Потяги несли вдалину від Батьківщини...

 
Потяги несли вдалину від Батьківщини, щастя і дому,
Потяги стукали в такт з голодом, смертю, болем.
Потяги убивали життя, безжально вбивали радість,
Витруювали надії краплі – останні, що залишались.
Я плакати вже не могла, я плакати вже не сміла.
Я в цьому вагоні одна, остання іще на ногах.
Спочатку пішли малюки – вмирали, як пташки, без хліба,
Просто закрили очі свої назавжди.
Старих у вагоні теж майже вже не лишилось,
К'артана все просила: прочитай наді мною дуа.
На стоянках поїли: на вагон лиш відро води,
Померлих не ховали – кидали вздовж доріг.
Бабусі, матусі, змучені янголи діточки,
Скільки ж вас лишилося лежати біля чужих доріг?
Плакати не смій, зберися, згадай милий серцю дім,
Там в садах гуляє весна, там гарно, наче в раю ...
Ох, навіщо сказала я – рай ?! Хто нам скаже, куди нас везуть?!.
... Як же страшно стукали в двері, вривались військові люди,
Якщо виживу, цю ніч ніколи я не забуду ...
Відганяй ці думки... Тримайся,
Згадуй, згадуй лиш щастя!
Наприклад, як зацвітає мигдаль,
Запах кави згадуй, давай, давай!
… Як же страшно стукали в двері й кричали: «Вставай!»
Стоянка. Сліз більше немає, я вийшла прочитати дуа,
Померла найкраща в світі моя к'артана...
Рушив поїзд, а я на стоянці одна посеред біди,
В степу бездоннім, в степу порожнім не знаю, іти куди?
Там, у вагоні, рідні… Як вони без мене тепер?
Аначиг’им, прости:
Я останній ковток води тобі не змогла піднести.
Мені одне залишається – по рейках вперед іти.
Я встаю і йду, за мною слід в слід встають усі інші,
Душі-блукачі теж шукають своїх рідних.
Нам, і живим, і мертвим, – всім тепер по дорозі.
..................
Я пишу ці рядки – папір вже мокрий від сліз.
У джезві, не дочекавшись, википіла вся кава.
Я пишу ці рядки про залишених біля доріг,
Не покритих землею, неоплаканих, без молитви.
Я пишу – і серцем зливаюся з кожним з вас,
Чую кожного й всіх – і прокидаюсь від болю.
Цієї ночі земля ввібрала у себе аж стільки солі,
Що висохли, посивівши, в Криму джерела.
Я пишу про вас, молюся за вас і живу,
Вплітаючи в узор ДНК і ваші нитки.
Віднині ви живете в нас,
Ви на Батьківщині, в Криму ви.
Ані живим, ані мертвим –
Нам нікуди більше йти…

Переклад Інеси Доленник за публікацією Seyare Kokcheeva-Useynova

https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1456702231175379&set=a.386398554872424&type=3&theater

***
Поезда уносили вдаль от Родины, счастья, от дома,
Поезда стучали в такт с голодом, смертью, болью
Поезда убивали жизнь, поезда убивали радость,
Вытравливали надежды капли, последние, что остались.
Я плакать уже не могла, я плакать уже не смела
Я в этом вагоне одна, последняя, что на ногах.
Сначала ушли малыши, умирая как птички, без хлеба,
просто закрыли глазки свои навсегда.
Стариков в вагоне тоже уже почти не осталось,
Къартана лишь просила: прочти надо мною дуа.
На стоянках поили: ведро воды на вагон,
Мертвых не хоронили, бросали у дорог
Бабушки, мамы, измученные малыши,
Сколько же вас осталось лежать у дорог чужих?
Плакать не смей, соберись, вспомни любимый дом,
Там в садах разгулялась весна, там красиво сейчас, как в раю…
Ах, зачем я сказала –рай?! Кто нам скажет, куда нас везут?!.
…как же страшно стучали в дверь, врывались военные люди,
Если выживу, эту ночь, я никогда не забуду…
Отгоняй эти мысли… держись,
Вспоминай только счастье. Дава-ай!
Вспомни как зацветает миндаль,
Запах кофе, давай вспоминай,
как же страшно стучали в дверь и громко кричали «Вставай!»
Стоянка. Слёз больше нет, я вышла прочесть дуа,
Моя самая лучшая в мире къартана умерла…
Тронулся поезд, и я на стоянке осталась одна,
В степи бездонной, пустой я не знаю идти куда?
Там в вагоне родные, как они теперь без меня,
Аначыгъым, прости:
я последний глоток воды тебе не смогла поднести
Мне теперь лишь по рельсам вперед остаётся идти
Я встаю и иду, а за мною след в след встают и другие
Души-скитальцы тоже ищут родных,
Нам и живым и мертвым – всем теперь по пути
………………
Я пишу эти строки – бумага промокла от слез
В джезве, не дождавшись меня, уже выкипел кофе
Я пишу эти строки об оставленных у дорог,
Непокрытых землей, неоплаканных, без молитвы,
Я пишу и сердцем сливаюсь с каждым из вас,
Слышу каждого, всех и просыпаюсь от боли
Этой ночью земля впитала в себя столько соли,
что высохли, поседев, в Крыму родники
Я пишу о вас, молюсь о вас и живу,
Вплетая в узор ДНК и ваши нити.
Вы отныне живете в нас,
Вы на Родине, вы в Крыму.
Ни живым и не мертвым
Нам некуда больше идти.

Seyare Kokcheeva-Useynova


P.S. Від редактора

Неймовірно хвилюючий, любов'ю і біллю написаний твір. Надзвичайно сильно – і в оригіналі, і в перекладі. Український переклад, як на мене, дуже органічно відобразив біль кримськотатарського народу і додав іще й співзвучного українського болю. Це той випадок, коли відбувся не суто механічний переклад, а органічний, пропущений через душу та історичну і навіть генетичну пам'ять. У цьому і є велика сила художнього твору, який дозволяє проявитися і долі конкретної людини, і долі народу, і долі народів. Це безумовне поетичне осягнення автором складної й трагічної теми і гідна творча робота перекладача. І це спонукає схилити голову перед пам'яттю усіх вигнанців, позбавлених рідної землі комуно-більшовицьким людожерським режимом.

Володимир Стецюк

Теги: 1944 Батьківщина депортація потяги голод смерть більшаблоны для dle 11.2
Додати коментар