь-які репресивні заходи, у тому числі й так звану «кругову поруку» (відповідальність) населення, заручництво, розстріли.

Вказана директива Л. Троцького стала основою для відповідних наказів командування Південного фронту (О. Єгорова та Й. Сталіна) від 21 та 26 грудня 1919 р. Згідно з ними при особливих відділах фронту й армій утворювалися спеціальні загони, яким доручалася боротьба з «ворожими загонами і бандами, які організовано діяли в тилу Червоної армії». Також утворювалися й так звані тили армій і дивізій, основним завданням яких мала стати саме ліквідація антирадянських повстанських формувань. Начальники тилів підпорядковувалися штабам армій, тобто військовому командуванню. В їхньому розпорядженні перебували регулярні частини, підрозділи особливих відділів, спецзагони «боротьби з бандитизмом».

Війська, підпорядковані начальникам тилів, займалися вилученням у селян хліба, худоби, зброї, грошових коштів (контрибуцій), арештами, узяттям заручників, проведенням масштабних каральних акцій включно зі знищенням окремих «бандитських» сіл. 28 лютого 1920 р. наказом командування Південно-Західного фронту було створено єдиний тил фронту та управління його начальника, що мало безпосередньо відповідати за придушення антирадянського опору.

На початку січня 1920 р. у Москві було розроблено проєкт директиви про військову політику більшовиків в Україні, який став основою відповідної постанови уряду УСРР від 22 січня. У ній зокрема йшлося про обов’язкову ліквідацію місцевого повстанства, роззброєння населення й застосування проти нього каральних заходів.

Привіт з більшовицької РСФСР – пропагандистський плакат «Товаріщам украінцям»

У березні вийшов спеціальний наказ Південно-Західного фронту з детально розробленим планом придушення повстанського руху, у якому визначалися основні його вогнища в Україні, ставилися завдання щодо його ліквідації, передбачалися відповідні методи та дії.
Більшовицькою владою оголошувався похід на «куркуля» та «отаманщину», чим було остаточно визначено «лінію класового фронту» на селі. Законодавчим підґрунтям цього «походу» стала ухвалена 20 квітня 1920 р. Раднаркомом УСРР секретна «Коротка інструкція по боротьбі з бандитизмом і куркульськими повстанцями». Документ зосереджував увагу надзвичайних органів на посиленні репресивних заходів щодо селянства і повстанського руху зокрема. У разі прояву відкритої непокори більшовицькому режиму з боку населення, відмови видавати повстанців, зброю тощо передбачалося знищення сіл, арешти й ув’язнення всього дорослого чоловічого населення «бандитських» районів, майнові та продовольчі конфіскації, розстріли. Та чи не найжорстокішим методом придушення повстанського руху, який прямо рекомендувала «Коротка інструкція», було повне або часткове знищення сільських населених пунктів шляхом артобстрілів у якості покарання їхніх мешканців за підтримку повстанців.

Проведення цих «запобіжно-каральних» заходів покладалося на ревкоми, виконкоми рад, губвійськкомати, надзвичайні комісії, регулярні підрозділи РСЧА.

Панцирник, який у 1920-1921 рр. брав участь в операціях проти повстанців Криворіжжя. У центрі з біноклем командир М.В. Задорожній. 
З фондів КІКМ. Подається за виданням Олександра Мельника «Антибільшовицький рух опору на Криворіжжі (1919-1923)»

Такі репресивні заходи відчули на собі й мешканці сіл Криворіжжя. У різних районах Криворізького повіту творилося беззаконня загонами 14-ї та 12-ї армій по боротьбі з повстанством. Здійснюючи незаконні облави, карні підрозділи й місцева міліція вдавалися до побиття і насильства над селянами, у них вимагали продовольство, забирали одяг і гроші.

