За парканом – Майдан, на Майдані – Українська Свобода

З архіву Української революції
 
Знаки сьогодення
 
День Свободи. Чергова річниця Майдану. На Хрещатику тихо. У провулках стоять автозаки. У підворіттях чатує «Беркут». За поодинокими перехожими, що з’являються біля огорожі Майдану, уважно стежать посилені наряди міліції та підозрілі люди в цивільному. Масові зібрання заборонено, тож ті, кому наказано пильнувати громадський «порядок», пильнують…

Не зрадь Майдан
З відкритих джерел

Ще донедавна, навіть в умовах недорозвинутої української демократії, така ситуація видавалася б просто неможливою. Сьогодні ж це сувора реальність. І те, що в річницю подій, які сколихнули світ ще небаченим досі прагненням українців бути вільними громадянами, один з лідерів і польовий командир Майдану перебувають з ґратами, а їхні соратники – в не дуже опозиційній опозиції до діючої реваншистської влади, є явищем знаковим.

Отже, про найкрасномовніші знаки сьогодення.  


Знак перший
 
Коли те, що було названо революцією, нічого не змінило, виникає питання: чи були революціонери?

Очевидно, що прагнення просто змінити владу і взяти її в свої руки, скориставшись настроями в суспільстві, не є ознакою революційності. Для того, щоб називатися революціонером, напевне, повинні бути більш серйозні підстави. Про те, що ці підстави у команди «Помаранчевої Революції» були повністю відсутні, учасники Майдану, як і все суспільство загалом, дізналися фактично відразу ж після її приходу до влади. Але всі ми мовчки очікували якогось дива. Дива не сталося.
 
Помаранчевий Майдан
Фото: Укрінформ

Однак матінка історія не терпить порожнечі, а тому буває надзвичайно мстивою. Особливо тоді, коли речі називаються не своїми іменами – скажімо, замість оголошеного комунізму будується новітня рабовласницька система або замість обіцяних бандитам тюрем їм віддається на пограбування вся країна чи замість «України для людей» будується країна для обраних злочинців. Наслідки такої глобальної невідповідності, як ми вже знаємо з історії, як правило, бувають катастрофічними (соціальні вибухи, громадянські та світові війни, масові репресії, голодомори, голокости, переселення цілих народів тощо). Оскільки спричинені такою підступною підміною глобальні події в часі і просторі є ніщо інше, як спотворення запрограмованих десь на вищому рівні систем, то й відповідальність за них може бути, безумовно, колективною. Тож разом з політичними пройдисвітами, що започатковували подібні процеси невідповідності, цю відповідальність неодмінно ділять у часі й просторі цілі політичні класи, соціальні прошарки і навіть народи – очевидно, за те, що проґавили невідповідність і допустили шахрайську підміну.

Зазвичай такі історичні процеси від злочину до покарання є надто розтягнутими в часі. Завдяки тому, що, за визначенням езотериків, Всесвіт наразі увійшов у фазу стискання часу, пов’язану з переходом до нової космічної епохи Водолія, ми маємо унікальну можливість спостерігати такі завершені історичні цикли в межах одного-двох поколінь. І в цьому плані останнє двадцятиліття новітньої української історії є надзвичайно показовим.

На жаль, свою провину за те, що впродовж двадцяти років незалежності діється на теренах України, повною мірою поки що спокутує лише український народ. Наразі спостерігаємо, як руками політичних антиподів із табору біло-блакитних провидіння карає за невідповідність і політичний клас помаранчевих. Тож як би це не звучало цинічно, але покарання руками затятих ворогів є найбільш ефективним засобом виховання. І те, що саме таким чином карається зрада найщиріших почуттів і очікувань українців, має, очевидно, свою жорстоку, але цілком справедливу логіку.  Головне, щоб ця логіка мала своє логічне завершення.

