Як Тимчасовий уряд пів-України «привласнив»

100-річчя української революції



Тимчасова інструкція Тимчасового уряду

Більшовики на чолі з Артемом, які у 1918 році проголосили створення на значній частині нинішньої південно-східної України Донецько-Криворізької республіки з «прицілом» на її включення до складу Російської Федерації, були не першими, хто на хвилі революційних перетворень намагався відірвати вказані території від решти українських земель.

На кілька місяців раніше подібне пробував зробити і Тимчасовий уряд, що прийшов до влади у російській державі після повалення царизму в результаті лютневої революції 1917 року. Так, він, начебто погодившись визнати повноваження з місцевого врядування в Україні за Генеральним Секретаріатом – урядовим органом, сформованим українською Центральною Радою, все ж при всій своїй буцімто демократичності не відмовився від того, щоб використати «класичний імперський» принцип «поділяй та володарюй».

Тимчасовий уряд
Фото: http://diletant.media/photo-collection/30837983/

Як свідчить виданий Тимчасовим урядом у серпні 1917-го офіційний «дозвільний» документ на управлінську діяльність Генерального Секретаріату – адресована йому Тимчасова інструкція, повноваження останнього на практиці суттєво обмежувались, у тому числі територіально. А саме, вони поширювались лише на п`ять з дев`яти губерній, що існували на той час у кордонах сучасної України. При цьому нова російська революційна влада не захотіла відпускати з-під свого безпосереднього підпорядкування та передавати під контроль точно такого ж революційного, але ще й прагнучого національної автономії, Києва жодну з губерній, розташованих на півдні та сході нашої країни. Така доля, зокрема, спіткала й Катеринославщину з Херсонщиною, між якими на ту пору було поділене Криворіжжя.

Звичайно, тут виникає питання: чи мав Тимчасовий уряд хоч якісь підстави для того, щоб заперечувати приналежність нашого краю до України? Може, дійсно, серед його населення складали більшість представники якихось інших народів, ті ж росіяни, а не українці, як це полюбляють стверджувати сучасні адепти так званої «Новоросії»?


Перепис населення царських часів – найкращий аргумент проти «Новоросії»

Щоб позбавитись усіх сумнівів, давайте звернемось до офіційної статистики тих часів, зокрема, до результатів всезагального перепису населення Російської імперії, проведеного у 1897 році.
 
Група переписувачів, 1897 р.

Як свідчать дані вказаного перепису, у Херсонському повіті Херсонської губернії, до якого належало містечко Кривий Ріг з Криворізькою волостю, серед місцевих жителів найбільше було якраз таки українців – 55,1%, росіян, хоч вони й займали за чисельністю друге місце, було значно менше – 24,6%.

У Верхньодніпровському повіті Катеринославської губернії, до складу якого входили Веселотернівська та Лозуватська волості, розташовані у межах сучасного Криворіжжя, вважало себе українцями 90,3% населення, а росіянами – тільки 4,7%.
Може, не всі знають, але у Катеринославській губернії тоді перебували і три повіти, що знаходились на території Донбасу, – Бахмутський, Маріупольський та Слов'яносербський з центром у Луганську.

І що ви думаєте? І там у жодному повіті росіяни серед місцевого населення й близько не мали більшості. У Бахмутському повіті їх було 31,2% проти 58,2% українців, у Маріупольському повіті – 14% проти 46,1% українців. На Маріупольщині росіяни взагалі були за чисельністю аж на третьому місці, а на другому були греки, яких виявилось 19%. Найбільша російська громада зосередилась у Слов'яносербському повіті, та все ж і вона чисельно поступалася місцевим українцям, частка яких складала 50,5% проти 45,4% росіян.
 
Перша сторінка переписного аркуша (Київська губернія)

Результати перепису дозволяють віднести до розряду міфів навіть дуже розповсюджені твердження про контрастний поділ нашої країни тих часів на українське село та русифіковані міста. Зокрема, на Катеринославщині з семи повітових міст тільки в трьох росіяни беззаперечно домінували – у самому Катеринославі, а також у Маріуполі та Луганську. У Павлограді росіян та українців було майже порівну: перші мали перевагу менше ніж у 200 людей при загальній чисельності населення цього міста майже в 16 тис. мешканців. А ось у Олександрівську (нині Запоріжжя), Верхньодніпровську та Новомосковську українці чисельно значно переважали росіян.

Як наслідок, в цілому по губернії українське населення складало 68,9%, а російське – 17,3%. Звичайно, за 20 років, що минули після перепису до часу видання Тимчасовим урядом своєї Інструкції, яка виводила Катеринославщину з Херсонщиною адміністративно поза межи України, у національному складі населення нашого краю могло дещо змінитись. Але все ж у нас немає ніяких підстав допускати настільки кардинальні зміни, які могли б позбавити українців першості за чисельністю, бо вже надто значний їхній відрив від другого місця росіян зафіксував перепис 1997 року.