Свавілля більшовицького режиму, звісно, призводило до ще більш жорсткого спротиву з боку селянства. Особливо гаряче було на території повіту в липні. Першого липня в Ганнівській і Петрівській волостях відбулось повстання проти «надзвичайок і комун», яке 3 липня було придушене військами та міліцією. 5 липня 1920 р. в Ордовасилівській волості карними органами було заарештовано 7 селян, підозрюваних у причетності до повстанства, одного з яких звинуватили у шпіонажі. В Миколокозельському районі (суч. Широківський) затримали 40 повстанців, у яких відібрали 24 підводи та 1 кулемет. У Софіївській волості відбувся антирадянський виступ мобілізованих до лав Червоної армії з яскраво вираженим антисемітським характером. Організаторами виявилися голови Лозуватської та Христофорівської сільських рад.

Стурбовані зростанням розмаху повстанского руху органи повітової влади провели розслідування його причин. Зокрема в звіті Криворізького управління за 10 липня зазначалося, що основним організаційним ядром «банд» і повстань була агентура різних політичних груп і «куркулі», а особовий склад формувався в основному з дезертирів і незаможних селян. Останнє твердження взагалі зводить нанівець сумнівний зміст відомого більшовицького пропагандистського кліше, що бідняки і незаможні середняки нібито беззастережно підтримували радянську владу.

Відтак невдоволене більшовицькою політикою селянство продовжувало боротися, чим далі вдаючись до більш організованого збройного опору в складі численних повстанських загонів з яскраво вираженою політичною, або, як зазначалося в численних чекістських зведеннях, «петлюровской окраской». Так, у ніч на 21 липня повстанський загін в кількості 60 чоловік на чолі з Івановим (Тишаніним), Клепачем та Чирвою захопили Ганнівку, роззброїли місцеву міліцію, при цьому одного міліціонера було вбито. На мітингу, організованому повстанцями, жителів села агітували боротися за відродження УНР.

У відповідь на такі дії повстанців повітова та губернська влада продовжували розгортати репресії проти селянства. Посилюючи репресії на селі, чекісти стали брати заручників з числа «куркулів» та осіб, що підозрювались у співчутті повстанцям. У разі встановлення причетності мешканців цих сіл до повстанських загонів заручників мали розстрілювати. В усіх селах було введено кругову поруку (колективну відповідальність). Населення зобов’язали повідомляти про всіх підозрілих осіб. Продовження опору політиці радянської влади тягнуло за собою застосування нею проти населення репресивних заходів і санкцій у вигляді контрибуції, конфіскації, виселення.

Як зазначається в одній з інструкцій по боротьбі з бандитизмом, по відношенню до волостей і сіл, які були осередками «бандитизму» або надавали йому активне сприяння та підтримку, крім репресій військово-адміністративного характеру застосовувалось і стягнення контрибуції у вигляді сільгосппродуктів і худоби поза нормою визначених внесків продподатку. Такі контрибуції накладалися згідно з постановами губернських і повітових Постійних Нарад по боротьбі з бандитизмом, а також ревтрійок при винищувальних загонах. Вилучене у якості контрибуції продовольство спрямовувалось до військових частин, які вели боротьбу з «бандитизмом», а лишки надходили в місцеві продоргани.
 

Упокорення українського села руками самих же селян

Здійснюючи військово-репресивний тиск на селянство, більшовицька влада намагалася вести наступ і за іншими напрямками. Одним з таких напрямків, який навесні 1920 року визначився серед більшовицького керівництва, стало «завоювання» українського села шляхом його штучного розшарування і розколу. Саме на це були спрямовані зокрема закони про комітети незаможних селян (КНС), ухвалені 5 лютого та 9 травня 1920 року. Згідно з ними так звані комнезами, які створювалися під безпосередньою опікою держави, наділялися достатньо широкими адміністративними та поліцейськими функціями, що фактично дозволяли їм іноді навіть підміняти собою сільради, стаючи ще однією владою на селі. Комнезами мали активно включатися в  боротьбу з повстанством. Тобто селянський рух опору намагалися побороти руками самих же селян.

26 лютого 1920 року вийшов новий декрет про хлібну розкладку. Її обсяг, порівняно з попереднім роком, збільшився на 20 млн пудів зерна і досяг 160 млн пудів. У травні цього ж року затвердили й розкладку на велику рогату худобу, овець, свиней, яйця, картоплю тощо. Однак навіть за таких складних обставин учасники ІІ повітового з'їзду Рад Криворіжжя, який відбувся в травні, вказали на необхідність посилення продрозкладки. І селяни, які брали участь у з'їзді, проголосували за «підтримання всіма засобами збору продподатку».

