Де починається шлях до відновлення втраченого земного раю?

Доля України, як особливої території, та автохтонного етносу, що на ній проживає одвіку, нерозривно пов’язана з прадавньою землеробською цивілізацією. Більш того, як стверджують дослідники, посилаючись на залишки найдавніших ознак цієї цивілізації в українській культурі (мова, звичаї, вірування, обряди, фольклор, народне образотворче та ужиткове мистецтво, писемні джерела, численні пам’ятки археології), основні світоглядні та релігійно-філософські засади цієї цивілізації саме на українських теренах і формувалися. Тому як один із центрів землеробської цивілізації, прадавня Україна та праукраїнська спільнота, звісно, перебували і в епіцентрі визначних подій тогочасного світу, порівняно з якими, як писав Михайло Драгоманов, «багато фактів у греко-римській історії, відомій досвідченим людям з малих літ, дійсно можуть бути названі подіями «сільської хроніки» (Драгоманов М.П. Вибране. – К., 1991, с. 61).

Берегиня. Зображення на трипільській кераміці, V тисячоліття до н.е.

Подальший занепад землеробської цивілізації, очевидно, слід пов’язувати з кліматичними змінами та викликаними ними світовими процесами, внаслідок яких землероби згодом опинилися на периферії цивілізаційного поступу. З послабленням землеробських центрів, а це, ймовірно, збігається з добою великого переселення народів, розпочався і процес підкорення землеробів хижацькими утвореннями кочових і некочових етносів, головним ремеслом яких стала війна та загарбання чужих територій, – такі собі бандити з великої дороги, так би мовити, рекетири давнього світу. І потужна землеробська цивілізація з її багатими традиціями та глибинною культурою зрештою була таки підкореною тими, чий спосіб життя полягав не в продуктивній життєдіяльності (тобто у відтворенні життєво необхідного продукту), а в привласненні життєвих благ, створених природою та людиною.

Про це говорить фактично вся історія війн, які проходили здебільшого саме на землеробських територіях, що простягалися від Чорного до Білого й Червоного морів. Зокрема й найбільших війн, приміром наймасштабнішої війни доби середньовіччя – великого монголо-татарського нашестя та інших завойовницьких військових кампаній, які, на жаль, не оминули й Україну. Так само й дві світові війни, що потрясли минуле ХХ сторіччя, пройшли, як відомо, теж переважно по землеробських територіях і безпосередньо українських. На жаль, перемогли в них не землеробські народи.

Принаймні українців, які під час Першої світової були розділені кордонами двох імперій, у складі яких були на той час українські території, а під час Другої світової хоч і перебували в складі однієї з держав-переможниць – Радянського Союзу, навряд чи можна вважати переможцями. Адже після Першої світової спроба об’єднати українські землі й відновити на уламках Російської імперії українську державність виявилася невдалою, бо після програшу національно-визвольних змагань і падіння УНР українську територію фактично було поділено між Росією (центральна і східна частини), Польщею (західна частина), Румунією (Буковина) і Чехо-Словаччиною (Закарпаття). Не вдалося вибороти українцям свою державність і під час Другої світової, коли Українська Повстанська Армія без держави фактично мусила боротися за незалежну Україну з арміями двох імперій – Німецької та Російської більшовицької, а також з польською Армією крайовою. Тому перемогу в Другій світовій російського окупанта над окупантом німецьким аж ніяк не можна вважати перемогою українською.
       
Відтак у сучасному світі лідируючі позиції продовжують зберігати саме держави-спадкоємиці давніх державних утворень, пов’язаних з хижацькими піратсько-рекетирськими традиціями, до яких додалися ще й більш пізні традиції митно-торговельного та кредитно-фінансового порядку (найперше лихварство). І це якраз і є свідченням подальшої залежності землеробів від світових рекетирів і фінансових спекулянтів. Тобто світом продовжують правити не ті, що створюють основні земні блага, а ті, що їх завойовують і контролюють, прибираючи до рук найнеобхідніші для людства природні багатства (у першу чергу енергоносії) і контролюючи головні фінансові потоки та отримуючи прибутки фактично з повітря. А ті, що невтомно працюють на землі, формуючи світову продовольчу базу, є лише засобом поповнення земного харчового запасу, а не його справжніми господарями та розпорядниками.

Чи здатні землеробські країни колись-таки повернутися на втрачені позиції в світі? Насування великої світової продовольчої кризи, про що попереджають аналітики, звісно, може цьому посприяти. Однак для світового лідерства потрібен неабиякий економічний, науково-технологічний і військовий потенціал, заволодіти яким в умовах жорсткого протиборства з країнами-хижаками, країнам-спадкоємцям землеробської цивілізації, зокрема й Україні, буде надзвичайно складно. Однак за сприятливого для них розвитку подій це може статися, і тоді  відбудуться нарешті й ті позитивні зміни планетарного масштабу (як у матеріальному, так і в духовному аспекті подальшого існування людства), які вже давно є критично необхідними, зокрема і в плані суттєвого поліпшення екологічної ситуації в світі. А це і є той шлях до відновлення втраченого земного раю, про який говориться в прадавніх легендах.

Володимир Стецюк  

Теги: Україна землеробство цивілізація війна підкорення шлях відновлення  шаблоны для dle 11.2
Додати коментар