Таким чином, як бачите, напередодні замахів на цілісність України з боку спочатку Тимчасового російського уряду, а потім більшовиків-артемівців було годі відшукати хоча б якісь етнічні передумови на кшталт русифікованості населення для відокремлення нашого краю від решти українських земель.
 

Нащадки запорожців

Що ж залишається «розкольникам» України? Хіба що стверджувати, що запис під час перепису «українець» – зовсім не означає готовність кожної людини вказаної національності горою стояти за рідну мову та культуру, а також за українську державність. А може наш край населяли у переважній більшості такі українці, які вже й забули, чиї вони нащадки та й гадки не мали про якісь там національні права та інтереси? Що ж, певна логіка у висловленні таких сумнівів, здається, є.

Але знову ж давайте звернемось до історичних джерел тих часів. Наприклад, почитаємо спогади про власне життя на Катеринославщині відомого українського політичного та громадського діяча, історика Дмитра Дорошенка, який приїхав працювати вчителем до губернського центру восени 1909 року. Як писав Дорошенко у своїй книзі «Мої спомини про давнє минуле», у Катеринославі по приїзду туди він одразу звернув увагу на те, що у місті «було багато української свідомої інтелігенції і був розвинутий український рух».
 
  Дмитро Дорошенко

Зокрема, «живу діяльність» проводило катеринославське культурно-просвітницьке товариство «Просвіта», знаходячи «вдячний ґрунт» і за межами самого міста у навколишніх селах. В деяких з них вже на пам`яті Дорошенка організовувалися філії катеринославської «Просвіти», причому, місцеві селяни для того не шкодували ні сил, ні грошей. В книзі «Мої спомини..» її автор загадує, як у селищі Мануйлівка його мешканці власноруч за свої власні кошти збудували будинок «Просвіти», який за розмірами нагадував справжній палац, бо вміщував у собі зал на три сотні глядачів, окремі приміщення для бібліотеки та кооперативної крамниці і ще пару кімнат. А у селищі Діївка, щоб збудувати будинок «Просвіти», місцеві просвітяни взяли гроші в борг у банку під заставу власних земельних ділянок.
 
Будинок Просвіти в Діївці, поч. 20 ст.
Фото: http://dp.vgorode.ua/news/dosuh_y_eda/301283-dnepr-v-ystoryy-pervye-poselenyia-v-raionakh-horoda

Дмитро Дорошенко, поїздивши по селах довкола Катеринослава, не без здивування констатував, що такої «високої національної свідомості» серед селян, як на Катеринославщині, він до того ніде в Україні не бачив. За словами Дорошенка, в місцевих селянах легко вгадувались «нащадки запорожців», бо вони явно зберегли «сміливу, незалежну, козацьку вдачу своїх предків».
 
Просвітяни с. Мануйлівка Новомосковського повіту, поч. 20 ст. 
Фото з книги Миколи Чабана «Діячі Січеславської «Просвіти» 

Про те, наскільки розвинутим був український рух на Катеринославщині у ті часи, дає уявлення і факт видання на протязі трьох років з 1910 по 1913 у Катеринославі українського часопису «Дніпрові хвилі». Дорошенко, який був редактором часопису, відзначав, що це видання «віддзеркалювало культурно-національне життя на Катеринославщині, відгукуючись і на справи загальноукраїнського значення». Кошти на видання часопису давала передплата, при цьому передплатниками були здебільшого селяни, члени філій «Просвіти». Що ж стосується редактора та авторів матеріалів, що друкувались у «Дніпрових хвилях», то вони працювали безкоштовно. До речі, серед авторів були відомі історики – професори Дмитро Яворницький та Василь Біднов, письменники Андріян Кащенко та Іван Нечуй-Левицький.

Український часопис «Дніпрові хвилі»

Підсумовуючи все вище сказане, наведемо ще одну цитату з «Моїх споминів…» Дмитра Дорошенка: «Український національний рух на Катеринославщині робив справді великі успіхи, і не можна було не тішитись з того, особливо коли пригадати, як повільно, з якими перешкодами він розвивався, наприклад, у самому Києві».

Тобто наш край аж ніяк не був тихим болотом посеред Російської імперії, яка в той час все більше грузла у трясовині внутрішніх проблем, не в змозі вибратись з неї без революційних потрясінь.
 

Віктор Білик
(Далі буде)
 

Віктор Білик

 

Закінчив Дніпропетровський державний університет імені Олеся Гончара. За фахом історик. Навчався в аспірантурі. Протягом двадцяти років працює журналістом, з них останні десять – на посаді головного редактора профспілкової газети ПАО «АрселорМіттал Кривий Ріг» «Разом профінфо». Автор поетичної збірки «Роксоланія».

Теги:
УкраїнськаРеволюція 100років Катеринославщина перепис Просвіта Дорошенкошаблоны для dle 11.2
Додати коментар