Отже, на часі відповідальність за невідповідність їхніх біло-блакитних наступників, які проголосили себе реформаторами ліберально-демократичного штибу, але замість обіцяних суспільству справжніх реформ намагаються знову його загнати в совковий концтабір повного безправ’я і дармової праці. Далі на черзі – їхні союзники з Народної партії, яким більше личила б назва антинародників, і комуністи, що нічого спільного з комуністичними ідеалами насправді не мають, а також інші представники абсолютно неадекватного українського політикуму. І лише таким чином провівши надто прискіпливий спектральний аналіз усього вітчизняного політичного спектру і привівши все у відповідність, українське суспільство зрештою й може отримати шанс на очищення від пострадянської політичної скверни.

За даних умов глибокої суспільної деградації рятівним для нас може бути тільки рішуче очищення, коли справедливе й невідворотне покарання нарешті знайде всіх, хто свідомо намагається збити суспільство зі шляху розвитку на оманливий шлях занепаду. Саме в цьому й полягає неписаний закон соціуму: «Або покарай винуватця, або будеш каратися сам», який є завжди актуальним для кожної спільноти.
«Так, выяснилось, что у нашего темного прошлого оказалось будущее. Для его возвращения понадобилось не так и много: измена оранжевого мессии, война демократов и разочарование общества. Разобщение победного «мы» Майдана на беспомощные «я» политиков и простых людей – главная причина реванша авторитаризма в Украине», – це одкровення написав нещодавно у ZN UA з Лук’янівського СІЗО Юрій Луценко – польовий командир помаранчевого майдану, якому, на відміну від багатьох його колишніх соратників, ще хочеться вірити. І не тільки тому, що він сьогодні за ґратами, адже для того, щоб настав момент істини, не обов’язково бути саме там, а тому, що ця істина є для нього тією цінністю, від якої вже не можна відмахнутися.

 
Знак другий

Коли приходять до влади і чинять правосуддя в державі злочинці, стають винними невинні, а зловмисники непідсудними. І така безкарність породжує монстрів.

Завдяки показовим судовим процесам над лідерами опозиції Юрієм Луценком, Юлією Тимошенко та деякими колишніми членами її уряду, вельми специфічне українське «правосуддя» вжахнуло не лише наше суспільство, а й увесь світ, якому у ХХІ сторіччі було показано репресивні рудименти минулої тоталітарної доби. Тож цілком закономірно постало питання: якщо таке можуть чинити з відомими політиками та високопосадовцями, то з чим же стикається проста людина, потрапивши в нетрі української так званої правоохоронної системи?
 
Погляд з автозаку 
Фото: ТСН

Звісно, здивування тих же європейців ще можна зрозуміти, а чому ж тут нам дивуватися, адже все відбувалося на наших очах? Спочатку ми мовчки спостерігали, як колишній радянський партгоспактив і криміналітет нахабно й цинічно прибирають до рук загальнонародну власність. Потім також мовчки дивилися на те, як вони заволодівали всіма щаблями влади в державі і писали під себе закони. І ось, коли все в країні стало їхнім і ми побачили цього жахливого монстра, наділеного всіма атрибутами навіть найвищої державної влади і захищеного законом, ми раптом зрозуміли, що цю владу треба негайно міняти. Але чому нам здається, що той, хто є власником усього, колись може віддати цю владу тому, хто вже нічим не володіє, адже влада і власність фактично є нероздільними? А з іншого боку, коли на державному кораблі усе багатство сконцентроване в якомусь одному місці, скажімо, на кормі чи по одному борту, при найменшому штормі він обов’язково перекинеться.
 
То що ж нам тоді робити: чекати шторму чи зайнятися більш-менш рівномірним перерозподілом багатства і влади? Однозначної відповіді на це питання сьогодні, на жаль, немає, адже колись ми вже пробували все поділити. Але й такий жахливий гібрид авторитарного минулого в його найгіршому кримінальному варіанті та взятих також із минулого принципів дикого капіталізму до краю виснажене українське суспільство навряд чи витримає, адже більш обдуреного й ошуканого народу, ніж українці, в світі треба ще пошукати.