Члени КНС під час виконання продрозкладки

Одним з таких найбільш дієвих засобів і мали стати комнезами, щойно створені саме з метою залучення додаткових сил для реквізиції продовольства у селян. З'їзд також запропонував усім партійним і радянським органам «виділити у великій кількості кращих робітників», яких мали направити в села «для допомоги продовольчим загонам». Основну частину робітників повинні були направити шахти. Але й за допомогою такої армії реквізиторів до кінця 1920 року вдалося вилучити у селян менше половини запланованого – 71,5 млн пудів хліба. При цьому, як зазначав у своєму звіті очільник Катеринославської ГубЧК Олександр Трепалов, «при проведении разверстки почти всюду приходилось применять вооруженную силу». 

Продзагін прямує до чергового села для вилучення продрозкладки. 
Сучасна реконструкція, показана під час вшанування героїв Холодного Яру. 2012 р.

Чому так терміново більшовикам знадобилася допомога у справі грабунку селян? На це зокрема вказує рапорт працівниці Криворізького повітвиконкому тов. Гендрікової, яка писала, що «більшість населення села, за виключенням бідної його частини, відноситься пасивно до радянської влади, в зв'язку з чим селянство потрапило під вплив «куркульства», не розмежовуючи своїх класових інтересів». Тобто більшовикам украй потрібно було протиставити різні соціальні групи села для ліквідації його активного опору встановленому ними режиму. А планувалося це зробити, і було в подальшому здійснено, руками «передових робітників».  

І все ж усупереч задіяним більшовицькою владою масштабним заходам з упокорення українського села, воно продовжувало боротися. На захист селянства ставали його кращі представники, які не бачили іншого шляху протидії більшовицькій сваволі, ніж збройна боротьба. Як писав у своєму звіті очільник Катеринославського ГубЧК Олександр Трєпалов, в травні – серпні 1920 року повстанство ширилось і росло, набуваючи епідемічного характеру. За його словами, у вирі цієї боротьби випливали все нові й нові отамани, які користувалися тією чи іншою мірою популярністю серед населення, від чого й залежала якість і чисельність повстанських загонів.

Боротьба з червоною чумою, яка забрала мільйони життів українців, була довгою й виснажливою. Власне, триває вона й до тепер.

Володимир Стецюк

Джерела:

Гражданская война на Украине: 1918–1920: Сб. док. и мат.: В 3 т., 4 кн. – К., 1967. – Т. 2. – С. 675–677.
Історія українського селянства. Т. ІІ. – К., 2006. – 653 с.
Отчет Екатеринославской губернской чрезвычайной комиссии – с 1-го января 1920 г. по 1-е ноября 1921 г. – Екатеринослав: Типоргафия ГубЧК, 1921. – С.32, 116, 130.
Мельник О.О. Антибільшовицький  рух  опору  на  Криворіжжі (1919–1923). – Кривий Ріг: Видавець Роман Козлов, 2018. – 296 с.
Архірейський Дмитро. Інститут військових нарад як інструмент каральної політики радянської влади на Катеринославщині на початку 1920-х рр. // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. Науковий і документальний журнал. – № 2 (43) 2014 р.
Верстюк В.Ф. Внутренний фронт: стратегия и тактика борьбы // Украина в 1917–1921 гг.: Некоторые проблемы истории: Сб. науч.  тр.  – К., 1990. – С. 130, 131, 161.
Ганжа О. «При применении расстрелов бить на психику неторопливым приготовлением к жеребьёвке» //  Віче.  –  1994.  – № 1. – С. 122–123.
// Борьба. – 1920. – 6 марта.
ЦДАВО України. – Ф. 3204. – Оп. 1. – Спр. 8 – 41.
ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Од. зб. 228, 238.

Теги: Україна Росія нашестя червоне більшовизм продрозкладка реквізиції репресії МВР


Підтримайте «Меморіал Визвольного Руху» у Facebook

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=101986354813012&id=101979731480341&__tn__=K-Rшаблоны для dle 11.2
Додати коментар