Отже, для досягнення балансу інтересів конче потрібен суспільний договір, укладати який мають повноважні представники з усіх прошарків українського суспільства, але в жодному разі не політичні сили, що обслуговують інтереси олігархічного капіталу й живуть за його рахунок. Питання полягає в тому, чи дозріло до цього саме суспільство і чи готова новітня олігархія поділитися з ним багатством і владою? Рано чи пізно це все одно доведеться робити, інакше стихійний соціальний вибух, умови для якого вже давно визріли, може остаточно перекреслити будь-яку українську перспективу, або все може круто змінити соціальна революція, що знову стає популярною в світі як інструмент радикальних перетворень, адже можна скільки завгодно дурити людей і маніпулювати громадською думкою, але кінець кінцем терпець таки уривається.


Знак третій

Народ, який спить і прокидається лише для того, щоб попросити їсти у своїх правителів і знову заснути, приречений завжди бути голодним.
  
Активною формою існування будь-якого народу є безумовно громадянське суспільство. Тільки при такому його стані можливий баланс інтересів між різними соціальними групами. Без активних дій громадянського суспільства, спрямованих на захист інтересів громадян і його дієвого втручання в усі сфери життєдіяльності годі й сподіватися, скажімо, на дотримання прав людини, соціальних, культурних, національних, релігійних або будь-яких інших прав. Дієве громадянське суспільство завжди є запорукою також дотримання загальнонаціональних інтересів, пильним контролером над тим, щоб вони не змінювалися на користь будь-якої соціальної групи проти волі і всупереч інтересам інших соціальних груп.

За парканом – Майдан
Фото з відкритих джерел

Досвід формування такого громадянського суспільства, який мають, скажімо, країни європейських демократій, накопичувався століттями. На відміну від них, Україна, як молода демократія, що не має багатого державницького досвіду, саме тому й стикається з купою проблем у цій сфері, бо за великим рахунком українці без такого досвіду залишаються народом, який продовжує спати.
 
Ось оцей віковічний сон українців за всяку ціну й намагається дбайливо стерегти влада, їхню громадянську свідомість щоденно заколисують підконтрольні їй засоби масової інформації. А коли український велет раптом прокидається, навколо нього можновладці відразу ж виставляють міліцейсько-беркутівські кордони, а самі поспіхом ховаються за високими парканами.

Ось і Майдан, на якому сім років тому таки зійшли перші паростки громадянського суспільства, високим парканом знов оточили. Напевно, тим, хто роздерибанив країну, приспавши нашу громадянську свідомість і намагається тепер замкнути назавжди наше майбутнє, тваринний інстинкт підказує, що український велет має знову прокинутись. Скільки ж іще знаків треба цьому велету, щоб він справді прокинувся й зрозумів, що зволікати з виправленням ситуації вже трагічно небезпечно?

Сьогодні День Свободи – державне свято, встановлене ще за часів помаранчевої влади. На Майдані, де ця українська Свобода й народилася, святкувати його заборонено судом. Отже, виходить, що рішенням українського суду українців позбавили Свободи і ми фактично всі тепер мусимо сидіти, немов за ґратами, зазираючи на Майдан Свободи крізь щілини встановленого владою металевого паркану?

Раптом з підземного переходу виринає купка людей і, долаючи міліцейські кордони, наближається до паркану. За мить спритні хлопці рішуче перемахують через нього, опинившись на території Свободи. Колись у далекому 90-му цей Майдан вперше захопили українські студенти, оголосивши його територією, вільною від комунізму. Так почалася тоді відчайдушна акція протесту – студентське голодування, назване в подальшому «революцією на граніті», яка запустила фактично програму формування громадянського суспільства в Україні, наблизивши її до набуття державної незалежності.

Тож боротьба продовжується.

21 листопада 2012 р.

Володимир Стецюк
 
Джерело:
http://www.kr2012.com/community/blogs/index.php?page=blog&blog=stecyuk

Теги: День_Свободи Майдан річниця знаки революціонери злочинці правосуддя народшаблоны для dle 11.2
Додати коментар